Шановні народні депутати та учасники парламентських слухань! Символічним є той факт, що одними з перших парламентських слухань після виборів Президента держави є слухання про стан та перспективи розвитку судової системи. Президентські перегони доказово показали, наскільки важливо мати в державі незалежний суд, який діє оперативно і неупереджено, підкоряючись лише закону. Роль та значення суду і його рішень сьогодні колосальні в усіх сферах діяльності і держави, і суспільства.

Пріоритетним завданням судової гілки влади був і лишається якомога надійніший захист конституційних прав і свобод людини, а також законність і правопорядок у державі. Саме це є суттю правосуддя, нашою стратегічною метою.

Чи можемо ми сказати, що в нашій діяльності є позитивні зрушення в цьому напрямі? Думаю, що так. Це підтверджує той факт, що на розгляд судів надходить усе більше справ. Люди все більше довіряють судам вирішення своїх проблем. Достатньо сказати, що надходження до судів позовів і скарг на дії чи бездіяльність органів влади порівняно з 1992 р. зросло у 38 разів і тенденція до зростання зберігається. На 803 тис. порівняно з 2000 р. збільшилася кількість цивільних справ, розглянутих судами. Все це свідчить про зростання довіри громадян до суду.

Чи можемо ми сказати, що права і свободи людини у нашій державі захищені судом уже на належному рівні? Думаю, що ні. І цьому є багато причин.

Ми маємо визнати, що судова реформа просувається повільно, хаотично, безсистемно. Реформування постійно поєднується з контрреформуванням, намаганням переглянути ті рішення, які вже ухвалила Верховна Рада України.

Звичайно, не можна не бачити, що становище судової системи змінюється на краще в багатьох напрямах. Але треба відзначити, що законодавче забезпечення реформи бажає кращого. Іноді складається враження, ніби законодавець, створюючи нові закони щодо організації правосуддя, не має чітких концептуальних уявлень щодо напряму, в якому треба рухатися.

У 2001 р. так звана мала реформа була проведена під гаслами захисту прав і свобод людини. А в результаті людина з багатьох позицій залишилася віддаленою від правосуддя. Пленум Верховного Суду позбавлено судових повноважень, внаслідок чого втрачені процесуальні можливості перегляду справи після розгляду її Судовою палатою Верховного Суду України, навіть якщо її рішення є очевидно помилковим. У зв’язку з тим, що зміну чи скасування судового рішення можна здійснити лише при його оскарженні, в державі важко забезпечити єдину законність.

Нас надзвичайно турбує те, що й подальші кроки законодавця можуть бути невиваженими і це може призвести до вкрай негативних наслідків.

Найбільш болючим через його невизначеність лишається питання щодо судового устрою держави. Стаття 125 Конституції України тільки окреслила принципи організації системи судів загальної юрисдикції, проте чітких відповідей на низку істотних питань не дала. Саме відсутність у Конституції чітких орієнтирів щодо судоустрою і є причиною того, що по сьогоднішній день не існує навіть концепції судової системи. Натомість існує безліч точок зору щодо цієї системи, а часом і відвертих спекуляцій навколо цього питання. Є пропозиції створити Вищий цивільний і Вищий кримінальний суди.

Наскільки обґрунтовані такі пропозиції? По-перше, із положення про те, що вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди, однозначно випливає, що в системі є як спеціалізовані, так і неспеціалізовані суди. Створення вищого кримінального та вищого цивільного судів призведе до того, що судова система складатиметься виключно зі спеціалізованих судів. Без сумніву, це буде суперечити ст. 125 Конституції України. По-друге, реалізація таких пропозицій призведе до того, що Верховний Суд втратить важелі впливу на практику застосування судами законодавства, не зможе забезпечити однакове застосування законів, перетвориться із сильної державної установи у слабкий декоративний орган. Автори таких пропозицій посилаються на досвід країн, які мають федеративний устрій. Але Україна – унітарна держава. В унітарних державах, як правило, діють системи, що мають як спеціалізовані, так і загальні суди. Касаційні повноваження у них зосереджені у найвищому судовому органі (наприклад, Франція, Португалія, Норвегія).

