В слуханнях взяли участь: Голова Верховної Ради України В.М. Литвин, його Перший заступник А.І. Мартинюк, Голова Верховного Суду України В. Т. Маляренко, його заступники А.Г. Ярема та М.П. Селіванов, судді цього суду О.Ф. Волков, В.В. Земляной, В.В. Кривенко, Голова Конституційного Суду України М.Ф. Селівон, Голова Вищої ради юстиції М.А. Шелест, Голова профільного парламентського Комітету з питань правової політики В.В. Онопенко, депутати Верховної Ради, голови й судді судів системи загальної юрисдикції нашої країни, їхні колеги із зарубіжних країн, представники міністерств та відомств України, колегіальних органів та органів суддівського самоврядування, науковці.

В.М. Литвин у вступному слові наголосив, що здійснення судово-правової реформи є однією з головних проблем державотворення в Україні. Адже верховенство права належить до тих чинників, без яких неможлива життєдіяльність громадянського суспільства й існування демократичної держави взагалі. Тому проведення цієї реформи він розглядає як пріоритетний напрям діяльності Верховної Ради.

Дещо в цьому плані, як зазначив Голова Верховної Ради, вже зроблено. Україну, наприклад, вже не називають “країною без кодексів”, оскільки ряд їх прийнято. Але це лише – основа. На черзі прийняття й відповідних процесуальних кодексів.

“Проте якщо ми будемо загострювати увагу тільки на законодавчій базі, – підкреслив В.М. Литвин, – то не вирішимо проблеми судово-правової реформи в Україні. Законів у нас достатньо. Сьогодні треба дати суддям можливість застосовувати їх і працювати в нормальних умовах. Необхідно визначитись із проблемою судоустрою. Адже після “малої судової реформи” склалася ситуація, що місцеві суди та Верховний Суд України працюють буквально на виснаження. Дещо інша картина спостерігається в апеляційних судах. У проведенні судово-правової реформи слід виходити з реалій життя”.

Серед цих реалій Голова Верховної Ради звернув увагу на те, що суди традиційно недофінансовуються із державного бюджету. Зокрема, у бюджеті на 2005 рік передбачено лише 42 % фінансування від потреб. “Я цілком поділяю думку Прем’єр-міністра України Ю.В. Тимошенко, що треба переглянути систему фінансування правосуддя, – зазначив В.М. Литвин. – У парламенті очікують на відповідні законопроекти”.

Однією з нагальних проблем, за словами Голови парламенту, є те, що приміщення більш як половини судів нашої країни не відповідають елементарним вимогам здійснення правосуддя. У багатьох із них розгляд справ відбувається у кабінетах суддів. Ще у 2001 році прийнято спеціальну постанову уряду “Про затвердження програми забезпечення судів належними приміщеннями на 2002–2006 роки”, але значною мірою вона не виконана.

В.М. Литвин також констатував, що не можна залишати поза увагою виконання статті 10 Закону “Про статус суддів”, в якій текст присяги судді сформульовано досить загально. Назріли питання прийняття Кодексу етики суддів, розширення повноважень Вищої ради юстиції тощо.

“Парламентські слухання, – підвів підсумок сказаному Голова Верховної Ради, – мають дати цілісне бачення проблеми судово-правової реформи й цілісні підходи до її розв’язання”.

Голова Верховного Суду України В.Т. Маляренко у своїй доповіді констатував: “Роль та значення суду і його рішень сьогодні колосальні у всіх сферах діяльності і держави, і суспільства. Пріоритетним завданням судової гілки влади був і лишається якомога надійніший захист конституційних прав і свобод людини, законність та правопорядок у державі. Саме це є суттю правосуддя, нашою стратегічною метою.

Чи можемо ми сказати, що в нашій діяльності є позитивні зрушення в цьому напрямі? Думаю, що так. Це підтверджує той факт, що на розгляд судів надходить усе більше справ. Люди все більше довіряють судам вирішення своїх проблем. Достатньо сказати, що надходження до судів позовів і скарг на дії чи бездіяльність органів влади порівняно з 1992 р. зросло у 38 разів і тенденція до зростання зберігається. На 803 тис. порівняно з 2000 р. збільшилась кількість цивільних справ, розглянутих судами. Все це свідчить про зростання довіри громадян до суду.

