Практика застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів

Людина, яка потерпіла від посягання на своє життя, здоров’я, честь і гідність, а також на належне їй майно, потребує правового й соціального захисту, матеріальної та моральної підтримки. Конституцією України передбачено обов’язок держави щодо захисту людини, утвердження і забезпечення її прав та свобод.

У чинному законодавстві України основна увага приділяється захисту прав та інтересів не потерпілого, а підозрюваного, обвинуваченого, а також підсудного, якому може бути призначене покарання за вчинений злочин.

У Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 р.), яка є виявом колективної волі світової спільноти, порушено проблему відновлення балансу між правами підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, з одного боку, та інтересами жертви, — з іншого. Цей міжнародний документ базується на засадах визнання гідності жертв злочинів. У ньому передбачено ті напрями, в яких необхідно діяти державам для забезпечення відповідного поводження із зазначеними особами, визначено основні стандарти, згідно з якими потрібно оцінювати законодавство та практику його застосування.

Аналіз кримінального законодавства та правозастосовної практики України з точки зору їх відповідності цим стандартам свідчить про необхідність посилення захисту прав та інтересів потерпілих від злочинів.

За статистичними даними, кількість осіб, потерпілих від злочинів, і розміри заподіяної їм фізичної, майнової та моральної шкоди з кожним роком збільшуються. Від злочинних діянь, справи про які були розглянуті судами у 2003 р., постраждало 154,5 тис. осіб, із них 70,7 тис. — жінки. При цьому кількість потерпілих зросла порівняно з 2002 р. на 7084 особи, або на 4,8 %, у тому числі загиблих — на 444, або на 8,4 %, а осіб, здоров’ю яких було заподіяно шкоду, — на 909 (4,5 %). За цей же період значно збільшився розмір заподіяної фізичним і юридичним особам моральної та матеріальної шкоди — із 443 млн. грн. до 771,4 млн. грн., або на 74 %.

Головним завданням держави у випадках вчинення злочинів є поновлення законних прав та інтересів громадян. Але значна кількість злочинів не розкривається правоохоронними органами. За даними МВС України, у 2003 р. ніяк не були поновлені права потерпілих від 1,3 млн. злочинів минулих років, які залишилися нерозкритими і справи про які зупинено у зв’язку з тим, що не розшукано або не встановлено осіб, котрі їх вчинили. Серед цих злочинів 6,5 тис. убивств, 15,4 тис. умисних тяжких тілесних ушкоджень (у тому числі 4,7 тис. — зі смертельними наслідками), 1,8 тис. згвалтувань, 12,2 тис. розбійних нападів, 112,9 тис. грабежів, 279 тис. квартирних крадіжок, 11,8 тис. фактів незаконного заволодіння автомобілями. Аналізуючи наведені статистичні дані про нерозкриті злочини, можна дійти висновку, що багато громадян мають підстави бути не задоволеними відсутністю гарантій з боку держави щодо захисту їхніх прав.

З метою забезпечення у кримінальному судочинстві конституційних і процесуальних прав потерпілих та у зв’язку з виникненням питань у суддів Пленум Верховного Суду України (далі — Пленум) на основі проведеного цим судом узагальнення судової практики прийняв 2 липня 2004 р. постанову № 13 «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів» ¹ (далі — постанова Пленуму від 2 липня 2004 р. № 13).

Виконання органами досудового слідства вимог законодавства щодо захисту прав потерпілих

Особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, відповідно до ст. 49 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) визнається потерпілим.

З моменту винесення органом дізнання або слідчим постанови про визнання особи потерпілим остання набуває статусу цього учасника процесу. Чинним кримінально-процесуальним законодавством не передбачені строки визнання особи потерпілим, тому в слідчій практиці немає єдиного підходу до вирішення цього питання. Вивчення кримінальних справ та матеріалів узагальнень судової практики, проведених апеляційними судами, показало, що в переважній більшості випадків особа визнається потерпілим після порушення кримінальної справи, а саме з моменту встановлення органами досудового слідства факту заподіяння їй певної шкоди. Пленум у п. 5 постанови від 2 липня 2004 р. № 13 звернув увагу судів на те, що відповідно до ч. 2 ст. 232 КПК вони зобов’язані реагувати окремими ухвалами (постановами) на виявлені факти необгрунтованого зволікання з визнанням особи потерпілим (при очевидності заподіяння злочином шкоди), допущені органами дізнання чи досудового слідства.

