Порушення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

ФАКТИ
I. Обставини справи
<…>

9. Заявник — Кестас Раманаускас — є громадянином Литовської Республіки, 1966 р.н., мешкає в м. Кайшядорісі.

10. Раніше працював прокурором Кайшядоріського району [Каунаського повіту].

11. Заявник повідомив, що наприкінці 1998 р. за рекомендацією його знайомого V.S. до нього звернувся A.Z., з яким раніше він знайомий не був, із проханням закрити кримінальну справу щодо третьої особи, запропонувавши хабар у розмірі 3 тис. доларів США. Спочатку заявник відмовив A.Z., проте після неодноразових пропозицій врешті на це погодився.

12. Уряд Литовської Республіки (далі — Уряд) заявив, що V.S. та A.Z. із особистої ініціативи звернулися до заявника з пропозицією щодо одержання ним хабара, не повідомивши про це своє керівництво. Уряд стверджував, що A.Z. підозрював заявника в одержанні хабарів у минулому.

13. Згодом A.Z., який насправді працював у відділі боротьби з корупцією Міністерства внутрішніх справ Литовської Республіки (далі — відділ МВС), повідомив своє керівництво про готовність заявника одержати хабар.

14. 26 січня 1999 р. відділ МВС звернувся з поданням про надання дозволу на використання моделі симулювання протиправної поведінки (далі — модель симулювання). У поданні зазначалося:

«Старший комісар, начальник оперативного підрозділу відділу МВС, ознайомившись із матеріалами щодо протиправних дій [заявника], встановив, що [заявник] одержує хабарі, оскільки він погодився посприяти підозрюваному [M.N.] за винагороду.

У ході реалізації моделі симулювання протиправної поведінки, спрямованої на встановлення, фіксацію та припинення незаконних дій [заявника], працівник відділу МВС передасть за вимогою грошову суму в іноземній валюті, що еквівалентна 12 тис. литів.

Реалізація [моделі] полягатиме в симулюванні [A.Z.] злочину , передбаченого статтями 284 та 329 Кримінального кодексу.

На підставі ст. 11 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» прошу заступника Генерального прокурора надати дозвіл на застосування протягом одного року моделі симулювання протиправної поведінки.

Це подання ґрунтується на інформації, отриманій під час попередньої перевірки».

15. 26 січня 1999 р. відділ МВС направив заступнику Генерального прокурора лист з описом моделі симулювання такого змісту:

«Працівники [відділу МВС] отримали оперативну інформацію, яка підтверджує одержання [заявником] хабарів.

У ході реалізації моделі симулювання протиправної поведінки, метою якої є встановлення, фіксація та припинення незаконних дій [заявника], працівник відділу МВС [A.Z.] симулюватиме злочини давання хабара і порушення правил про валютні операції та операції з цінними паперами.

З огляду на зазначене та відповідно до ст. 11 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» прошу дозволу на реалізацію моделі симулювання протиправної поведінки та на звільнення [A.Z.] від кримінальної відповідальності за злочини, передбачені статтями 284 та 329 [Кримінального кодексу], які планується симулювати.

Працівники МВС реалізують [модель] відповідно до окремого плану оперативних заходів.

Фінансування реалізації моделі здійснюватиметься за рахунок коштів МВС».

16. 27 січня 1999 р. заступник Генерального прокурора Литовської Республіки санкціонував проведення операції.

17. 28 січня 1999 р. заявник одержав від A.Z. 1 тис. 500 доларів США.

18. 11 лютого 1999 р. A.Z. передав заявнику ще 1 тис. доларів США.

19. Того ж дня Генеральний прокурор порушив кримінальну справу щодо заявника за злочин (одержання хабара), передбачений ст. 282 Кримінального кодексу Литовської Республіки (далі — КК).

