У справі «Рякіб Бірюков проти Росії» Євро­пейський суд з прав людини (Перша секція), засідаючи палатою у складі: головуючого Крістоса Розакіса, суддів: Ніни Ваджіч, Анатолія Ковлера, Елізабет Штайнер, Ханлара Гаджієва, Дена Шпільмана, Свер Еріка Єбенса та секретаря секції Сорена Нільсена, за результатами обговорення в нарадчій кімнаті, яке відбулося 22 листопада та 11 грудня 2007 р., ухвалив таке рішення:

ПРОЦЕДУРА

1. Провадження у справі було розпочате за заявою № 14810/20, поданою в Європейський суд з прав людини (далі — Суд) згідно зі ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянином Російської Федерації (далі — РФ) Рякібом Ізмайловичем Бірюковим 3 січня 2002 р.

2. Заявника представляв адвокат із м. Тольятті п. А. Чеботаренко. Від імені Уряду РФ участь у справі брав Представник РФ при Європейському суді з прав людини пан П. Лаптєв.

3. Заявник скаржився на те, що під час розгляду його цивільної справи було порушено закріплену ст. 6 Конвенції вимогу щодо публічного проголошення судового рішення.

4. Суд визнав заяву частково прийнятною для подальшого розгляду 24 листопада 2005 р.

ФАКТИ

І. Обставини справи

5. Заявник, 1977 р.н., мешкає в м. Тольятті Самарської області РФ.

6. У травні 1999 р. в результаті дорожньо-транспортної пригоди (далі — ДТП) йому було зламано руку. Одразу після ДТП заявника відправили до лікарні, де він отримав медичну допомогу. Через кілька днів руку довелось ампутувати.

7. У жовтні 1999 р. заявник звернувся до Ніколаєвського районного суду Ульяновської області РФ з позовом до лікарні, вимагаючи відшкодування шкоди. Він заявляв, що працівники лікарні не надали йому належну медичну допомогу і через їх недбалість він втратив руку.

8. 2 квітня 2001 р. суд у відкритому судовому засіданні розглянув справу за участі заявника, його представника та адвоката. Він заслухав сторони та свідків і дослідив інші докази.

9. Після закінчення судового розгляду суд проголосив резолютивну частину рішення такого змісту:

«2 квітня 2001 р. Ніколаєвський районний суд у складі …, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Бірюкова Рякіба Ізмайловича до Ніколаєвської центральної районної лікарні про відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю, на підставі ст. 1064 Цивільного кодексу РФ (далі — ЦК РФ) і, керуючись статтями 14, 50, 191, 194—197 Цивільного процесуального кодексу РФ (далі — ЦПК РФ), постановив:

відмовити в задоволенні позову Бірюкова Рякіба Ізмайловича до Ніколаєвської центральної районної лікарні Ульяновської області про відшкодування завданої здоров’ю шкоди. Касаційна скарга чи протест на рішення можуть бути подані до Ульяновського обласного суду через Ніколаєвський районний суд протягом 10 днів».

10. Копію повного рішення суду заявник отримав 6 квітня 2001 р. У ньому зазначалося, що згідно зі ст. 1064 ЦК РФ шкода, завдана майну або здоров’ю особи, відшкодовується у повному обсязі особою, яка її завдала. Мотивувальна частина рішення містила посилання на досліджені докази і висновок про те, що суд не встановив факту недбалості з боку працівників лікарні, а також причинно-наслідкового зв’язку між лікуванням та ампутацією руки заявника. З цих підстав суд відмовив у задоволенні позову.

11. Оскільки районний суд не проголосив повний текст рішення в судовому засіданні, заявник оскаржив його в порядку касації.

12. 3 липня 2001 р. Ульяновський обласний суд РФ розглянув справу у відкритому судовому засіданні. Заслухавши сторони, він відмовив у задоволенні скарги і залишив рішення суду в силі. Обласний суд зазначив, що районний суд повністю дотримався вимог ст. 203 ЦПК РФ, проголосивши резолютивну частину рішення в засіданні та надавши заявнику його повний текст у строк, передбачений законом.

13. Відповідно до інформації, наданої Урядом, обласний суд проголосив резолютивну частину ухвали в судовому засіданні в присутності заявника і згодом надіслав йому копію її повного тексту.