У слідчій практиці траплялися випадки, коли у справах про злочини, внаслідок яких особи були позбавлені життя, їх близьких родичів усупереч вимогам ч. 5 ст. 49 КПК не визнавали потерпілими.

Так, у справі за обвинуваченням за ч. 2 ст. 121 Кримінального кодексу України (далі — КК) Б., який заподіяв умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, слідчий Пирятинського районного відділу УМВС України в Полтавській області, не з’ясувавши, що загиблий мав сина та рідну сестру, нікого з них потерпілим у справі не визнав. Слідчий прокуратури Кіровського району м. Кіровограда у справі за обвинуваченням за ч. 1 ст. 115 КК Д., який вчинив умисне вбивство, не визнав потерпілим батька загиблого, котрий мешкав у цьому ж місті.

Не було вирішено прокуратурою Кролевецького району Сумської області питання про визнання потерпілим і у справі щодо Б., який заподіяв смерть П., 1927 р. н., котра не мала близьких родичів і жила одна.

Представництво загиблої внаслідок злочину особи, яка не мала близьких родичів, законодавчо не врегульоване. Тому на практиці в таких випадках деякі органи досудового слідства залучають до участі у справах представників органів опіки та піклування.

Відповідно до ст. 49 КПК потерпілий наділений рядом повноважень, що має забезпечити захист його законних інтересів під час досудового слідства. Проте слідчі часто при роз’ясненні прав потерпілому допускають формалізм, оскільки не розкривають у доступній формі (з урахуванням його загальноосвітнього й культурного рівнів, віку) значення таких термінів, як цивільний позов, клопотання, відвід, докази та ін. Нерідко ця дія зводиться до одержання підпису особи на постанові про визнання її потерпілим. Такі постанови і протоколи допиту потерпілого, як правило, оформляються на бланках. При цьому в окремих регіонах (містах Севастополі, Рівному, Херсоні та ін.) використовували бланки застарілої форми, в яких права й обов’язки потерпілого і свідка не розмежовувалися, що є неприпустимим, оскільки зазначені учасники процесу мають різний процесуальний статус. Деякі слідчі Рівненського міського відділу УМВС України в Рівненській області при роз’ясненні потерпілим прав та обов’язків помилково попереджали їх про кримінальну відповідальність за відмову давати показання, хоча відповідно до ст. 385 КК потерпілі, на відміну від свідків, не несуть за це кримінальної відповідальності.

Фактично реалізація передбачених законом прав потерпілих у ході досудового слідства полягає тільки в даванні показань, ознайомленні з матеріалами справи після закінчення досудового слідства, заявленні цивільного позову. Потерпілі рідко подають докази та заявляють клопотання, що свідчить про незнання або недостатнє розуміння ними своїх можливостей як учасників процесу.

Найбільш гострою та соціально значущою залишається проблема відшкодування потерпілим майнової, моральної та фізичної шкоди, якої вони зазнали внаслідок вчинення злочину. Потерпілі розраховують на ефективні дії держави щодо забезпечення їхніх прав. Але органи досудового слідства часом формально ставляться до виконання такої процесуальної дії, як визнання потерпілого цивільним позивачем відповідно до ст. 28 КПК.

Наприклад, не було вирішено це питання органами слідства у справі за обвинуваченням А., який мотоциклом збив психічно хворого К., спричинивши йому середньої тяжкості тілесні ушкодження, хоча батько потерпілого (1922 р. н., має початкову освіту) як його законний представник просив суд зобов’язати підсудного відшкодувати заподіяну злочином шкоду.

Органи досудового слідства не завжди з’ясовують у повному обсязі суми позовних вимог та обгрунтованість останніх, вид заподіяної шкоди. Вони часто не пред’являють передбачених законом вимог щодо форми та змісту позовної заяви. Деякі слідчі переконують потерпілих не заявляти цивільний позов у ході слідства, а зробити це під час розгляду справи в суді. З урахуванням того, що потерпілі, як правило, не обізнані з положеннями закону і при цьому досить рідко запрошують захисників для участі в судовому процесі, їхні права та законні інтереси, особливо в частині відшкодування заподіяної злочином шкоди, у багатьох випадках залишаються зовсім незахищеними.

Хоча відповідно до ст. 29 КПК на слідчого і покладено обов’язок забезпечувати відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому злочином, у цій нормі закону не встановлено строків виконання необхідних процесуальних дій. У переважній більшості справ слідчі обмежуються формальним винесенням постанови про накладення арешту на майно підозрюваного, обвинуваченого та приєднанням до справи протоколу про відсутність майна у таких осіб, належних же заходів щодо забезпечення цивільного позову потерпілого не вживають.