20. 17 березня 1999 р. Генеральний прокурор звільнив заявника з посади прокурора у зв’язку з вчиненням ним корупційного діяння. Пославшись на Закон «Про прокуратуру», він зазначив, що заявника звільнено за вчинення дисциплінарного проступку та діяльність, яка дискредитує органи прокуратури.

21. Згодом досудове слідство було закінчене й справу передано на розгляд до Каунаського окружного суду (далі — окружний суд). Під час судового розгляду справи заявник визнав себе винним, поскаржившись при цьому на застосування до нього з боку A.Z. тиску з метою схилити до вчинення злочину.

22. 18 липня 2000 р. заступник Генерального прокурора надав дозвіл на розголошення в суді відомостей про реалізацію моделі симулювання за умови, що таке розголошення «не зашкодить інтересам» приватних осіб та органів державної влади, які брали участь у цій операції.

23. 29 серпня 2000 р. окружний суд на підставі ст. 282 КК засудив заявника за одержання хабара в розмірі 2 тис. 500 доларів США на 19 місяців шість днів позбавлення волі з конфіскацією майна, що є його власністю, в розмірі 625 литовських литів. Цей суд установив, що під час зустрічей 28 січня та 11 лютого A.Z. передав заявнику хабар за те, що той втрутиться в розслідування кримінальної справи стосовно третьої особи — M.N., а також що A.Z. вийшов на контакт та вступив із заявником у переговори через V.S.

24. Окружний суд обґрунтував свої висновки переважно показаннями A.Z. та даними, отриманими в ході негласного запису його розмов із заявником. Він також заслухав прокурора, який працював у районній прокуратурі із заявником і який підтвердив, що той займався кримінальною справою щодо третьої особи (M.N.), названої AZ. У судове засідання для дачі показань не викликали V.S., оскільки місце його проживання не було відоме, проте суд зачитав показання, які той дав під час досудового слідства. Разом із тим окружний суд, постановляючи вирок, не взяв їх до уваги. У вироку не було проаналізовано обставин надання дозволу на застосування моделі симулювання та її реалізацію.

25. 26 жовтня 2000 р. апеляційний суд залишив вирок у силі, мотивуючи це тим, що в справі не було підбурювання і що органи державної влади не тиснули на заявника з метою схилити його до вчинення злочину.

26. 23 листопада того ж року заявник подав касаційну скаргу, в якій, пославшись, зокрема, на рішення Конституційного Суду Литовської Республіки від 8 травня 2000 р., заявив, що відповідно до чинного законодавства ніхто не вправі підбурювати особу до вчинення злочину. Заявник також стверджував: кілька разів він безуспішно просив суди першої та апеляційної інстанцій проаналізувати вплив A.Z. і V.S. на прийняття ним рішення вчинити злочин; суди не врахували, що A.Z. був працівником поліції, а не приватною особою, і саме він підбурив його до одержання хабара; органи державної влади не мали достатніх підстав для застосування негласного оперативно-розшукового заходу у справі та перевищили свої повноваження, схиливши його до вчинення злочину. Крім того, він скаржився на те, що під час судового розгляду кримінальної справи не було допитано V.S.

27. Верховний Суд Литовської Республіки ухвалою від 27 лютого 2001 р. залишив касаційну скаргу без задоволення. У ній, зокрема, зазначалося:

«У матеріалах справи немає доказів того, що волю заявника було придушено чи обмежено таким чином, що він не міг не вдатися до протиправних дій. Пропонуючи хабар, A.Z. не наказував заявнику втручатися в розслідування справи щодо третьої особи, а також не погрожував йому. Він усно попросив його посприяти в закритті кримінальної справи <…> К. Раманаускас усвідомлював, що прохання було незаконним…, а отже, окружний суд законно та обґрунтовано визнав його винуватим. <…>

<…>

Матеріали справи не містять доказів того, що V.S. був працівником правоохоронних органів. <…> A.Z. працює у відділі МВС водієм, однак це не означає, що він не може діяти як приватна особа. Доказів того, що V.S. та A.Z. діяли за вказівкою поліції, також немає. Проте встановлено, що за розпорядженням керівництва V.S. та A.Z. передали заявнику гроші.