ІІ. Відповідне національне законодавство

А. Рішення суду

14. Стаття 9 ЦПК РФ 1964 р., який був чинний на момент подій у справі, передбачала таке:

«…Постановлене судове рішення проголошується прилюдно».

15. Стаття 203 ЦПК РФ 1964 р. передбачала:

«Рішення суду проголошується негайно після розгляду справи. У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більше ніж три дні з дня закінчення розгляду справи, але резолютивну частину суд повинен проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. У такому разі суд повідомляє, коли особи, що беруть участь у справі, та їх представники зможуть ознайомитися з повним рішенням суду. Проголошена резолютивна частина рішення має бути підписана всім складом суду і приєднана до справи».

16. Відповідно до ст. 197 ЦПК РФ 1964 р. рішення суду мало складатися зі вступної частини (із зазначенням часу та місця його ухвалення, найменування суду, прізвища та ініціалів судді або суддів, прізвища та ініціалів секретаря судового засідання, імен (найменувань) сторін, предмета позовних вимог та ін.), описової частини (із зазначенням позовних вимог та пояснень осіб, які беруть участь у справі), мотивувальної частини (із зазначенням установлених судом обставин, доказів, на яких він обґрунтовує свої висновки, мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався) і резолютивної частини (із зазначенням висновку суду про задоволення позову або відмову в позові, розподілу судових витрат, роз’яснення щодо строку і порядку апеляційного оскарження).

17. У ст. 213 ЦПК РФ 1964 р. передбачено, що копії рішень надсилаються сторонам та іншим особам, які брали участь у справі, що не були присутні у судовому засіданні. Особи, які були присутні в судовому засіданні, могли отримати копію рішення відразу (п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР «Про судові рішення» від 9 липня 1982 р. № 7).

18. Згідно зі ст. 301 ЦПК РФ 1964 р. розгляд справи в касаційному порядку розпочинався доповіддю одного з суддів щодо обставин справи, змісту оскаржуваного рішення суду першої інстанції, доводів скарги та заперечень на неї, змісту нових доказів, поданих на розгляд суду, та іншої інформації, необхідної для оцінки рішення суду.

В. Доступ до матеріалів справи

19. Згідно зі статтями 30 і 31 Федерального закону «Про судову систему Російської Федерації» від 31 грудня 1996 р. та статтей 1 і 6 Федерального закону «Про Судовий департамент при Верховному Суді Російської Федерації» від 8 січня 1998 р. Судовий департамент Верховного Суду РФ здійснює організаційне забезпечення районних та обласних судів. Зокрема, він організовує роботу апаратів судів, у тому числі архівів. Таким чином, на момент подій у справі діяльність апарату районного суду здійснювалася відповідно до Інструкції Судового департаменту Верховного Суду РФ від 29 січня 1999 р. № 8 (далі — Інструкція № 8).

20. Пункт 181 зазначеної Інструкції передбачав виключний перелік осіб, які могли ознайомлюватися з матеріалами судових справ у суді. Він включав сторони у справі, їх представників, інших осіб, які беруть участь у справі, суддів, працівників судів вищої ланки, прокурора та працівників Судового департаменту.

21. Пункт 184 Інструкції № 8 передбачав вичерпний список осіб, які могли отримати копії матеріалів справи з дозволу голови суду або судді. Він включав сторони у цивільній справі, підсудного, засудженого, виправданого та потерпілого у кримінальній справі та представників цих осіб.

22. 3 квітня 2003 р. Верховний Суд РФ не знайшов підстав для розгляду скарги двох громадян на незаконність Інструкції № 8. Він ухвалив, що Інструкція № 8 як документ, який стосувався прав, свобод та обов’язків людини, не була зареєстрована у Міністерстві юстиції РФ і офіційно опублікована, а тому не могла розглядатися як рішення федерального органу, питання законності якого підсудне Верховному Суду РФ.

23. Чинні на сьогодні Інструкція Судового департаменту Верховного Суду РФ від 28 грудня 1999 р. № 169 щодо обласних судів (пункти 16.1 та 16.4) та Інструкція від 29 квітня 2003 р. № 36 щодо районних судів (пункти 12.1 та 12.4) містять такі ж положення, як у пунктах 181 та 184 зазначеної Інструкції № 8.