На сьогоднішній день апеляційні суди розглядають по першій інстанції найбільш складні і резонансні справи про злочини, за які може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі. Зараз виношується ідея виключити із Закону "Про судоустрій України" згадку про Апеляційний суд України та позбавити апеляційні суди права розглядати кримінальні справи по першій інстанції. Ми переконані, що це призведе до того, що якість розгляду цих справ буде під загрозою.

Ми вважаємо за необхідне зберегти за судами обласного рівня право на розгляд по першій інстанції найбільш складних справ, розумно розширити їх підсудність, передавши з районного рівня справи, які місцеві суди з організаційних чи кадрових причин не можуть розглянути на належному рівні. Ніякої суперечності з так званими міжнародними стандартами тут немає. Нідерланди, Іспанія, Італія, США, Канада, багато інших країн мають суди, котрі розглядають одні справи по першій інстанції, а інші – в апеляційному порядку. І ніхто не закидає цим країнам, що вони порушують якісь принципи чи стандарти. Головне, щоб судді одного і того ж суду не переглядали рішень своїх колег. Ми цього і не пропонуємо. Саме для перегляду рішень обласних судів і пропонується створити Апеляційний суд України. При цьому буде збережено кадровий потенціал, існуючий позитивний досвід, не кажучи вже про істотну економію фінансових ресурсів.

Одне з найважливіших – це питання незалежності судової гілки влади. Незалежність судової влади у цивілізованому світі є найголовнішою гарантією неупередженого правосуддя, тобто якісного і справедливого захисту Конституції та її цінностей, забезпечення законності і правопорядку, а в цілому підтримання стабільності в державі.

Незалежність судді значною мірою виявляється у тому, наскільки він захищений від зазіхань на його честь, гідність, майнові права не тільки з боку фізичних, а й посадових осіб, та державних органів.

Державою зроблено ряд кроків у напрямі забезпечення незалежності суддів: у законодавчому порядку визначено ряд гарантій незалежності. Проте помітні й небезпечні намагання реставрації кишенькового суду.

Ми вважаємо, що деякі положення законодавства щодо суддівської недоторканності потрібно удосконалити. Передусім це стосується порядку порушення кримінальних справ стосовно суддів. Незбагненним є те, чому порушити кримінальну справу щодо адвоката може лише прокурор області, а стосовно судді – будь-який представник органів досудового слідства і дізнання? Навіть за радянських часів на притягнення судді до кримінальної відповідальності, з урахуванням його особливого статусу, необхідно було одержати згоду Президії Верховної Ради УРСР.

Однією з найважливіших гарантій самостійності суду і незалежності суддів є належне їх фінансове забезпечення. Попри зростання економіки і доходів Державного бюджету, кардинальних зрушень у цьому питанні не відбулося. Традиційно у Державному бюджеті на діяльність судів коштів виділяється приблизно 40 % від потреби. Систематичне недофінансування упродовж багатьох років призводить до кризових явищ у правосудді. Нестачу коштів на фінансування судів часто пояснюють тим, що держава не має фінансових можливостей. Однак загальні витрати на фінансування судової влади сьогодні становлять менше 1 % від доходної частини Державного бюджету. З урахуванням цього на фоні зростання розміру доходів бюджету пошук необхідних додаткових коштів не виглядає завданням, яке неможливо вирішити. Оскільки ж воно, незважаючи на очевидність, так і не вирішено, виникає впевненість, що причини такого становища зумовлені відсутністю належної уваги до судової влади, намаганням тримати її на короткому повідку.

За останніх два роки надзвичайно багато зроблено для поліпшення умов здійснення судочинства. Але до завершення цієї роботи ще далеко. Приміщення судів, як правило, не відповідають технічним і санітарним вимогам. За висновками експертів, лише кілька десятків приміщень судів відповідають усім стандартам правосуддя, а 36 місцевих судів все ще працюють в аварійних приміщеннях. Не вистачає навіть кабінетів для суддів і працівників апарату. Зараз у місцевих загальних судах є лише 1857 залів судових засідань у розрахунку на більше ніж чотири тис. суддів. Нерідко справи розглядаються суддями в службових кабінетах, що категорично заборонено.