У справі за обвинуваченням К. за ч. 2 ст. 286 КК в порушенні правил безпеки дорожнього руху, внаслідок якого Ф. було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, потерпілий заявив цивільний позов про відшкодування шкоди на суму 25 тис. грн. Слідчий УМВС України в Сумській області виніс постанову про накладення арешту на майно К. і в той же день склав протокол про відсутність майна в обвинуваченого, хоча, як з’ясувалося пізніше, той мав у власності гараж.

Часто в ході слідства підозрювані й обвинувачувані відчужують належне їм майно шляхом укладення фіктивних угод на користь родичів і знайомих. Більшість таких фактів залишається поза увагою органів досудового слідства і прокурорів, які не виявляють ініціативи щодо визнання в установленому порядку зазначених угод недійсними.

Слідчі також дуже рідко пропонують обвинуваченим добровільно відшкодувати завданий потерпілому збиток або усунути заподіяну йому шкоду, що є обставиною, яка пом’якшує покарання (п. 2 ч. 1 ст. 66 КК).

І все ж основна причина неналежного забезпечення права потерпілого на відшкодування заподіяної йому шкоди полягає не стільки в бездушному та непрофесійному ставленні до цього учасника процесу працівників органів досудового слідства, скільки у відсутності чіткого законодавчого механізму реалізації зазначеного права, а також наукових методик визначення грошових еквівалентів такої шкоди.

Згідно зі ст. 217 КПК потерпілі мають право ознайомитися з матеріалами справи, але майже не користуються ним. Виявлено випадки, коли органи досудового слідства в один і той же день направляли справу до суду й повідомляли потерпілого про можливість ознайомитися з її матеріалами у слідчого або коли дата можливого ознайомлення з ними збігалася з датою направлення потерпілому відповідного повідомлення.

Нерідко слідчі ігнорують право потерпілих заявляти клопотання з приводу неповноти розслідування справи.

Характерним прикладом є справа за обвинуваченням Л. за ч. 3 ст. 142, ч. 1 ст. 221 КК (1960 р.), яку Тлумацький районний суд Івано-Франківської області повернув на додаткове розслідування через грубе порушення прав потерпілих у ході досудового слідства. Під час ознайомлення з матеріалами справи потерпілі К.Н. та К.І. звернули увагу слідчого на те, що в ній не з’ясовано ряд істотних обставин, але слідчий проігнорував їхні клопотання і зауваження, більше того, за наявності ордера не допустив їхнього адвоката до участі у справі.

Набула поширення також практика необгрунтованого зупинення досудового слідства на тривалий час із надуманих мотивів, зокрема через хворобу обвинуваченого або через відсутність даних про його місцезнаходження, в той час як це не відповідає дійсності. За даними Генеральної прокуратури України, у 2003 р. лише прокурорами було скасовано понад 43,5 тис. постанов слідчих органів про зупинення досудового слідства із зазначених причин.

У цілому органи досудового слідства більше уваги приділяють додержанню прав підозрюваних та обвинувачених, ніж забезпеченню прав і законних інтересів потерпілих. Це пояснюється передусім тим, що недодержання прав підозрюваного та обвинуваченого, зокрема права на захист, є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону, яке тягне скасування вироку. У той же час незабезпечення прав потерпілого лише в окремих випадках розцінюється судом як істотне порушення, яке перешкоджає постановленню законного й обгрунтованого вироку. Тому Пленум у п. 4 постанови від 2 липня 2004 р. № 13 роз’яснив, що в тому разі, коли органи дізнання чи досудового слідства істотно обмежили законні права потерпілого (наприклад, обирати представника, порушувати клопотання, заявляти відводи, подавати докази, ознайомлюватися з усіма матеріалами справи тощо) і поновити ці права на стадії судового розгляду справи неможливо, суддя чи суд має повернути справу на додаткове розслідування із дотриманням вимог ст. 246 або ст. 281 КПК.

Додержання прав потерпілих під час розгляду судами кримінальних справ

Кримінально-процесуальне законодавство надає потерпілому певні процесуальні права з метою забезпечення його безпосередньої участі в розгляді судом кримінальної справи.

Відповідно до ст. 240 КПК суд повинен повідомляти потерпілого про день попереднього розгляду справи. Однак на практиці ця вимога закону часто не виконується, що призводить до судових помилок.

На зазначеній стадії процесу судді не завжди перевіряють, чи визнали органи досудового слідства потерпілими осіб, яким заподіяно шкоду злочином, і самі іноді своєчасно цього не роблять.