24. Інструкція № 36 щодо районних судів та Інструкція № 169 щодо обласних судів були оскаржені у Верховному Суді РФ журналістом, який стверджував, що вони порушували принцип відкритого та публічного здійснення правосуддя, оскільки обмежували доступ громадськості до судових рішень та інших судових документів з матеріалів справ. 2 листопада 2004 р. Верховний Суд РФ ухвалив, що Інструкції повністю відповідали вимогам ЦПК РФ 2002 р. та КПК РФ, які надавали право знайомитися з матеріалами справ і отримувати копії судових рішень та інших документів лише особам, які беруть участь у справі. Він зазначив, що журналісти можуть отримувати доступ до судових документів в обсязі та порядку, передбаченому законодавством. Журналіст стверджував, що існуючий порядок не забезпечує вільного доступу до судових документів і що окремі працівники судів перешкоджали журналістам у реалізації їх права на отримання інформації. Верховний Суд РФ на це зазначив, що у таких випадках журналіст мав право оскаржити відмову до суду вищої ланки, і відмовив у задоволенні скарги. 13 січня 2005 р. ця ухвала була залишена в силі Касаційною палатою Верховного Суду РФ.

С. Інші положення

25. Закон РФ «Про засоби масової інформації» від 27 грудня 1997 р. (статті 40 і 58) забороняє обмеження права журналіста на отримання інформації, за винятком інформації, яка становить державну або комерційну таємницю, а також конфіденційної інформації, захищеної законом, і передбачає, що незаконне обмеження такого права тягне відповідальність, установлену законом.

26. Відповідно до Закону РФ «Про інформацію, інформатизацію і захист інформації» від 20 лютого 1995 р. та Указу Президента РФ від 6 березня 1997 р. № 188 інформація про факти, події та обставини життя особи, яка дає можливість установити цю особу, є конфіденційною. Згідно з цим Указом Президента до конфіденційної інформації також належить інформація, яка становить таємницю слідства та судового розгляду, офіційна, професійна (лікарська, адвокатська та ін.) і комерційна таємниця.

27. Стаття 1064 ЦК РФ передбачає:

«Стаття 1064. Загальні підстави відповідальності за завдану шкоду

1. Шкода, завдана особі або майну громадянина, а також шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Законом обов’язок відшкодування шкоди може бути покладений на особу, що не завдавала шкоди.

Законом або договором може бути встановлений обов’язок особи, яка завдала шкоди, сплатити потерпілим компенсацію, що перевищуватиме розмір відшкодування шкоди.

2. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоду завдано не з її вини. Законом може бути передбачене відшкодування шкоди і за відсутності вини особи, яка її завдала.

3. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, установлених законом.

У відшкодуванні шкоди може бути відмовлено, якщо шкода завдана на прохання або зі згоди потерпілого, а дії особи, яка її завдала, не порушують моральні принципи суспільства».

ПРАВО

І. Стверджуване порушення п. 1 ст. 6 Конвенції

28. Заявник скаржився, що повне рішення у цій справі не було «проголошене публічно», як це вимагається п. 1 ст. 6 Конвенції. У відповідній частині цієї статті передбачено:

«Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або — тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, — коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя».

29. Уряд не погодився з цим твердженням. Він повідомив, що Ніколаєвський районний суд проголосив резолютивну частину свого рішення від 2 квітня 2001 р. публічно в судовому засіданні та в присутності заявника. Згідно з чинною на той час ст. 203 ЦПК РФ повний текст рішення міг бути складений протягом трьох днів. Заявник отримав копію повного рішення. Ульяновський обласний суд також проголосив резолютивну частину ухвали у присутності заявника, а копію її повного тексту вручив йому згодом.

А. Загальні принципи

30. Суд звертає увагу на те, що публічність судового розгляду захищає сторони у справі від таємного здійснення правосуддя поза контролем громадськості; вона також є одним із засобів підтримання довіри до судів як вищої, так і нижчої ланки. Унаочнюючи процес здійснення правосуддя, публічність сприяє досягненню мети п. 1 ст. 6 Конвенції, тобто забезпеченню права на справедливий суд як одного з основоположних принципів демократичного суспільства (див. рішення у справах «Претто та інші проти Італії» від 8 грудня 1983 р., заява № 7984/77, п. 21; та «Аксен проти Німеччини» від 8 грудня 1983 р., заява № 8273/78, п. 25).