Зазначена проблема ще більше загостриться після того, як набере чинності новий Цивільний процесуальний кодекс, відповідно до якого суди під час розгляду справ здійснюватимуть повне фіксування кожного судового процесу технічними засобами, незалежно від бажання сторін, що можливо лише у залах судових засідань. Суди до цього не готові.

У зв’язку зі змінами процесуального законодавства та умов оплати праці потреби судової системи зростають. Проте видатки на оплату праці та довічне утримання суддів, забезпечення соціальними гарантіями є недостатніми. Зараз на розгляді Верховного Суду перебувають сотні скарг від працівників апаратів практично всіх судів України, у яких вони запитують – як можна прожити людині з вищою освітою на трохи більше ніж 200 грн., які вони отримують. І дійсно – як?

Проектом бюджету на наступний рік майже не передбачені кошти на вирішення житлових питань суддівського корпусу.

Ми підтримуємо заклики до викорінення у судовій гілці влади, як і в інших владних структурах, хабарництва та корупції. Боротьбу з цими явищами треба вести рішучу і жорстку. Але так само рішуче треба вживати заходів до подолання підґрунтя корупції, зокрема до зміни на краще фінансування і матеріально-технічного забезпечення судів.

Однією з надзвичайно важливих складових судово-правової реформи є належне забезпечення судів процесуальним законодавством. На жаль, і тут ми відзначаємо, що проблема вирішується не так, як хотілося б.

На сьогодні так і не прийнято Кримінально-процесуальний, Адміністративний і Господарський процесуальні кодекси, Кодекс про адміністративні правопорушення, внаслідок чого суди при здійсненні правосуддя вимушені керуватися застарілими, суперечливими та розбалансованими старими кодексами, а часто – й діяти на підставі власних придуманих процедур. Прийняті ж кодекси відзначаються непослідовністю, невиваженістю, іншими істотними недоліками.

Тривалий час очікують прийняття надзвичайно важливі для цілей реформи закони про правову допомогу громадянам, справляння та використання судового збору, про адвокатуру, прокуратуру та інші.

Під час підготовки нових Цивільного та Господарського кодексів не було дотримано єдиного наукового підходу з точки зору законодавчої техніки щодо структури, напрямів, комплексу правовідносин, якими вони мають врегульовуватися, що потягло велику кількість неузгодженостей між цими кодексами. Деякі їхні норми взагалі суперечать одна одній. Це стало причиною багатьох колізій при застосуванні правових норм і прийняття судами взаємовиключних рішень.

Наближається до завершення розгляд парламентом проекту нового Господарського процесуального кодексу. Однак під гаслами захисту державних інтересів відзначаються намагання перенести в нову редакцію цього Кодексу ті положення, що раніше відхилялися Верховною Радою як неприйнятні і проти яких послідовно виступав Верховний Суд.

Хочу також зазначити, що законодавець у процесі реформи надто неспішно використовує світовий досвід, новітні дослідження, ті можливості, які надає технічний прогрес.

На сьогоднішній день надзвичайно болючою є проблема злочинності неповнолітніх. Порівняно з 1992 р. кількість неповнолітніх засуджених зросла вдвічі. Злочини, які вчиняються неповнолітніми, все частіше відзначаються немотивованою жорстокістю, малозначністю мотивів, цинізмом і бездушністю. Злочинність неповнолітніх з кожним роком “молодшає” — кожний третій засуджений неповнолітній належить до вікової категорії 14–16 років. У суспільстві відбуваються процеси, які вкрай негативно впливають на формування молодого покоління.

На наше переконання, виправити становище лише за допомогою засобів кримінально-правового впливу на неповнолітніх правопорушників неможливо. Необхідно створити систему ювенальної юстиції, за якою передбачалося б виявлення тих глибинних процесів, що породжують злочинність серед неповнолітніх, адекватне реагування на них, правовий вплив на неповнолітніх та на осіб, які сприяли антисоціальній поведінці підлітків, соціальна реабілітація неповнолітніх правопорушників та адаптація їх у суспільстві. Однак навіть концепції створення системи ювенальної юстиції ми не маємо.

