На вірність закону

Суддя вищого квалiфiкацiйного класу, заслужений юрист України Якименко Олександр Никифорович понад двадцять рокiв (з жовтня 1970 р. по листопад 1993 р.) очолював Верховний Суд України.

Якименко Олександр Никифорович народився 20 березня 1921 р. у с. Миколаївцi Димерського району Київської областi (нинi — Вишгородський район) у сiм’ї бiднякiв. Закiнчивши семирiчку, чотирнадцятирiчний юнак одразу ж розпочав трудову дiяльнiсть у мiсцевому колгоспi «Червона Нива» облiковцем. А незабаром за направленням комсомолу працював в органах НКВС: дiловодом районного бюро вiддiлу запису актiв громадського стану (одночасно навчався в середнiй школi); iнспектором адресного бюро, а згодом — i начальником паспортного столу Димерського районного вiддiлу НКВС.

У 1940 р. Олександр Никифорович був призваний до лав Радянської Армiї. З перших днiв Великої вiтчизняної вiйни захищав нашу Вiтчизну. Невдовзi став полiтруком. У 1942 р. брав участь в оборонi Сталiнградa, був тяжко поранений, потрапив до вiйськового госпiталю. Але раптом нiмцi розбомбили госпiталь, багато поранених загинуло. Тим, хто вижив, лiкарi, якi евакуювали госпiталь, поклали на груди медичнi картки i так несли поранених у лiтак. Молодий солдат прочитав у медичнiй картцi: щоб врятувати життя, лiкарi мають ампутувати йому ногу, але вiн вирвав цю сторiнку з картки... Вiрив, що переможе хворобу. Довгий час перебував на лiкуваннi у м. Лисьвi Пермської областi, а згодом, пiсля звiльнення за станом здоров'я в запас, завiдував мiським вiддiлом соцiального забезпечення.

В 1944 р. О.Н. Якименко повертається до м. Києва i працює заступником Голови Печерського райвиконкому, завiдуючим органiзацiйно-iнструкторським вiддiлом Печерського райкому КП України, а згодом — секретарем цього райкому.

За направленням Печерського райкому партiї м. Києва в 1948 р. О.Н. Якименка зараховано слухачем Вищої партiйної школи при ЦК КП України. Цього ж року його, студента-четвертокурсника Всесоюзного юридичного заочного iнституту, було обрано народним суддею 2-ї дiльницi Радянського району м. Києва, а в 1950 р. обрано членом Верховного Суду УРСР.

Олександр Никифорович неодноразово згадував, як вiн став суддею Верховного Суду України, — цiкаво, що вiн тодi й гадки не мав, що може зайняти таку посаду. Сталося так, що протягом 1949 р. не було скасовано жодного рiшення чи вироку, постановлених судом пiд головуванням О.Н. Якименка. Вiн i деякi його колеги були визнанi кращими суддями УРСР.

На початку 1950 р. на колегiї Наркомату юстицiї СРСР розглядалося питання про роботу Верховного Суду УРСР. Очолював делегацiю тодiшнiй його Голова Петро Хомич Нощенко. Пiд час доповiдi вiн, зупиняючись на деяких недолiках у суддiвськiй роботi, зокрема, акцентував на тому, що в республiцi не вистачає кадрiв. Пiсля виступу Нощенка почалось обговорення.

«І ось Нарком юстицiї СРСР називає моє прiзвище, — згадував О.Н. Якименко. — До виступу не готувався, оскiльки нiхто мене про це не попереджав, тож спочатку просто розгубився. Нарком, помiтивши моє хвилювання, заспокоїв i попросив розповiсти, як менi вдалося домогтися стабiльностi вирокiв i рiшень. Я розповiв про прийом громадян, проведення досудової пiдготовки, як визначаю коло питань, якi треба з’ясувати в судовому засiданнi. Подякувавши за виступ, Нарком запропонував включити мене до комiсiї з пiдготовки рiшення колегiї.

При обговореннi пiдсумкiв колегiї Нарком звернувся до Петра Хомича Нощенка i, показавши на мене, сказав, що ось перед Вами суддя, гiдний стати членом Верховного Суду УРСР. Менi аж дух перехопило вiд цих слiв: я, дiльничний народний суддя району, i... маю стати суддею Верховного Суду! Невдовзi отримав подяку вiд Наркома юстицiї СРСР за сумлiнну роботу в 1949 р.»

Ставши членом Верховного Суду УРСР, Олександр Никифорович обрав судову колегiю в цивiльних справах. Судова колегiя була дуже завантажена роботою: кожний суддя за мiсяць розглядав понад 100 справ, робочий день тривав з 9-ї ранку i до 10-ї вечора, а то й до 12-ї ночi. Було дуже важко, але для молодого суддi то була велика практика.