Оскільки матеріали справи містять суперечливі докази щодо дій V.S. та A.Z. до надання дозволу на реалізацію моделі симулювання, непросто встановити, хто був підбурювачем давання та одержання хабара, тобто — хто кого підбурив до давання та одержання хабара. <…>

Проте суд вважає, що з’ясування того, чи особа насправді схилила або іншим чином підбурила іншу особу до пропонування чи одержання хабара, не має значення для правової кваліфікації дій заявника. Підбурювання до вчинення злочину є однією з форм співучасті. У кримінальному законодавстві підбурювання визначене як форма змови. Особа, яка внаслідок підбурювання вчиняє злочин, підлягає такій самій кримінальній відповідальності, що й особа, котра діяла з власної волі. <…> Навіть якщо припустити, що V.S. та A.Z. підбурили К. Раманаускаса до одержання хабара, то підбурювання мало б форму пропозиції, а не погроз чи шантажу. Таким чином, він мав змогу відмовитися (і повинен був відмовитися) від незаконної пропозиції. <…> Із показань К. Раманаускаса вбачається, що він усвідомлював природу своїх дій, які його просили вчинити, та одержав хабара з власної волі. <…>

Водночас необхідно зауважити, що з огляду на специфічні ознаки хабарництва в цьому злочині завжди одна сторона є підбурювачем. Посадова особа, яка вимагає хабара, є підбурювачем у розумінні ст. 284 КК, оскільки вона підбурює іншу особу до давання хабара. Особа, яка пропонує хабара посадовій особі, обов’язково є підбурювачем у розумінні ст. 284 КК, оскільки, роблячи пропозицію, вона підбурює посадову особу до одержання хабара, тобто до вчинення злочину, передбаченого цією статтею. <…> І особа, яка дає хабара, і особа, яка одержує хабара, реалізують своє волевиявлення…, а тому можуть вибирати можливі способи поведінки. Особа, яка свідомо обирає кримінальний спосіб поведінки, маючи можливість чинити спротив підбурюванню, правомірно підлягає кримінальній відповідальності незалежно від зовнішніх факторів, що могли вплинути на її вибір. <…>».

<…>

ПРАВО

I. Стверджуване порушення п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

38. Заявник скаржився, що його підбурили до вчинення злочину і таким чином було порушено його право на справедливий судовий розгляд справи, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція). У цьому пункті зазначено:

«Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення…».

<…>

B. Оцінка Суду

48. Заявник скаржився, що використання в кримінальній справі доказів, отриманих унаслідок підбурювання з боку поліції, порушило його право на справедливий судовий розгляд справи щодо нього.

1. Загальні принципи

49. Європейський суд з прав людини (далі — Суд) насамперед зауважує, що він усвідомлює, які труднощі виникають у поліції при пошуку та збиранні доказів під час виявлення та розслідування злочинів. Правоохоронні органи при виконанні своїх завдань все частіше змушені використовувати негласних агентів та інформаторів, вдаватися до негласних оперативно-розшукових заходів, зокрема для боротьби з організованою злочинністю й корупцією.

50. Крім того, корупція стала основною проблемою у багатьох країнах, що засвідчує Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією. За змістом положень цього документа можна використовувати такі спеціальні слідчі методи, як діяльність негласних агентів, якщо це необхідно для збирання доказів у цій сфері, за умови непорушення прав і зобов’язань, які випливають із міжнародних багато­сторонніх спеціальних конвенцій, наприклад стосовно прав людини.

51. З огляду на це використання спеціальних слідчих методів, зокрема негласних заходів, саме по собі не може порушити право на справедливий судовий розгляд справи. Проте у зв’язку з тим, що при здійсненні цих заходів виникає ризик підбурювання з боку поліції, межі їх застосування мають бути чітко визначені (див. п. 55).