Так, під час проведення органами внутрішніх справ досудового слідства у справі за обвинуваченням К. за ч. 2 ст. 286 КК та при її попередньому розгляді Корсунь-Шевченківським районним судом Черкаської області не був визнаний потерпілим неповнолітній П.

У п. 4 постанови Пленуму від 2 липня 2004 р. № 13 зазначено, що при попередньому розгляді справи суддя відповідно до ст. 237 КПК повинен з’ясувати, чи всі особи, яким злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, визнані потерпілими. Якщо хтось із них не визнаний потерпілим на стадії дізнання і досудового слідства, за наявності відповідного клопотання суддя своєю постановою має визнати таку особу потерпілим, повідомити її про це та надати можливість ознайомитися з матеріалами справи.

Суди, як правило, керуючись ч. 3 ст. 254 КПК, своєчасно повідомляють потерпілого про день і місце судового розгляду кримінальної справи. Проте в деяких випадках вони не забезпечували належним чином явку потерпілого в судове засідання.

Наприклад, Соснівський районний суд м. Черкас, розглядаючи справу за обвинуваченням П. за ч. 1 ст. 190 КК, порушив права потерпілого Г., котрого було визнано цивільним позивачем, оскільки не повідомив його в установленому законом порядку про день слухання справи, яку розглянув без його участі.

У зв’язку з тим, що в судовій практиці подібні факти є непоодинокими, Пленум у п. 12 постанови від 2 липня 2004 р. № 13 рекомендував судам вживати всіх можливих заходів до забезпечення участі потерпілого в судовому засіданні. У разі, коли потерпілий не з’явився за викликом, суд відповідно до ч. 1 ст. 290 КПК вирішує питання про розгляд справи або його відкладення залежно від того, чи можливо за відсутності потерпілого з’ясувати всі обставини справи і захистити його права та законні інтереси. Пленум наголосив, що розгляд справи за відсутності потерпілого (законного представника) без виклику його в судове засідання є істотним порушенням процесуальних прав і може стати підставою для скасування вироку чи іншого судового рішення.

На практиці суди розглядають справи за відсутності потерпілого лише у виняткових випадках, зокрема в разі визнання поважними причин його неявки в судове засідання (хвороба, відрядження тощо) та надходження від нього заяви про підтвердження достовірності показань, даних у ході досудового слідства, які суд оголошує на підставі статей 306, 308 КПК.

У разі, коли потерпілим визнано неповнолітню або недієздатну особу, суд повинен забезпечити участь у справі законного представника цієї особи, а за відсутності у неповнолітнього батьків або інших законних представників — представника із числа осіб, зазначених у ст. 52 КПК (п. 8 постанови Пленуму від 2 липня 2004 р. № 13).

Факторами, які негативно впливають на забезпечення прав потерпілих у судовому процесі, є, з одного боку, недостатня правова обізнаність цих осіб, відсутність у них коштів на оплату послуг захисників, а з іншого — пасивне ставлення окремих державних обвинувачів до захисту зазначених прав.

Значно ускладнює реалізацію потерпілими своїх прав у ході судового розгляду також неякісне проведення досудового слідства. Наприклад, трапляються випадки, коли потерпілий при розслідуванні справи не був ознайомлений із постановою про призначення експертизи та висновками останньої, а ознайомившись із цими документами в суді, заявляє клопотання про проведення додаткової або повторної експертизи, що затягує розгляд справи судом. Тому Пленум роз’яснив у п. 22 постанови від 2 липня 2004 р. № 13, що в разі призначення і проведення експертизи суду належить з’ясувати думку потерпілого та його представника щодо її необхідності й доцільності, а також забезпечити їх активну участь у підготовці питань, які виносяться на розгляд експерта.

Допит потерпілого в суді провадиться, як правило, відповідно до вимог закону. Неповнолітнього потерпілого віком до 14, а за розсудом суду — до 16 років потрібно допитувати в присутності педагога, а за необхідності — лікаря, батьків або інших законних представників (ч. 1 ст. 307, ст. 168 КПК). Неповнолітнім потерпілим віком до 16 років суд роз’яснює обов’язок говорити правду, а про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання їх не попереджає.

Внесеними Законом від 21 червня 2001 р. № 2533 змінами до КПК розширено права потерпілого під час судового розгляду справи. Зокрема, відповідно до ст. 318 КПК потерпілий та його представник можуть брати участь у судових дебатах. Але суди до цього часу діють усупереч наведеному положенню закону.