Чи можемо ми сказати, що права і свободи людини у нашій державі захищені судом уже на належному рівні? Думаю, що ні. І цьому є багато причин. Ми маємо визнати, що судова реформа просувається повільно, хаотично, безсистемно”.

Пояснюючи це твердження, В. Т. Маляренко зазначив, що “законодавче забезпечення реформи далеко не найкраще. Іноді складається враження, що законодавець, створюючи нові закони щодо організації правосуддя, не має чітких концептуальних уявлень стосовно напряму, в якому треба рухатися”.

“Найбільш болючим в силу його невизначеності, – наголосив Василь Маляренко, – лишається питання щодо судового устрою держави. Стаття 125 Конституції України тільки окреслила принципи організації системи судів загальної юрисдикції, проте чітких відповідей на низку істотних питань не дала. Саме відсутність у Конституції чітких орієнтирів щодо судоустрою і є причиною того, що по сьогоднішній день не існує навіть концепції судової системи. Натомість існує безліч точок зору щодо цієї системи, а підчас і відвертих спекуляцій навколо цього питання.

Є пропозиції створити Вищий цивільний і Вищий кримінальний суди.

Наскільки обґрунтовані такі пропозиції? По-перше, із положення про те, що вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди однозначно випливає, що в системі є як спеціалізовані, так і неспеціалізовані суди. Створення ж вищого кримінального та вищого цивільного судів призведе до того, що судова система складатиметься виключно із спеціалізованих судів. Без сумніву, це буде суперечити ст. 125 Конституції України.

По-друге, реалізація таких пропозицій призведе до того, що Верховний Суд втратить важелі впливу на практику застосування судами законодавства, не зможе забезпечити однакове застосування законів, перетвориться із сильної державної установи у слабкий декоративний орган. Автори таких пропозицій посилаються на досвід тих країн, які мають федеративний устрій. Але Україна унітарна держава. Унітарні ж держави, як правило, мають системи, які мають як спеціалізовані, так і загальні суди, і касаційні повноваження у них зосереджені у найвищому судовому органі (наприклад, Франція, Португалія, Норвегія).

На сьогоднішній день апеляційні суди розглядають по першій інстанції найбільш складні і резонансні справи про злочини, за які може бути призначено покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Зараз виношується ідея виключити із Закону "Про судоустрій України" згадку про Апеляційний суд України та позбавити апеляційні суди права розглядати кримінальні справи по першій інстанції. Ми переконані, що це призведе до того, що якість розгляду цих справ буде під загрозою. Тому вважаємо за необхідне зберегти за судами обласного рівня право на розгляд по першій інстанції найбільш складних справ, розумно розширити їх підсудність, передавши їм з районного рівня ті справи, які місцеві суди з організаційних чи кадрових причин не можуть розглянути на належному рівні. Ніякої суперечності з так званими міжнародними стандартами тут немає. Нідерланди, Іспанія, Італія, США, Канада, багато інших країн мають суди, котрі розглядають одні справи по першій інстанції, а інші – в апеляційному порядку, і ніхто не закидає цим країнам, що вони порушують якісь принципи чи стандарти. Головне, щоб судді одного і того ж суду не переглядали рішень своїх колег. Ми це і не пропонуємо. Саме для перегляду рішень обласних судів і пропонується створити Апеляційний суд України. При цьому буде збережено кадровий потенціал, існуючий позитивний досвід, не кажучи вже про істотну економію фінансових ресурсів”.

У здійсненні судово-правової реформи, за словами Голови Верховного Суду, одним із найважливіших є питання незалежності судової гілки влади. Він підкреслив: “Незалежність судової влади у цивілізованому світі є найголовнішою гарантією неупередженого правосуддя, тобто якісного і справедливого захисту Конституції та її цінностей, забезпечення законності і правопорядку, а в цілому – підтримання стабільності в державі

Незалежність судді значною мірою виявляється у тому, наскільки він захищений від зазіхань на його честь, гідність, майнові права не тільки з боку фізичних осіб, а й державних органів, його посадових осіб.