52. Необхідно зазначити, що за змістом ст. 19 Конвенції Суд контролює дотримання державами-сторонами Конвенції взятих на себе зобов’язань. Питання щодо допустимості доказів у справі — це насамперед предмет регулювання національного законодавства і, як правило, саме національні суди уповноважені давати оцінку наявним у справі доказам. Суд, зі свого боку, повинен переконатися, що провадження в цілому, зокрема спосіб отримання доказів, було справедливим (див. рішення від 23 квітня 1997 р. у справі «ВанМехелен та інші проти Нідерландів», № 21363/93, № 21364/93, № 21427/93 та № 22056/93, п. 50; рішення від 9 червня 1998 р. у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії», № 25829/94, п. 34; ухвалу від 6 травня 2003 р. щодо неприйнятності справи «Секейра проти Португалії», № 73557/01; ухвалу від 6 квітня 2004 р. щодо неприйнятності справи «Шеннон проти Сполученого Королівства», № 67537/01). У такому випадку Суд зобов’язаний не визначати, чи певні докази було отримано незаконно, а перевіряти, чи така «незаконність» не спричинила порушення іншого права, гарантованого Конвенцією.

53. Конвенцією не заборонено використовувати на стадії попереднього розслідування такі джерела, як анонімні інформатори, якщо це виправдано характером злочину. Однак використання надалі таких джерел інформації судом для обґрунтування обвинувального вироку буде правомірним тільки в тому разі, коли є належні й достатні гарантії недопущення зловживань, зокрема коли встановлена чітка та прозора процедура надання дозволу на застосування таких оперативно-розшукових заходів, їх здійснення та контролю за цими діями (див. рішення від 26 жовтня 2006 р. у справі «Худобін проти Росії», № 59696/00, п. 135; рішення від 6 вересня 1978 р. у справі «Клаас та інші проти Німеччини», № 15473/89, пункти 52—56). Хоча зростання рівня організованої злочинності й потребує адекватного реагування, право на справедливий судовий розгляд справи, зокрема на належне здійснення правосуддя, поширюється на всіх осіб незалежно від тяжкості вчинених ними злочинів. Гарантування права на справедливе здійснення правосуддя є однією з правових основ демократичного суспільства; ігнорування цього права не може виправдати поставлену мету (див. рішення від 17 січня 1970 р. у справі «Делькур проти Бельгії», № 2689/65 , п. 25).

54. Крім того, якщо діяльність негласних агентів усе ж можлива за наявності чітких обмежень та гарантій від зловживань, використання доказів, отриманих унаслідок підбурювання з боку поліції, не можна виправдати суспільним інтересом, оскільки в такому випадку обвинувачений із самого початку може бути позбавлений права на справедливий судовий розгляд справи (див. зазначені рішення у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії», пункти 35, 36; «Худобін проти Росії», п. 128; рішення від 15 грудня 2005 р. у справі «Ванян проти Росії», № 53203/99, пункти 46, 47).

55. Підбурювання з боку поліції має місце тоді, коли відповідні працівники правоохоронних органів або особи, які діють за їхніми вказівками, не обмежуються пасивним розслідуванням, а з метою встановлення злочину, тобто отримання доказів і порушення кримінальної справи, впливають на суб’єкта, схиляючи його до вчинення злочину, який в іншому випадку не був би вчинений (див. зазначене рішення у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії», п. 38; з метою протиставлення див. ухвалу від 7 вересня 2008 р. щодо неприй­нятності справи «Юрофінаком» проти Франції», № 58753/00).