Жашківський районний суд Черкаської області у справі щодо Х., обвинувачуваного за ч. 3 ст. 286 КК, надав можливість виступити з промовами в дебатах та обмінятися репліками лише прокурору і захиснику підсудного, а сам підсудний і потерпілі такого права були позбавлені.

Як зазначено в п. 29 постанови Пленуму від 2 липня 2004 р. № 13, ненадання слова в судових дебатах потерпілому, цивільному позивачу, їх представникам є підставою для скасування вироку.

Так, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим скасував вирок Сімферопольського районного суду, який при розгляді справи за обвинуваченням Г. за ч. 1 ст. 115 КК не допустив потерпілого до участі в судових дебатах.

Відповідно до ч. 3 ст. 277 КПК, якщо прокурор змінив обвинувачення, а саме зменшив його обсяг чи запропонував застосувати кримінальний закон, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин, він має вручити потерпілому, його законному представнику та представнику копії постанови, в якій формулюється нове обвинувачення і наводяться мотиви прийнятого рішення, а суд згідно з ч. 4 тієї ж статті зобов’язаний роз’яснити потерпілому та його представнику їх право підтримувати обвинувачення в раніше пред’явленому обсязі. Проте, як установлено під час вивчення судової практики, ці права потерпілих у деяких випадках порушуються.

При розгляді Уманським міським судом Черкаської області кримінальної справи щодо У., Б., П. та Д. прокурор, який зменшив обсяг обвинувачення, на порушення вимог закону не вручив копії відповідної постанови учасникам процесу, в тому числі потерпілому Т., а суд не роз’яснив останньому та його представнику право підтримувати обвинувачення самостійно в раніше пред’явленому обсязі, внаслідок чого потерпілий фактично був позбавлений можливості захистити свої права.

Апеляційний суд Івано-Франківської області за апеляціями потерпілих Г. та М. скасував вирок Івано-Франківського міського суду від 17 червня 2003 р. щодо Ц. і направив справу на новий судовий розгляд з таких підстав. Під час судового розгляду справи прокурор змінив пред’явлене Ц. обвинувачення з ч. 4 ст. 296 на ч. 2 ст. 125 КК і виніс відповідну постанову. Всупереч вимогам ст. 277 КПК суд не з’ясував думки потерпілих щодо зміни прокурором обвинувачення і не роз’яснив їм, що вони можуть підтримувати останнє в раніше пред’явленому обсязі, чим порушив їхні права.

Порушення вимог ч. 4 ст. 277 КПК щодо роз’яснення потерпілому права підтримувати обвинувачення в раніше пред’явленому обсязі було причиною скасування апеляційними судами вироків місцевих судів також Полтавської, Тернопільської, Вінницької, Одеської, Закарпатської областей.

Якщо прокурор відмовився від обвинувачення (ч. 3 ст. 264 КПК), суд повинен роз’яснити потерпілому, його законному представнику та представнику їхнє право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення, про що необхідно зробити запис у протоколі судового засідання.

Пленум роз’яснив судам, як вони мають діяти у випадку, коли прокурор змінив обвинувачення чи відмовився від нього у справі, яка розглядається за відсутності потерпілого. У цьому разі, як зазначено в п. 23 постанови від 2 липня 2004 р. № 13, суд повинен відкласти розгляд справи, надіслати потерпілому копію постанови прокурора та роз’яснити право відповідно підтримувати обвинувачення в раніше пред’явленому обсязі чи вимагати продовження розгляду справи і самому підтримувати обвинувачення.

Правові гарантії безпеки потерпілих визначені Законом від 23 грудня 1993 р. № 3782-ХІІ «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» та статтями 521, 522, 523, 525 КПК. На практиці заходи безпеки щодо потерпілих застосовувалися лише в окремих випадках, а саме в разі вчинення щодо них особливо тяжких насильницьких злочинів. Інколи байдужість до долі й моральних страждань потерпілого призводила до тяжких наслідків.

Наприклад, Н., 1978 р. н., студентка, сирота була згвалтована В., якого Залізничний районний суд м. Львова засудив за ч. 1 ст. 152 і ч. 2 ст. 153 КК. Під час досудового слідства потерпіла через погрози з боку батьків засудженого намагалася покінчити життя самогубством. Незважаючи на очевидні підстави для застосування щодо неї заходів безпеки, ні органи досудового слідства, ні суд цього не зробили.

Пленум роз’яснив судам, що потерпілий або його представник за наявності реальної загрози їхньому життю, здоров’ю, житлу чи майну мають право на забезпечення безпеки (п. 18 постанови від 2 липня 2004 р. № 13).

