Порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

9 квітня 1997 р. заявник продав свій будинок Головному управлінню юстиції в Кіровоградській області (далі — управління юстиції), відповідальному на той час за матеріально-технічне забезпечення здійснення судочинства. У цій угоді управління юстиції представляв Р., голова Маловиськівського районного суду Кіровоградської області. Згідно з нотаріально засвідченим договором покупець мав виплатити за будинок кошти в розмірі 35 тис. грн у два етапи: 5 та 30 тис. грн відповідно 1 травня і 1 вересня 1997 р. У договорі також зазначалося: «У випадку падіння валютного курсу гривні загальна сума, що підлягає сплаті, не може бути меншою за гривневий еквівалент 17 тис. доларів США».

У червні 1997 р. заявнику виплатили 5 тис. грн. Наступного року курс гривні відносно долара США значно знизився. У жовтні 1998 р. та серпні 1999 р. він отримав відповідно 11 та 20 тис. грн.

Заявник звернувся в Кіровський районний суд м. Кіровограда з позовом до управління юстиції, стверджуючи, що воно неповністю виконало зобов’язання за договором і виплачена ним сума не відповідає зміні курсу гривні. Отже, на думку заявника, він утратив приблизно 6 тис. 553 долари США. Цей суд присудив виплатити заявнику 35 тис. 528 грн як компенсацію за знецінення гривні, 3 тис. 197 грн — як пеню за затримку виплат за договором.

20 грудня 2001 р. Апеляційний суд Кіровоградської області скасував рішення суду першої інстанції і відхилив позов. Він мотивував це тим, що пункт про доларовий еквівалент суми в гривнях був уключений в договір з перевищенням повноважень. Суд також зазначив, що відповідно до ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» гривня — валюта, яка є єдиним законним засобом платежу на території України. Апеляційний суд не визнав переконливим мотивування районного суду про те, що зазначений пункт захищав заявника від інфляції, оскільки ст. 214 Цивільного кодексу України 1963 р. передбачалася компенсація шкоди, яка виникла унаслідок інфляції, у разі несвоєчасного виконання угоди.

Суд апеляційної інстанції визнав, що кошти за будинок було виплачено зі значною затримкою, тому заявник, подавши відповідний позов до суду, має право на присудження відсотків за ставкою 3 % річних. Ураховуючи, що він додатково отримав 1 тис. грн у 1998 р., суд присудив виплатити йому 679 грн як компенсацію за затримку решти виплат.

Європейський суд з прав людини (далі — Суд) розглянув скаргу щодо порушення права на вільне володіння майном.

У мотивувальній частині рішення (пункти 21—34 рішення) Суд нагадав, що відповідно до його прецедентної практики поняття «майно» може поширюватися на «наявне майно» або активи, включаючи претензії, щодо яких заявник може обґрунтовано стверджувати, що він принаймні має «законні сподівання» ефективно скористатися правом власності. Натомість сподівання на визнання права власності на майно, яким тривалий час неможливо було користуватися ефективно, не може вважатися «майном» у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції; це також стосується умовної вимоги, яка втрачає силу внаслідок недотримання цієї вимоги.

Згідно з умовами договору між заявником та управлінням юстиції виплачена покупцем загальна сума за будинок ні в якому разі не мала бути меншою за 17 тис. доларів США. У результаті тривалого виконання договору покупець виплатив заявнику в цілому 36 тис. грн, що на дату платежу становило лише 10 тис. 458 доларів США. Однак, коли заявник висунув вимогу виконати зобов’язання за договором, управління юстиції зайняло позицію, що його представник діяв із перевищенням повноважень, погоджуючись на такі умови, що, у свою чергу, робить договір недійсним. Цю позицію підтримали національні суди.

Незважаючи на те, що, немає чинного рішення суду, яким підтверджується право заявника на отримання будь-яких інших коштів, крім виплачених, Суд констатував, що заявник уклав із управлінням юстиції договір на умовах виплати останнім суми, яка відповідає 17 тис. доларів США. Жодна зі сторін не знала, що є законодавче обмеження щодо такої умови, яка була однією з причин укладення заявником договору. Із червня 1997 р. по серпень 1999 р. заявник отримував платежі відповідно до договору. Управління юстиції, із самого початку добре обізнане з умовами договору, порушило питання про його недійсність на дуже пізній стадії (29 листопада 2000 р.).