56. Постановляючи зазначене рішення у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії» (п. 38), Суд дійшов висновку, що працівники поліції не обмежилися «пасивним розслідуванням протиправної діяльності п. Тейксейра де Кастро, а вплинули на нього, підбуривши до вчинення злочину». Він установив, що їхні дії вийшли за межі функцій негласних агентів, оскільки вони спровокували злочин і не було підстав вважати, що його було б вчинено без їхнього втручання (п. 39).

Суд наголосив, зокрема, на тому, що втручання працівників поліції не здійснювалося в межах операції з боротьби з торгівлею наркотиками, яка б проводилася згідно з постановою та під наглядом судді, і що вони не мали підстав підозрювати заявника в торгівлі наркотиками, оскільки раніше він не притягався до кримінальної відповідальності і до моменту, коли до нього підійшли працівники поліції, не було підстав вважати, що він може бути причетний до вчинення цього злочину

(пункти 37, 38).

Крім того, Суд визнав, що об’єктивних підстав підозрювати заявника у протиправній діяльності не було. Доказів на підтвердження доводів Уряду Португалії про схильність заявника до вчинення злочинів також не було. Навпаки, поліція не мала даних щодо нього, він не мав при собі наркотиків на момент, коли працівники поліції запитали про їх наявність. Відповідно, заявник лише зміг дістати для них наркотики через знайомого, який отримав їх від продавця, особу якого встановити не вдалося. Хоча п. Тейксейр де Кастро потенційно міг вчинити злочин, об’єктивних доказів того, що він приступив до його вчинення до втручання відповідних працівників поліції, не було. Тому Суд не взяв до уваги доводи Уряду Португалії про відмінність між формуванням умислу на вчинення злочину в особи, яка його не мала, та виявленням латентного вже наявного умислу.

57. Використовуючи такі ж критерії при постановленні рішення у справі «Ванян проти Росії», Суд констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з тим, що в цій справі мав місце факт оперативної закупівлі наркотиків, що, на його думку, було підбурюванням. Хоча відповідний оперативно-розшуковий захід провела приватна особа під прикриттям, організували та контролювали його здійснення правоохоронні органи.

58. В ухвалі у справі «Юрофінаком» проти Франції» Суд керувався зазначеними принципами, проте дійшов висновку, що висловлення працівниками поліції пропозицій щодо надання їм послуг, пов’язаних з проституцією, не було підбуренням компанії-заявника до вчинення злочину (отримання аморальних прибутків), оскільки на момент висловлення таких пропозицій поліція вже володіла інформацією про те, що послугою компанії-заявника з передання даних користувалися особи, які займалися проституцією, для контактів з потенційними клієнтами.

59. У рішенні в справі «Секейра проти Португалії» Суд зазначив, що поліція не вдалася до підбурювання, обґрунтувавши цей висновок таким чином:

«У цій справі національні суди встановили, що А. та С. стали співпрацювати з відділом із розслідування злочинів у той час, коли заявник вже вийшов на контакт із А. з приводу організації постачання партії кокаїну в Португалію. Крім того, з цього часу відділ з розслідування злочинів координував дії А. та С., а прокуратура отримала повідомлення про операцію. Органи державної влади мали всі підстави підозрювати заявника в намірі здійснити постачання наркотиків. Через такі обставини ця справа відрізняється від справи «Тейксейра де Кастро проти Португалії», і ці обставини також підтверджують, що А. та С. не можуть вважатися провокаторами. Національні суди правильно зазначили, що як і в справі Люді [рішення від 15 червня 1992 р. у справі «Люді проти Швейцарії»], їхні дії не вийшли за межі функцій негласних агентів».

60. Суд також зазначив, що у випадку, коли підсудний заявляє про підбурювання його до вчинення злочину, національний суд повинен ретельно перевірити матеріали кримінальної справи, оскільки з метою забезпечення права на справедливий судовий розгляд справи в розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції всі докази, отримані внаслідок підбурювання з боку поліції, мають визнаватися недопустимими. Дотримання цього принципу особливо важливе, якщо оперативно-розшуковий захід було проведено без достатньої правової підстави чи належних гарантій недопущення зловживань (див. зазначене рішення у справі «Худобін проти Росії», пункти 133—135).