Відповідно до вимог ст. 29 КПК за наявності достатніх даних про те, що злочином заподіяно матеріальну шкоду, суд зобов’язаний вжити заходів до забезпечення цивільного позову. Вивчення кримінальних справ показало, що дуже часто всупереч наведеним вимогам закону арешт на майно для забезпечення відшкодування зазначеної шкоди і виконання вироку в частині конфіскації майна або взагалі не накладається, або це робиться з великим запізненням.

У кримінальній справі за обвинуваченням Г. в порушенні правил безпеки дорожнього руху (ч. 2 ст. 286 КК) Подільський районний суд м. Києва, хоча й визнав за позовом потерпілого Н. відповідачем ВАТ «Кагарлицький АТП-13255», але арешт на майно для забезпечення цивільного позову в сумі 30 тис. грн. не наклав.

Пленум звернув увагу на цю проблему і зазначив у п. 24 постанови від 2 липня 2004 р. № 13, що головним завданням кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь, тому суди повинні гостро реагувати на виявлені під час судового розгляду факти незабезпечення або несвоєчасного забезпечення відповідними органами реального відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому злочином, і самі використовувати надані їм законом повноваження з метою такого відшкодування.

Під час узагальнення судової практики виявлено тенденцію до залишення цивільних позовів у кримінальних справах без розгляду.

Так, Залізничний районний суд м. Сімферополя вироком від 19 червня 2003 р. засудив А. за ч. 1 ст. 286 КК, а цивільний позов потерпілої С. залишив без розгляду, пославшись на те, що вона не подала доказів про пошкодження автомобіля та розмір витрат на її лікування. При цьому наявні в матеріалах справи довідку про вартість ремонту автомобіля потерпілої та квитанції про оплату медичних препаратів суд не дослідив і не дав зазначеним документам належної оцінки. Водночас він безпідставно задовольнив позов управління Державного казначейства в Автономній Республіці Крим і стягнув із засудженого 3 тис. 463 грн. за пошкодження службового автомобіля внаслідок зіткнення автомобілів засудженого і потерпілої, оскільки обвинувачення А. в цьому пошкодженні не пред’являлось.

У п. 24 постанови від 2 липня 2004 р. № 13 Пленум чітко визначив, що цивільний позов може бути залишений судом без розгляду лише в двох випадках: якщо не з’явився в судове засідання цивільний позивач або його представник (ст. 291 КПК), за винятком випадків, застережених у ч. 2 ст. 291 КПК, а також коли підсудного виправдано за відсутністю в його діях складу злочину (ст. 328 КПК). Там же зазначено, що не підлягають розгляду у кримінальній справі позови про відшкодування матеріальної шкоди, які не випливають із пред’явленого обвинувачення. При виникненні такої ситуації суд повинен роз’яснити потерпілому можливість вирішення спірних питань у порядку цивільного судочинства.

При задоволенні або відхиленні цивільного позову суди не завжди наводять у вироку відповідні мотиви. У деяких справах, задовольняючи цивільний позов, вони обмежуються загальними фразами: «суд вважає необхідним цивільні вимоги позивача задовольнити», «відповідачі позов визнали, а тому він підлягає задоволенню», «цивільний позов підтверджений матеріалами справи, у зв’язку з чим підлягає задоволенню». Лише в поодиноких випадках суди обгрунтовують у вироку своє рішення щодо цивільного позову з посиланням на норми цивільного законодавства.

На практиці виникло питання, чи повинні орган досудового слідства та суд встановлювати розмір заподіяної потерпілому матеріальної шкоди, коли її наявність і певний розмір не є ознакою вчиненого злочину. Наприклад, якщо внаслідок порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, потерпілому спричинено не лише середньої тяжкості тілесні ушкодження (ч. 1 ст. 286 КК), а й матеріальну шкоду (пошкоджено автомобіль). У цьому випадку слідчий, як правило, роз’яснює потерпілому можливість пред’явлення цивільного позову і пропонує подати докази на підтвердження розміру шкоди (зокрема, витрат на ремонт автомобіля). Коли потерпілий, якого визнано цивільним позивачем, цього не зробить, слідчий повинен роз’яснити йому, що відповідні докази можна подати суду. Нерідко й у судовому засіданні позивачі таких доказів не подають, посилаючись на те, що їх мають зібрати слідчий або суд (наприклад, шляхом проведення експертизи для визначення вартості відновлення пошкодженого автомобіля). Суди, в свою чергу, залишають такі позови без розгляду, мотивуючи це можливістю захисту потерпілим (цивільним позивачем) своїх прав у порядку цивільного судочинства.