Олександр Никифорович був мужньою, витриманою i врiвноваженою людиною, нiколи не пiдвищував голосу, стримував свої емоцiї. Мало хто зi спiвробiтникiв Верховного Суду знав про тяжке поранення, яке дiстав О.Н. Якименко на вiйнi, та рани, що не загоюються.

Верховний Суд УРСР завжди гостро реагував на факт необгрунтованого i безпiдставного засудження громадян, за кожним таким фактом, як правило, постановлював окрему ухвалу (постанову); кожний такий факт був предметом конкретного розгляду. Щорiчно суддi цього суду вивчали причини судових помилок, що потягли необгрунтоване засудження судами громадян та безпiдставне виправдання осiб, котрi вчинили небезпечнi злочини.

Принциповою була позицiя О.Н. Якименка стосовно допустимостi засобiв доказування. При виявленнi фактiв порушення законностi, порядку збирання i подання доказiв про вину певної особи судовi рiшення в таких справах опротестовувались i скасовувались iз закриттям справи. Часто такi справи були предметом принципового розгляду на засiданнях Пленуму Верховного Суду, пiд час яких, мабуть, не залишалося жодного документа, який би не був ретельно вивчений. Це були смiливi рiшення.

У 1954 р. Олександра Никифоровича обирають заступником Голови Верховного Суду УРСР — вiн протягом дев'яти рокiв очолює судову колегiю в цивiльних справах. То був тяжкий перiод для суду — бракувало квалiфiкованих кадрiв. Рiч у тiм, що судовий склад довоєнного перiоду розпався, оскiльки багато суддiв загинуло на вiйнi. У деяких суддiв не було вищої юридичної освiти, а лише практичний досвiд. Та попри всi негаразди суддiвський корпус працював на вiрнiсть закону.

1963 р. було лiквiдовано Мiнiстерство юстицiї УРСР, а замiсть нього створено Юридичну комiсiю при Радi Мiнiстрiв УРСР, головою якої призначили Олександра Никифоровича. У комiсiї вiн пропрацював сiм рокiв — аж до її лiквiдацiї. Проте стосункiв iз Верховним Судом вiн не переривав, був присутнiй на всiх засiданнях Пленуму, нарадах, де пiдбивалися пiдсумки роботи за рiк, iнших заходах.

Свої виступи i промови, у тому числi на з’їздах та республiканських нарадах суддiв, вiн завжди готував сам. Хороший органiзатор, вiн блискуче справлявся з роботою в Юридичнiй комiсiї, оскiльки добре знав усi нюанси законодавства, а отже, не виникало нiяких сумнiвiв при його застосуваннi. Досконало знаючи як цивiльне, так i кримiнальне законодавство i судовий процес, вiн, як нiхто, вмiв безпомилково визначити основне питання у кримiнальнiй чи цивiльнiй справi й дати вичерпну пораду щодо правильностi застосування закону. І саме тому мав величезний авторитет серед суддiв Верховного Суду УРСР i нижчих судових ланок. За порадою до нього не можна було йти, не вивчивши добре справу вiд першої до останньої сторiнки. До думки О.Н. Якименка завжди прислухались й у Верховному Судi СРСР.

1968 р. О.Н. Якименко вже був вiдомим вченим, кандидатом юридичних наук, автором наукових праць, численних статей з питань судоустрою та судочинства.

У 1970 р. було вiдновлено Мiнiстерство юстицiї УРСР, до складу якого увiйшов апарат лiквiдованої Юридичної комiсiї. Мiнiстром юстицiї було призначено В.Г. Зайчука, а О.Н. Якименка обрано Головою Верховного Суду УРСР. На той час оновлюється склад цього органу. До нього входять досвiдченi, висококвалiфiкованi суддi республiки, i кожен з них мiг дати консультацiю нижчестоящим судам з будь-якого питання.

Із жовтня 1970 р. по листопад 1993 р., тобто понад 20 рокiв, О.Н. Якименко був Головою Верховного Суду України. Вiдповiдно до ст. 153 Конституцiї СРСР вiн одночасно входив за посадою до складу суддiв Верховного Суду СРСР.

На засiданнях Пленуму Верховного Суду СРСР при розглядi складних судових справ Голова Верховного Суду СРСР Горкiн О.Ф. завжди зважав на думку О.Н. Якименка як одного з найквалiфiкованiших i досвiдченiших голiв Верховних Судiв союзних республiк.

У 1989 р. О.Н. Якименку єдиному серед голiв Верховних Судiв союзних республiк i другому в Союзi пiсля Голови Верховного Суду СРСР О.Ф. Горкiна було присвоєно вищий квалiфiкацiйний клас суддi.

Олександр Никифорович — перший Голова Верховного Суду незалежної України. Вiн обстоював думку, що в незалежнiй демократичнiй державi нiякого втручання в судову дiяльнiсть з боку адмiнiстративно-урядових чи законодавчих органiв бути не може.