61. Крім того, якщо надана прокуратурою інформація не дає підстав для однозначного висновку, чи мало місце підбурювання заявника з боку правоохоронних органів, Суд повинен проаналізувати процедуру розгляду заяви про підбурювання у кожній конкретній справі, щоб переконатися, що національний суд належним чином дотримав прав на захист, зокрема права на змагальність та рівність сторін (див. рішення від 27 жовтня 2004 р. у справі «Едвардс та Льюіс проти Сполученого Королівства» [ВП], № 39647/98 та № 40461/98, пункти 46—48; рішення від 16 лютого 2000 р. у справі «Джаспер проти Сполученого Королівства», № 27052/95, пункти 50 та 58).

2. Застосування зазначених принципів у розглядуваній справі

62. Із доказів у цій справі вбачається, що 26 січня 1999 р. відділ МВС вніс подання про надання дозволу на використання моделі симулювання та про звільнення від кримінальної відповідальності, а до того часу A.Z. вже контактував через V.S. із заявником, який, очевидно, погодився звільнити третю особу від кримінальної відповідальності за умови передання йому хабара. За твердженням Уряду, така послідовність подій дає підстави для висновку, що V.S. та A.Z. діяли з власної ініціативи, не повідомивши своє керівництво. Уряд вважає, що надаючи дозвіл на застосування моделі симулювання та реалізуючи її, працівники прокуратури лише уможливили встановлення злочину, який заявник вже вирішив вчинити. Тому їх не можна звинувачувати в підбурюванні до вчинення злочину.

63. Суд не погоджується з такими доводами. Він вважає, що органи державної влади не можна звільнити від відповідальності за дії працівників правоохоронних органів лише тому, що під час виконання своїх функцій ті діяли «як приватні особи». Ці органи влади повинні насамперед нести відповідальність за те, що на початковій стадії, зокрема до 27 січня 1999 р., модель симулювання реалізовувалася без жодної на це правової підстави чи дозволу суду. Більше того, надаючи дозвіл на застосування цієї моделі та звільняючи A.Z. від кримінальної відповідальності, органи державної влади легітимізували початкову стадію постфактум і таким чином використали її результати.

64. Крім того, Уряд не надав переконливого пояснення, з яких причин або особистих мотивів A.Z. міг звернутися до заявника з власної ініціативи, не повідомляючи про такий намір своє керівництво, або чому його не було притягнено до відповідальності за дії, вчинені на початковій стадії застосування моделі симулювання. Із цього приводу Уряд лише послався на те, що всі відповідні документи було знищено.

65. Отже, згідно з Конвенцією Уряд несе відповідальність за дії A.Z. та V.S., вчинені до надання дозволу на застосування моделі симулювання. Інакше було б відкрито шлях до зловживань та свавілля, оскільки дозволялося б обходити встановлені правила шляхом заміни працівників поліції приватними особами при підбурюванні до вчинення злочину.

66. Тому Суд повинен з’ясувати, чи дії органів державної влади, на які скаржиться заявник, були підбурюванням, що, як випливає зі ст. 6 Конвенції, є недопустимим.

67. Суд, щоб встановити, чи обмежилися A.Z. та V.S. лише «пасивним розслідуванням протиправної діяльності», повинен врахувати, що: у справі немає доказів, які б підтверджували, що заявник раніше вчиняв злочини, зокрема пов’язані з корупцією; як засвідчують записи телефонних розмов, заявник неодноразово зустрічався із A.Z. з ініціативи останнього (цей факт, очевидно, спростовує наведені Урядом доводи про те, що право­охоронні органи жодного разу не тиснули на заявника і не вдавалися до погроз). Навпаки, через контакти, встановлені з ініціативи A.Z. та V.S., правоохоронні органи явно схиляли заявника до протиправних дій, хоча, крім чуток, не було об’єктивних доказів для припущення, що заявник займається незаконною діяльністю.