Зважаючи на особливі обставини справи, Суд дійшов висновку, що заявник мав щонайменше «законні сподівання» на дохід відповідно до пункту договору про доларовий еквівалент суми в гривнях, і це сподівання може вважатися «майном» у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Суд констатував, що дії управління юстиції можна розцінити як такі, що звели нанівець «законні сподівання» заявника за договором і позбавили його, зокрема, умови, на яку він погодився під час укладання договору.

Він нагадав, що його юрисдикція у сфері перевірки відповідності рішень національних судів внутрішньому законодавству обмежена і що він не може виконувати функції цих судів. Труднощі тлумачення внутрішнього законодавства повинні усувати національні органи, зокрема суди. Тому, незважаючи на суперечки сторін щодо правильності тлумачення компетентними органами положень Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Суд зайняв позицію, що зазначений пункт договору національні суди законно визнали недійсним.

Відповідно до прецедентного права Суду будь-яке втручання має підтримувати «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та вимогами щодо дотримання основоположних прав окремої особи. Намагання забезпечити цей баланс відображене в структурі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Тому мають бути витримані розумні пропорції між використаними засобами і досягнутими цілями. Більше того, так само, як і в інших сферах соціальної, фінансової та економічної політики, національні органи мають певну свободу розсуду під час прийняття і виконання законів, що регулюють питання власності та договірні відносини.

Цю свободу розсуду все ж таки мають контролювати європейські структури. Тому Суд повинен був упевнитися, чи не були перевищені надані Урядові межі свободи розсуду, тобто чи застосовано в цій справі доктрину ultra vires (хоча й законну саму по собі) з урахуванням принципу пропорційності.

Суд зауважив, що державні органи неминуче вступають у численні договірні відносини із звичайними громадянами, і не завжди з метою вирішити життєво важливі суспільні проблеми. У цій справі представник управління юстиції уклав договір про придбання будинку, очевидно, не знаючи, що до його повнова-жень не входило визначати відповідність вартості будинку до іноземної валюти. Незважаючи на це управління юстиції здійснювало за договором платежі.

Суд констатував, що оскільки представник управління юстиції вважав, що він мав повноваження підписувати договір, то, напевно, й заявник дотримувався такої думки. Заявник очікував отримати від цього договору певний дохід, тому намагався прив’язати свої майбутні доходи до стабільної валюти, щоб зменшити ризик, можливий при укладанні комерційних угод під час економічної нестабільності в Україні наприкінці 90-х рр. Отже, ця умова була важливою частиною договору для заявника, який інакше міг би мати серйозні застереження щодо продажу свого майна.

Уряд стверджував, що заявникові було компенсовано шкоду, яка виникла унаслідок інфляції. Однак Суд не взяв до уваги цей аргумент, оскільки докази свідчили про протилежне. Зокрема, у рішенні апеляційного суду зазначено, що додаткову суму в розмірі 1 тис. 679 грн виплачено на користь заявника як компенсацію за затримку виплат за договором (розраховану в розмірі 3 % річних, без відношення до реального рівня інфляції). На думку Суду, цей перерахунок був недостатнім, щоб компенсувати заявнику негативні наслідки від інфляції.

Суд також звернув увагу на той факт, що управління юстиції намагалося в національних судах анулювати увесь договір, проте апеляційний суд, встановивши, що оскаржуваний ним пункт про доларовий еквівалент суми в гривнях не відповідає законодавству, не анулював договір, оскільки це спричинило б відновлення початкового стану сторін. Замість цього суд апеляційної інстанції визнав, що виплачена за будинок сума повністю відповідає виконаним управлінням юстиції зобов’язанням за договором, і таким чином значно зменшив дохід заявника від трансакції.

За таких обставин Суд дійшов висновку, що в цій справі мало місце непропорційне втручання у мирне володіння своїм майном, а отже, було порушено ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

* Стислий виклад рішення Європейського суду з прав людини підготовлено З.П. Бортновською, помічником Першого заступника Голови Верховного Суду України. Переклад повного текста рішення розміщено на сайті Міністерства юстиції України www.minjust.gov.ua/0/164.