Державою зроблено ряд кроків в напрямі забезпечення незалежності суддів, в законодавчому порядку визначено ряд гарантій незалежності. Проте ми спостерігаємо і небезпечні намагання реставрації кишенькового суду. Тому вважаємо, що деякі положення законодавства щодо суддівської недоторканності доцільно удосконалити”.

Щодо фінансування судової системи констатація Голови Верховного Суду була такою: “Попри зростання економіки і доходів Державного бюджету, кардинальних зрушень у питанні фінансового забезпечення діяльності судів не відбулось. Традиційно у державному бюджеті на діяльність судів виділяється приблизно 40 % коштів від потреби. Систематичне недофінансування упродовж багатьох років призводить до кризових явищ у правосудді. Нестачу коштів на фінансування судів часто пояснюють тим, що держава не має фінансових можливостей. Однак загальні витрати на фінансування судової влади сьогодні становлять менше 1 % від доходної частини Державного бюджету. З урахуванням цього на фоні зростання розміру доходів бюджету пошук необхідних додаткових коштів не виглядає завданням, яке неможливо розв’язати. Оскільки ж це завдання, незважаючи на його очевидність, так і не розв’язане, виникає впевненість у тому, що причини такого становища зумовлені відсутністю належної уваги до судової влади, намаганням тримати її на короткому повідку”.

Щодо проблеми судів з приміщеннями В.Т. Маляренко зазначив: “За останні два роки надзвичайно багато зроблено для покращення умов здійснення судочинства. Але до завершення цієї роботи ще далеко. Приміщення судів, як правило, не відповідають технічним і санітарним вимогам. За висновками експертів лише декілька десятків приміщень судів відповідають усім стандартам правосуддя. У той же час 36 місцевих судів все ще працюють в аварійних приміщеннях.

На сьогодні не вистачає не тільки приміщень, але й кабінетів для суддів і працівників апарату. Зараз у місцевих загальних судах є лише 1857 залів судових засідань у розрахунку більш ніж на чотири тисячі суддів. Нерідко справи розглядаються суддями в службових кабінетах, що категорично заборонено.

Ця проблема ще більше загостриться після того, як набере чинності новий Цивільний процесуальний кодекс, відповідно до якого суди під час розгляду справ будуть здійснювати повне фіксування кожного судового процесу технічними засобами незалежно від бажання сторін, що можливо лише в залах судових засідань. Суди до цього не готові”.

Голова Верховного Суду України вважає, що: “Однією із надзвичайно важливих складових судово-правової реформи є належне забезпечення судів процесуальним законодавством. На жаль, і тут ми відзначаємо, що проблема вирішується не так, як хотілося б.

На сьогодні так і не прийнято Кримінально-процесуальний, Адміністративний і Господарський процесуальні кодекси, Кодекс про адміністративні правопорушення, внаслідок чого суди при здійсненні правосуддя вимушені керуватися застарілими, суперечливими та розбалансованими старими кодексами, а часто – й діяти на підставі власних придуманих процедур.

Ті кодекси, які прийняті, відзначаються непослідовністю, невиваженістю, іншими істотними недоліками.

Тривалий час очікують прийняття надзвичайно важливі для цілей реформи закони про правову допомогу громадянам, справляння та використання судового збору, про адвокатуру, прокуратуру та інші.

Під час підготовки нових Цивільного та Господарського кодексів не було дотримано єдиного наукового підходу з точки зору законодавчої техніки щодо структури, напрямів, комплексу правовідносин, якими вони повинні врегульовуватися, що потягло велику кількість неузгодженостей між цими кодексами. Деякі їх норми взагалі суперечать одна одній. Це стало причиною багатьох колізій при застосуванні правових норм і прийняття судами взаємовиключних рішень.

Наближається до завершення розгляд парламентом проекту нового Господарського процесуального кодексу. Однак під гаслами захисту державних інтересів відзначаються намагання перенести в нову редакцію цього Кодексу ті положення, що раніше відхилялися Верховною Радою як неприйнятні й проти яких послідовно виступав Верховний Суд.

Хочу також зазначити, що законодавець в процесі реформи надто неспішно використовує світовий досвід, новітні дослідження, ті можливості, які надає технічний прогрес”.