Світовий досвід підтвердив високу ефективність так званого реституційного (відновлювального) правосуддя, основною ідеєю якого є не покарання злочинця, а усунення заподіяної злочином шкоди шляхом примирення обвинуваченого і потерпілого, відшкодування останньому матеріальної і моральної шкоди за участю посередників (медіаторів). Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України (далі КПК) містить тільки натяки на можливість зняття в такий спосіб напруги, що виникла внаслідок вчинення злочину. Тривалий час ведуться дискусії щодо створення фонду потерпілого, але далі дискусій справа не йде.

Попри всі негаразди суди України в основному забезпечують якісний розгляд справ. Несправедливими є нарікання на те, що майже половина справ розглядається з прийняттям неправильних судових рішень. Давайте звернемося до цифр.

На сьогодні в Україні діють 754 суди зі штатною чисельністю 7580 суддів. При цьому 1208 суддівських посад є вакантними. Ці судді у 2004 р. розглянули 6,4 млн. справ. І за такої колосальної кількості розглянутих справ 78,1 % вироків у кримінальних справах, 93 % рішень у цивільних і 78,2 % рішень у господарських справах не оспорюються в апеляційному і касаційному порядку. Це означає, що сторони визнають законність та обґрунтованість судових рішень і задоволені ними. З тих, що оскаржені, 96,1 % вироків залишені без зміни. У цивільних справах цей показник становить 98,1 %, у господарських – 96,2 %. Тобто неправильною є лише мізерна частина судових рішень. Думаю, що ці сухі цифри, за якими долі мільйонів людей, красномовніше свідчать про те, що правосуддя в державі здійснюється в основному на належному рівні, ніж деякі демагогічні закиди на адресу суддівства, зроблені на основі окремих фактів, та розкривають загальну картину професійності й об’єктивності суддів.

Відбувається поступова трансформація суду, що із карального інструменту влади перетворюється на орган, за допомогою якого можна захистити будь-яке порушене право та законний інтерес. Спостерігається гуманізація призначення судами кримінального покарання особам, визнаним винними у вчиненні злочинів. Так, якщо у 1999 р. до позбавлення волі було засуджено 37,5% осіб, то у 2003 р. – уже 30,3%, а в 2004 р. – 26,5%. Збільшилась кількість осіб, засуджених до штрафу, громадських робіт та інших покарань, не пов’язаних із позбавленням волі. Тобто судова система України все більше орієнтується на європейські стандарти. Але треба знати, що в Україні велика кількість тяжких і особливо тяжких злочинів, за які можна карати лише позбавленням волі.

Разом з тим оперативність і якість розгляду справ перебувають під загрозою. Навантаження на суддів значно зростає. За останні п’ять років навантаження на суди збільшилося в 2,4 рази. Якщо у 2000 р. на розгляд одного судді щомісяця в середньому надходило по 50 справ, то у 2004 р. цей показник становив 118, а в окремих судах сягнув понад 150 справ.

Треба зазначити, що ми в цілому позитивно оцінюємо динаміку збільшення кількості судових справ, оскільки вона свідчить про зростання довіри громадян і законодавця до судів та про більшу правову захищеність особи. Водночас не можу не відзначити, що законодавець не завжди обґрунтовано відносить до компетенції суду нові категорії справ. Наприклад, адміністративні справи, пов’язані з порушенням правил дорожнього руху. У 2004 р. суди розглянули понад 3 млн. таких справ. Здебільшого це справи про такі порушення, за які можна накласти штраф у розмірі до 17 грн. Величезна кількість цих справ закривається в судах у зв’язку з тим, що у двомісячний термін неможливо їх розглянути. Неможливість своєчасного притягнення до відповідальності розбещує водіїв, їх “дисциплінованість” на дорогах відома. То скажіть, чи виправдано законодавець відніс розгляд цих справ до компетенції суду? Чи не правильніше було б питання про притягнення до відповідальності за такі правопорушення вирішувати в органах внутрішніх справ, надавши порушникам право оскаржити рішення цих органів до суду, – як це відбувається в інших країнах.

Далі так продовжуватися не може. Вихід ми бачимо у вилученні окремих незначних справ із підсудності судів, розвитку третейських судів, законодавчому спрощенню деяких судових процедур, створенні спеціалізованих судів, збільшенні кількості судів і кількості суддів. Невжиття таких заходів при подальшому збільшенні кількості справ уже найближчим часом може призвести до колапсу правосуддя, профанації ідеї про віддання під юрисдикцію судів усіх правовідносин у державі.