68. Цих міркувань достатньо для обґрунтування висновку, що дії працівників правоохоронних органів вийшли за межі пасивного розслідування наявної протиправної діяльності.

69. Статті 6 Конвенції не було б порушено, якби заявник мав ефективну можливість шляхом заперечення або іншим чином порушити питання про підбурювання під час розгляду кримінальної справи щодо нього. Суд усупереч позиції Уряду не вважає, що дотримання таких загальних гарантій від зловживань, як рівність сторін та додержання права на захист, є достатнім у цьому випадку.

70. Оскільки доводи заявника не були повністю необґрунтованими, саме прокуратура мала довести, що факту підбурення не було. У разі відсутності таких доказів національні суди зобов’язані були проаналізувати факти у справі та вжити відповідних заходів, щоб встановити істину, а також з’ясувати, чи мало місце підбурювання. У разі доведення цього факту вони повинні були діяти відповідно до норм Конвенції (див. практику Суду, викладену в пунктах 49—61).

71. Суд зауважує, що заявник протягом усього провадження у справі стверджував про підбурювання його до вчинення злочину. Відповідно, органи державної влади та суди повинні були принаймні ретельно перевірити, чи перевищили правоохоронні органи межі, визначені у зв’язку з використанням моделі симулювання (див. п. 14), тобто чи підбурювали вони заявника до вчинення злочину. Про це також було зазначено і в рішенні Конституційного Суду Литовської Республіки від 8 травня 2000 р. Із цією метою вони повинні були, зокрема, встановити причини, з яких було розпочато використання цієї моделі, ступінь співучасті поліції у вчиненні злочину та характер підбурювання чи тиску, який чинили на заявника. Ці вимоги є особливо важливими з огляду на те, що V.S., який представив A.Z. заявнику і, як убачається з матеріалів справи, відігравав значну роль у подіях, що спричинили передання хабара, ніколи не викликали як свідка у справі, оскільки місце його перебування не було встановлено. Заявник повинен був мати можливість надати свої доводи щодо кожної з цих обставин.

72. Однак органи державної влади заперечували факт підбурювання з боку поліції, а суд не вжив жодних заходів з перевірки відповідних доводів заявника. Зокрема, суд навіть не намагався з’ясувати роль кожного з головних дійових осіб, наприклад, причини особистої ініціативи A.Z. звернутися до заявника, незважаючи на те, що обвинувальний вирок щодо останнього ґрунтувався на доказах, отриманих унаслідок оскаржуваного ним факту підбурювання.

Натомість, Верховний Суд Литовської Республіки дійшов висновку, що немає підстав для визнання відповідних доказів недопустимими у справі, оскільки вони підтверджували вину заявника, яку він сам визнав. Як тільки його вину було доведено, питання щодо наявності будь-якого зовнішнього впливу, що спонукав вчинити злочин, втратило своє значення. Однак зізнання у злочині, вчиненому внаслідок підбурювання, не може нівелювати ні факт підбурювання, ні його наслідки.

73. Усвідомлюючи важливість розслідування злочинів та які з цим виникають труднощі, Суд визнав, що A.Z. та V.S. підбурили заявника до вчинення злочину, за який його було засуджено, і що немає підстав уважати, що він вчинив би його без їхнього втручання. З огляду на таке втручання та використання його результатів у кримінальному процесі судовий розгляд справи щодо заявника не мав ознак справедливості, які він повинен мати за змістом ст. 6 Конвенції.

74. Отже, в цій справі мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.

<…>

________________________________

* Повний текст рішення розміщено на сайті Європейського суду з прав людини: www.echr.coe.int. Переклад З.П. БОРТНОВСЬКОЇ, помічника Першого заступника Голови Верховного Суду України.