На службi Олександр Никифорович був виключно принциповим, вимогливим керiвником i хорошим порадником. З будь-якого питання вiн завжди мав особисту точку зору, однак умiв терпляче вислухати спiврозмовника, i якщо пропозицiя останнього була слушною, погоджувався з ним. І це стосувалося не лише вирiшення конкретних судових справ, а й пiдготовлення Верховним Судом України законодавчих пропозицiй, узагальнень судової практики, розроблення проектiв роз’яснень Пленуму цього суду щодо застосування законодавства.

Велику увагу О.Н. Якименко придiляв прийому громадян, який вiн провадив щосереди. Оскiльки вiдвiдувачiв завжди приходило кiлька десяткiв i необхiдно було кожного прийняти й уважно вислухати, паралельно з ним вiв прийом i заступник голови судової палати, який потiм доповiдав Олександру Никифоровичу про результати цiєї роботи. При цьому жодне iстотне порушення закону не залишалося без уваги. О.Н. Якименко обов’язково витребовував справу, уважно вивчав i при виявленнi помилки виносив протест про її виправлення. За складних умов «телефонного права» й iншого тиску суддi Верховного Суду, пам’ятаючи про своє високе призначення слугувати iнтересам людини, у бiльшостi випадкiв залишалися справжнiми носiями правосуддя.

Особливо слiд вiдмiтити вимогливiсть О.Н. Якименка до якостi судових рiшень та постанов Пленуму з питань роз’яснення законодавства. Документи готувалися ретельно. Цьому сприяла налагоджена система укомплектування Верховного Суду висококвалiфiкованими кадрами, здатними виконувати найскладнiшi завдання. До резерву зараховувалися лише тi, хто пройшов практику в районних та обласних судах, як правило, — члени або заступники голiв обласних судiв, якi мали великий досвiд судової роботи.

За перебування О.Н. Якименка на посадi Голови Верховного Суду УРСР на засiданнях Пленуму було прийнято постанови щодо розгляду фактично всiх категорiй справ у цивiльному i кримiнальному судочинствi, що сприяло пiдвищенню рiвня здiйснення правосуддя, правильному застосуванню законодавства як Верховним Судом, так i районними та обласними судами.

Верховний Суд УРСР готував висновки щодо проектiв усiх постанов Пленуму Верховного Суду СРСР, i вони, у бiльшостi, враховувалися. Нерiдко постанови Пленуму Верховного Суду УРСР потiм були покладенi в основу вiдповiдних постанов Пленуму Верховного Суду СРСР.

О.Н. Якименко вiдiграв визначну роль у створеннi судової системи нашої держави, розробленнi її законодавства (зокрема кодексiв), основних принципiв здiйснення судово-правової реформи. Вiн як перший Голова Верховного Суду незалежної України, дотримуючись принципу верховенства права, стояв у витокiв становлення та розбудови системи судiв, брав участь у вирiшеннi iнших складних i вiдповiдальних завдань, пов’язаних iз розбудовою України як правової держави. За його безпосередньої участi була розроблена та прийнята Концепцiя судово-правової реформи в Українi (ухвалена Верховною Радою України 28 квiтня 1992 р.), на виконання якої було прийнято пакет законiв України, що регулюють дiяльнiсть судiв та визначають статус суддiв: «Про статус суддiв», «Про органи суддiвського самоврядування», «Про квалiфiкацiйнi комiсiї, квалiфiкацiйну атестацiю i дисциплiнарну вiдповiдальнiсть суддiв судiв України», «Про реабiлiтацiю жертв полiтичних репресiй на Українi» та iн. О.Н. Якименко брав активну участь у створеннi нової правової системи, за якої в сучасних умовах розвитку українського суспiльства можна було б ефективно i надiйно захищати права та свободи людини i громадянина.

Олександр Никифорович був учасником багатьох мiжнародних зустрiчей, на яких обговорювалося питання дiяльностi судiв як незалежної гiлки державної влади, а також стосовно судоустрою, очолював делегацiю на Мiжнароднiй конференцiї стосовно Морського права, був у складi делегацiї України на кiлькох сесiях Генеральної Асамблеї ООН тощо.

О.Н. Якименку присвоєно почесне звання «Заслужений юрист України», його нагороджено багатьма державними нагородами, зокрема: орденами Червоної Зiрки, Трудового Червоного Прапора, Вiтчизняної вiйни I ступеня, Богдана Хмельницького III ступеня, «Знаком пошани», 18 медалями, а також Почесними грамотами Верховної Ради УРСР. Та найдорожчою для нього була вiдзнака Верховного Суду України «За вiрнiсть Закону», якому вiн присвятив усе своє життя.

Його тепер немає серед нас. Свiтла пам’ять йому в серцях людей.