Без сумніву, тяганина та неякісний розгляд судових справ у багатьох випадках є наслідками недостатнього почуття відповідальності деяких суддів за вирішення справи, їх низького професіоналізму, неуважності та поверховості при вивченні справ.

Ми переглянули практику поблажливого ставлення до таких суддів. Правилом має стати обов’язкове реагування щодо тих суддів, котрі внаслідок власної неорганізованості допускають тяганину при розгляді судових справ.

Проте здійснення ефективного та оперативного правосуддя залежить не тільки від суду. Якщо говорити про кримінальне судочинство, то в значній мірі якість і оперативність розгляду справи залежать від того, як спрацювали слідчий і прокурор. Існуюча система досудового розслідування кримінальних справ відзначається великою кількістю недоліків, часто діє малоефективно, докази на початкових етапах слідства закріплюються поверхово і невміло. Кожна десята справа повертається на додаткове розслідування та прокурору. Непоодинокими є випадки, коли органи досудового слідства, розраховуючи, що суд усуне прогалини слідства, передають до суду відверто незавершені справи. У кожній третій справі про тяжкі й особливо тяжкі злочини обвинувачені скаржаться на застосування до них незаконних методів слідства.

Нагляд за слідством з боку прокуратури не завжди належний. Таке становище зумовлене значною мірою відсутністю закону про статус слідчого. У чинному КПК передбачено, що обов’язком слідчого є обвинувачення підозрюваного та захист його від обвинувачення. Однак слідчий при такому роздвоєнні не може бути об'єктивним, перебуваючи на державній службі та відповідаючи за розкриття злочину. Його діяльність спрямовується на користь відомства, в якому він служить, тобто – у бік звинувачення.

Вирішити ці проблеми, на наше переконання, можна лише шляхом створення продекларованої Конституцією системи досудового слідства на принципово нових засадах: ліквідації такого архаїчного інституту, як направлення справи на додаткове розслідування, законодавчому визначенні статусу слідчого, який при проведенні досудового слідства не повинен бути ні обвинувачем, ні захисником, він має бути процесуально незалежним шукачем істини і представником судової влади з усіма притаманними суддям гарантіями незалежності та самостійності.

Іншим фактором, що впливає на ефективність та оперативність правосуддя у кримінальних справах, є якість роботи прокурорів щодо підтримання державного обвинувачення. Законодавець істотно обмежив повноваження судів щодо забезпечення повноти розслідування обставин справи, проте суди вимушено перебирають на себе функцію обвинувачення, оскільки прокурори не завжди спроможні зробити це якісно.

На оперативність розгляду кримінальних справ впливають пасивність і непрофесіоналізм адвокатів, відверті порушення закону з їхнього боку. Достатньо сказати, що у 2004 р. через неявку адвокатів було відкладено розгляд понад 10 тис. кримінальних та 19,7 тис. цивільних справ. На нашу думку, прийняття нового Закону “Про адвокатуру”, визначення чітких механізмів притягнення адвокатів до відповідальності сприяли б поліпшенню становища. Проте цей закон тривалий час не приймається.

У ст. 44 КПК передбачено, що як захисники до участі у справі крім адвокатів допускаються й інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги. Однак спеціального закону, який би урегулював це питання, визначив вимоги до фахівців у галузі права, котрі допускаються до участі в кримінальній справі як захисники, позбавив би адвокатуру монополії на захист у кримінальному процесі, з 2001 р. так і не прийнято.

Важливе значення для авторитету судової влади в державі має своєчасність виконання судових рішень, що набрали законної сили. Невиконання судових рішень негативно впливає на авторитет судової влади, оскільки не досягається кінцева мета правосуддя – захист інтересів громадян, юридичних осіб і реальне поновлення їхніх порушених прав. У цьому явищі, як у краплі води, вбачається вся слабкість державної влади. Без законодавчого втручання цю проблему не вирішити.