Правильною є позиція тих судів, які вважають, що в разі пред’явлення позову слідчий повинен крім проведення слідчих дій, спрямованих на розкриття злочину, з’ясувати питання, пов’язані із заподіянням потерпілому шкоди. Відповідно до п. 4 ст. 64 КПК характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, підлягають доказуванню при проведенні досудового слідства і розгляді кримінальної справи в суді. Оскільки матеріальна шкода була заподіяна потерпілому внаслідок вчинення злочину і випливає із пред’явленого обвинувачення, то вона входить у предмет доказування.

При вирішенні питання про відшкодування моральної шкоди за позовом потерпілого суд повинен керуватися відповідними положеннями Цивільного кодексу України (далі — ЦК) та роз’ясненнями, що містяться в постанові Пленуму від 31 березня 1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (зі змінами, внесеними постановою від 25 травня 2001 р. № 5; далі — постанова від 31 березня 1995 р. № 4) ².

З вимогами про відшкодування моральної шкоди звертаються переважно потерпілі (цивільні позивачі) у кримінальних справах про вбивства, статеві злочини, порушення правил безпеки дорожнього руху, злочини проти здоров’я, про хуліганство (у випадках, коли об’єктом посягання були не тільки громадський порядок, а й здоров’я громадян) та у справах деяких інших категорій.

Згідно із ч. 2 ст. 1168 ЦК моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім’єю. Розмір відшкодування моральної шкоди законодавством не встановлений, тому на практиці виникають труднощі в його визначенні. У п. 9 постанови Пленуму від 31 березня 1995 р. № 4 роз’яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Як показало вивчення кримінальних справ, суди приймають правильні рішення при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди, коли вони виходять із засад розумності, виваженості та справедливості і наводять у вироку відповідні мотиви.

Органи досудового слідства всупереч вимогам п. 4 ст. 64 та ст. 66 КПК вкрай поверхово досліджують характер і розмір заподіяної злочином моральної шкоди, ступінь моральних і фізичних страждань потерпілого, не з’ясовують, у якій грошовій сумі або матеріальній формі він оцінює пов’язані з цими стражданнями втрати, та інші обставини, що мають значення для вирішення заявленого цивільного позову. Така практика призводить до перекладення органами досудового слідства обов’язку доказувати характер і розмір моральної шкоди на цивільних позивачів (ними, як правило, є потерпілі) або на суд, що, в свою чергу, тягне постановлення невмотивованих у цій частині рішень.

Потерпілі при пред’явленні позовів про відшкодування моральної (немайнової) шкоди не завжди дотримують вимог законодавства щодо змісту й форми позовної заяви. Тому Пленум у п. 171 постанови від 31 березня 1995 р. № 4 роз’яснив: «У кримінальній справі вимоги про відшкодування моральної шкоди розглядаються і вирішуються судом за умови, що особу, якій її заподіяно, визнано потерпілим та цивільним позивачем і що у справі є письмова заява, що за змістом відповідає ст. 137 ЦПК». Згідно з цією статтею у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому остання полягає, якими неправомірними діями чи бездіяльністю вона заподіяна, з яких міркувань виходив позивач при визначенні її розміру, та наведено докази, які підтверджують позов.

Судами розглядається значна кількість кримінальних справ так званого приватного обвинувачення. Згідно зі статистичними даними, у 2003 р. на розгляді в судах перебувало 12,4 тис. скарг потерпілих про притягнення осіб до кримінальної відповідальності. Було розглянуто понад 11,0 тис. скарг (або 88,7 % від загальної кількості), у тому числі: за 4,8 тис. скаргами порушено кримінальні справи, за 2,4 тис. — у цьому відмовлено, 604 скарги надіслано прокурору за належністю, 3,1 тис. повернено особам, які їх подали, через неконкретність та необгрунтованість, 1,4 тис. на кінець року залишилися нерозглянутими.

Зважаючи на велику кількість повернених скарг, Пленум у п. 25 постанови від 2 липня 2004 р. № 13 зазначив, що у скарзі потерпілого або його законного представника мають бути чітко викладені підстави для порушення справи, зокрема обставини, час, місце, мотиви, наслідки вчинення злочину, його кримінально-правова кваліфікація та відповідні докази, дані про особу, яка підозрюється в його вчиненні; прохання про притягнення її до кримінальної відповідальності тощо.

