У березні 2000 р. заявниця звернулася до Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим із позовом до місцевого управління праці та соціального захисту населення про нарахування їй більшої пенсії. Позовні вимоги вона мотивувала тим, що відповідно до ст. 46 Конституції України та ст. 19 Закону України від 5 листопада 1991 р. № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» її пенсія не може бути меншою за прожитковий мінімум. Виходячи з того, що їй було призначено пенсію в розмірі 75 грн, а прожитковий мінімум становив 118 грн на місяць, заявниця вимагала відповідного збільшення пенсії.

4 квітня 2000 р. міський суд відмовив у задоволенні позовних вимог заявниці, зокрема, зазначивши, що хоча ст. 19 Закону «Про пенсійне забезпечення» передбачено можливість підвищення пенсії, але нею також обмежено максимальний розмір пенсії, яку заявниця фактично отримувала. Суд не врахував доводи заявниці про невідповідність розміру її пенсії прожитковому мінімуму, гарантованому законом.

Заявниця оскаржила рішення зазначеного суду у Верховному Суді Автономної Республіки Крим. У касаційній скарзі вона повторно стверджувала, що відповідно до ст. 46 Конституції її пенсія не може бути меншою за прожитковий мінімум, а норми Основного Закону мають вищу юридичну силу, ніж інші закони.

3 липня 2000 р. Верховний Суд Автономної Республіки Крим залишив у силі рішення суду першої інстанції. Суд не проаналізував посилання заявниці на ст. 46 Конституції.

У Європейському суді з прав людини (далі — Суд) заявниця скаржилася на те, що національні суди не взяли до уваги зазначені доводи, порушивши таким чином її право, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція).

У мотивувальній частині рішення (пункти 23—25) Суд нагадав, що за змістом п. 1 ст. 6 Конвенції суди зобов’язані обґрунтувати свої рішення, проте це не може сприйматись як вимога давати детальну відповідь на кожен довод. Межі цього обов’язку можуть бути різними залежно від характеру ухвалюваного рішення. Крім того, необхідно враховувати, що сторона представляє в суді різні доводи, а також відмінності у положеннях законодавства, традиціях, юридичних висновках, способах викладення та формулюваннях рішень суддів держав-учасниць. Таким чином, питання, чи виконав суд обов’язок щодо обґрунтування свого рішення, як випливає з п. 1 ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки при розгляді конкретних обставин справи.

Конвенція як така не гарантує право доступу до суду, який має повноваження визнати закон недійсним чи позбавити його юридичної сили або давати офіційне тлумачення закону. Не гарантує вона й права на передання справи національним судом іншому національному або міжнародному органу для постановлення попередньої ухвали. У правовій системі України, де фізична особа не має права індивідуального звернення до Конституційного Суду України, національні суди повинні досліджувати питання про відповідність нормативних актів Конституції і, якщо щодо їхньої відповідності є сумнів, звертатися з клопотанням про відкриття конституційного провадження. Однак відповідно до національного законодавства це не можна тлумачити як систему, що вимагає від судів загальної юрисдикції детально розглядати питання щодо конституційності нормативних актів, яке порушує сторона цивільного провадження, і не зобов’язує суди звертатися до Конституційного Суду з кожним таким питанням. Очевидно, суди загальної юрисдикції мають певну свободу при розгляді питань, які виникають у межах цивільного провадження. Таким чином, чи достатньо суд обґрунтовує своє рішення, може бути визначено тільки при розгляді конкретних обставин справи.

Суд зазначив, що заявниця зверталася до національних судів з вимогою вирішити її спір щодо розміру пенсії, який виник з органом соціального забезпечення. Однак національні суди належним чином не проаналізували позовні вимоги заявниці, попри пряме посилання у кожній судовій інстанції на те, що відповідно до положення ст. 46 Конституції її пенсія не може бути меншою за прожитковий мінімум. Не в компетенції Суду вирішувати, який шлях міг би бути найприйнятнішим для національних судів при розгляді доводів заявниці. Однак, на думку Суду, національні суди, не взявши їх до уваги, хоча вони були особливими, доречними та важливими, порушили п. 1 ст. 6 Конвенції.

* Стислий виклад рішення Європейського суду з прав людини підготовлено З.П. Бортновською, помічником Першого заступника Голови Верховного Суду України.