За роки незалежності в Україні, як до речі й усьому світі, постали нові проблеми. Щоправда, в інших країнах вони виявляються в дещо інших формах. Проте шляхи і розв’язання однакові.

“На сьогоднішній день, – зосередив увагу аудиторії В.Т. Маляренко, – надзвичайно болючою є проблема злочинності неповнолітніх. У порівнянні з 1992 р. кількість неповнолітніх засуджених зросла вдвічі. Злочини, які вчинюються неповнолітніми, все частіше відзначаються немотивованою жорстокістю, малозначністю мотивів, цинізмом і бездушністю. Злочинність неповнолітніх з кожним роком “молодшає” — кожний третій засуджений неповнолітній відноситься до вікової категорії 14 – 16 років.

В суспільстві відбуваються процеси, які вкрай негативно впливають на формування молодого покоління. На наше переконання, виправити становище з допомогою одних засобів кримінально-правового впливу на неповнолітніх правопорушників неможливо. Потрібно створення системи ювенальної юстиції, яка б передбачала виявлення тих глибинних процесів, які породжують злочинність неповнолітніх, адекватного реагування на них, правового впливу на неповнолітніх та на осіб, які своїми діями сприяли антисоціальній поведінці підлітків, соціальної реабілітації неповнолітніх правопорушників та адаптації їх у суспільстві.

Однак, навіть концепції створення системи ювенальної юстиції ми не маємо”.

“Світовий досвід, – продовжив Голова Верховного Суду, – підтвердив високу ефективність так званого реституційного (відновлювального) правосуддя, основною ідеєю якого є не покарання злочинця, а усунення заподіяної злочином шкоди шляхом примирення обвинуваченого і потерпілого, відшкодування останньому матеріальної і моральної шкоди за участю посередників. Чинний КПК містить тільки натяки на можливість зняття у такий спосіб напруги, що виникла внаслідок вчинення злочину. Тривалий час точаться дискусії щодо створення фонду потерпілого, але далі дискусій справа не йде”.

“Попри всі негаразди, – констатував В.Т. Маляренко, – суди України, в основному, забезпечують якісний розгляд справ. Несправедливими є нарікання, що майже половина справ судами розглядається з прийняттям неправильних судових рішень”. Про це свідчили цифри та факти, які він далі навів.

Висновок доповіді Голови Верховного Суду України був таким: “Невирішення належним чином проблем, якими живе сьогодні судова система, призведе до серйозного розбалансування і послаблення судочинства, зашкодить авторитету не тільки судової влади, а й держави в цілому. Можуть бути поставлені під загрозу конституційні права і свободи людей. Це дійсно може загрожувати національній безпеці держави.

Головне сьогодні – сформувати судову систему, яка має не декларативно, а реально відповідати соціальним і правовим запитам громадян, державним інтересам, бути фінансово та кадрово забезпеченою й ефективною”.

У виступах учасників парламентських слухань на конкретних фактах підтверджувалася наявність тих проблем, про які йшлося у вступному слові Голови Верховної Ради та доповіді Голови Верховного Суду. Зокрема, констатувалося те, що судді місцевих судів на сьогодні справді перевантажні. Одну з причин цього навів голова Апеляційного суду Чернівецької області А.П. Огородник, порівнявши, що у сусідній Румунії на одного суддю припадає 5 тисяч громадян, а у його регіоні – 15 тисяч. Зазначалося, що суддя фізично не може розглянути ту кількість справ, яка надходить до його провадження.

Кожен із учасників слухань пропонував конкретні шляхи розв’язання проблем, що назріли. Однак висвітлити їх докладніше не дозволяв регламент.

Перший заступник Голови Верховної Ради А.І. Мартинюк, підсумовуючи парламентські слухання, вибачився перед тими учасниками, які не змогли виступити, і попросив їх подати підготовані матеріали пропозицій до профільного комітету Верховної Ради. Він зазначив, що за матеріалами парламентських слухань буде видана брошура. Проте метою учасників зібрання було не просто оприлюднення проблем судово-правової реформи в України та шляхів до їх розв’язання. А.І. Мартинюк констатував, що Верховна Рада України має прийняти за підсумками парламентських слухань відповідну постанову – нормативно-правовий акт.