У 2003 р. судами було розглянуто по першій інстанції 4740 справ приватного обвинувачення, в тому числі із закриттям провадження — 2700, або 57,0 %. Значна їх кількість була закрита (з урахуванням думки потерпілого) за примиренням сторін. Пленум у тому ж пункті постанови рекомендував судам якомога ширше використовувати цей інститут у справах зазначеної категорії.

Перевірка апеляційними судами додержання законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів

Одним із засобів забезпечення законності вироків і, відповідно, охорони прав потерпілих є надання їм права на апеляційне оскарження судових рішень. У 2003 р. в суди апеляційної інстанції від потерпілих надійшло 2336 апеляцій на вироки, ухвали та постанови місцевих судів. У переважній більшості випадків потерпілі скаржилися на порушення їхніх процесуальних прав, зокрема на те, що їх не ознайомили з матеріалами справи, не викликали до суду, не надали можливості взяти участь у судових дебатах, а також на призначення засудженим мір покарання, які потерпілі вважали надто м’якими. За скаргами потерпілих апеляційними судами було скасовано вироки щодо 302 осіб і змінено щодо 242.

Окремі суди допускають помилки при вирішенні питань щодо продовження строку на апеляційне оскарження в разі його пропущення з поважних причин та при виконанні вимог ст. 351 КПК щодо повідомлення потерпілого про подання апеляцій іншими учасниками судового процесу і роз’яснення права ознайомитися з ними й подати свої заперечення.

У справі за обвинуваченням Н. за ч. 2 ст. 272 КК Соснівський районний суд м. Черкас не повідомив жодного із шести потерпілих про надходження апеляції від захисника засудженого та не роз’яснив їм право протягом п’яти діб подати на неї свої заперечення. Апеляційний суд Черкаської області провів попередній розгляд справи і постановив рішення про повернення її у місцевий суд для усунення зазначених недоліків.

Вироки місцевих судів скасовувалися або змінювалися за апеляційними скаргами потерпілих в основному у зв’язку з істотним порушенням прав цих учасників процесу, неповнотою дізнання, досудового чи судового слідства, невідповідністю викладених у вироку висновків суду фактичним обставинам справи.

Апеляційний суд Харківської області ухвалою від 10 квітня 2003 р. за апеляціями потерпілого П.Г. та прокурора скасував вирок Красноградського районного суду щодо П.В., засудженої за ч. 2 ст. 194 КК, і направив справу на додаткове розслідування, оскільки потерпілому не була надана можливість ознайомитися з матеріалами справи та не було встановлено характеру і розміру шкоди, заподіяної злочином.

Окремі місцеві суди при оцінці доказів безпідставно залишали поза увагою показання потерпілого, що узгоджувалися з іншими зібраними у справі доказами, внаслідок чого постановлювали незаконні рішення, які в подальшому скасовувались апеляційними судами.

За апеляцією потерпілого К. Апеляційний суд Вінницької області ухвалою від 19 лютого 2003 р. скасував вирок Ямпільського районного суду і направив справу на новий судовий розгляд з тих підстав, що суд не взяв до уваги показань потерпілих, які відповідали висновкам судово-медичної експертизи, не мотивував, чому він не бере їх до уваги, і необгрунтовано дійшов висновку про недостатність зібраних у справі доказів.

Відповідно до ст. 279 КПК одночасно з постановленням вироку суд своєю ухвалою, а суддя — постановою вправі порушити перед прокурором питання про притягнення потерпілого до відповідальності за завідомо неправдиві показання. Деякі ж місцеві суди всупереч вимогам закону самі порушували кримінальні справи щодо потерпілих, що призводило до скасування таких рішень апеляційними судами.

Так, Апеляційний суд Волинської області скасував постанову Старовижівського районного суду від 17 січня 2003 р. про порушення кримінальної справи щодо потерпілого К., який дав завідомо неправдиві показання у справі за обвинуваченням І. за ч. 3 ст. 185 КК.

Вивчення справ показало, що, як і раніше, переважна частина потерпілих займає у кримінальному процесі пасивну позицію, сподіваючись на те, що їхні права та законні інтереси захистять органи, які провадять розслідування, та суд. А це значною мірою залежить від рівня професіоналізму й відповідальності за виконання службових обов’язків працівників органів досудового слідства, прокурорів, суддів, а також адвокатів.

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України
Управління узагальнення судової практики Верховного Суду України

¹ Див.: Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 8. — С. 6—10.

² Постанови Пленуму Верховного Суду України у цивільних справах (1972—2003) : Офіційне видання / За заг. ред. В.Т. Маляренка. — К., 2004. — С. 50—57.