Невирішеною проблемою, безпосередньо пов’язаною з оперативністю правосуддя, є і питання розгляду кримінальних справ в апеляційній та касаційній інстанціях за участю засуджених, які перебувають під вартою у слідчих ізоляторах. Гострота проблеми зумовлена тим, що із запровадженням апеляційного і касаційного оскарження судових рішень засуджені згідно з чинним законодавством вправі вимагати своєї участі в судовому засіданні, а якщо в апеляції порушується питання про погіршення становища засудженого, виклик його до суду є обов’язковим. Реалізація цих вимог закону призводить до того, що держава витрачає колосальні кошти на етапування засуджених, зокрема до Києва.

Вихід із такої ситуації вбачається у запровадженні в судочинство новітніх технологій, зокрема відеоконференцзв’язку, який у зарубіжній судовій практиці використовується вже давно. Свого часу Верховним Судом України у співпраці з Агентством США з міжнародного розвитку були підготовлені конкретні пропозиції про створення системи відеоконференцзв’язку. Однак проект не було впроваджено в основному через невизначеність системи загальних судів, хоча всі основні як організаційні, так і фінансові аспекти проблеми були узгоджені.

Верховний Суд ніколи не знімав із себе відповідальності за стан правосуддя в державі. Нами постійно відслідковуються тенденції у правозастосовній діяльності судів, і якщо законодавство застосовується неправильно чи неоднаково, ми оперативно та доступними нам засобами намагаємося виправити становище.

Тяганина та неякісний розгляд судових справ внаслідок недостатнього почуття відповідальності деяких суддів за вирішення справи, порушення ними законодавства, низького професіоналізму перебуває в центрі уваги Верховного Суду України. Починаючи з кінця 2002 р. Верховним Судом України спільно з Радою суддів України запроваджено вивчення стану організації роботи місцевих та апеляційних судів із виїздом на місця і наступним розглядом результатів перевірок на засіданні Президії Верховного Суду України. Уже здійснено виїзди в суди дев’яти областей та регіонів і за результатами вжито заходів до підвищення рівня здійснення правосуддя. Кожен випадок порушення суддями вимог закону є предметом обговорення на засіданнях кваліфікаційних комісій суддів, за висновками яких винні притягуються до дисциплінарної відповідальності. Так, у 2004 р. до дисциплінарної відповідальності притягнуто 129 суддів.

Скромна заробітна плата, не завжди належні умови роботи, постійне перебування в зоні конфліктів між людьми, що звертаються до суду, фізичні перевантаження від кількості справ призводять до того, що зараз не багато бажаючих іти на посаду суддів. Це симптом, який спонукає до серйозних роздумів і потребує термінового втручання з боку як законодавчої, так і виконавчої влади.

Не всі судді мають спеціалізовану освітньо-професійну підготовку. У кожного п’ятого досвід роботи в місцевому суді – менше трьох років. Академія суддів здійснює лише підвищення кваліфікації суддів, а питання професійної підготовки молодих суддів до теперішнього часу належним чином не вирішена.

Ми підтримуємо ідею створення Концепції національної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації суддів, працівників апарату судів та державної судової адміністрації. З метою підготовки висококваліфікованих професійних суддів в Україні необхідно запровадити обов’язкове навчання кандидатів на посаду професійного судді у спеціалізованому закладі освіти.

Хочу зазначити, що навчальні заклади з підготовки суддів існують у багатьох країнах. На жаль, у нашій державі уваги цій проблемі приділяється мало. У 2004 р. на підготовку та підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих кадрів у Державному бюджеті України було виділено 11 млн. грн., на підготовку кадрів та підвищення кваліфікації працівників державної податкової служби – понад 71 млн. грн. Бюджет Академії суддів України на 2004 р. становив лише 2,7 млн. грн. Думаю, що коментарі тут зайві.

Шановні народні депутати та учасники слухань!

Невирішення належним чином проблем, якими живе судова система, призведе до серйозного розбалансування і послаблення судочинства, зашкодить авторитету не тільки судової влади, а й держави в цілому. Можуть бути поставлені під загрозу конституційні права і свободи людей, це дійсно може загрожувати національній безпеці держави.

Головне сьогодні – сформувати судову систему, яка має не декларативно, а реально відповідати соціальним і правовим запитам громадян, державним інтересам, бути фінансово та кадрово забезпеченою. Тільки за таких умов вона може бути ефективною.