31. Договірні держави мають значну свободу вибору належних засобів, якими вони можуть забезпечити відповідність своїх судових систем вимогам ст. 6 Конвенції (див. рішення у справі «Гаджианастассіу проти Греції» від 16 грудня 1992 р., заява № 12945/87, п. 33).

32. Щодо вимоги публічного проголошення судових рішень, Суд постановляв, що у кожному випадку форма публічності, яка надається судовому рішенню відповідно до законодавства держави-відповідача, повинна оцінюватися з урахуванням конкретних рис відповідного судового провадження з моменту його відкриття до вступу рішення в законну силу, а також предмета та мети п. 1 ст. 6 Конвенції (див. зазначені вище рішення у справах «Претто та інші проти Італії», п. 26 та «Аксен проти Німеччини», п. 31; рішення у справі «Суттер проти Швейцарії» від 22 лютого 1984 р., заява № 8209/78, п. 33).

33. Європейська комісія з прав людини (далі — Комісія) визнавала неприйнятною для подальшого розгляду заяву про те, що вирок у кримінальній справі не був проголошений публічно, оскільки в судовому засіданні була проголошена лише його резолютивна частина, а повний текст згодом можна було отримати в канцелярії. Комісія зазначила, що «проголошення резолютивної частини вироку в кримінальній справі в судовому засіданні та підписання повного тексту з мотивувальною частиною через деякий час є стандартною практикою держав-сторін Конвенції». Вона акцентувала особ­ливу увагу на тому факті, що резолютивна частина вироку, проголошена в судовому засіданні, містила посилання на злочин, за яким засуджувався заявник, висновок щодо його винуватості, обтяжуючих вину обставин і міри покарання. Комісія ухвалила, що «рішення, проголошене в суді, незважаючи на стислість, було достатньо детальним і відповідало вимогам п. 1 ст. 6 Конвенції (див. ухвалу Комісії у справі «Крочіані та інші проти Італії» від 18 грудня 1980 р., заяви № 8603/79 та № 8729/79).

34. Суд розглядав кілька справ, у яких рішення вищих судів про відмову в задоволенні апеляційних скарг з питань права не були проголошені публічно у відкритому судовому засіданні. Ухвалюючи рішення про відсутність порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, Суд особливо звертав увагу на стадію провадження у справі та функції відповідних судів, які обмежувалися оцінкою правових питань, а також на зміст їх рішень, що залишали в силі рішення судів нижчих інстанцій і не змінювали їх наслідки для заявників. З огляду на ці міркування він постановляв, що вимога публічного проголошення судових рішень була виконана, якщо кожен міг ознайомитися з повним рішенням в канцелярії суду (див. зазначене вище рішення у справі «Претто та інші проти Італії», п. 26), якщо суд проводив відкриті судові засідання, а рішення суду нижчої інстанції було проголошене публічно (див. зазначене вище рішення у справі «Аксен проти Німеччини», п. 32), або якщо кожна особа, яка обґрунтовувала свою заінтересованість у справі, могла отримати копію повного рішення, а найважливіші судові рішення публікувалися в офіційних виданнях (див. зазначене вище рішення у справі «Суттер проти Швейцарії», п. 34).

35. Суд констатував відсутність порушення Конвенції у справі, де суд першої інстанції розглянув справу у відкритому судовому засіданні, але не проголосив рішення публічно, а апеляційний суд публічно проголосив свою ухвалу, що містила стислий виклад змісту рішення суду першої інстанції, після чого останнє вступило в законну силу (див. рішення у справі «Ламанна проти Австрії» від 10 липня 2001 р., заява № 28923/95, пункти 33—34).

36. У ситуації, коли суди двох інстанцій, що розглядали у закритому режимі справу про відшкодування шкоди, завданої незаконним затриманням, не проголосили свої рішення публічно та не забезпечили жодним іншим чином доступ громадськості до них, Суд дійшов висновку про порушення вимоги щодо публічного проголошення судового рішення (див. рішення у справі «Вернер проти Австрії» від 24 листопада 1997 р., заява № 21835/93, пункти 56—60). З іншого боку надання доступу до матеріалів справи особам, які доводили свою заінтересованість у ній, та публікація особливо важливих судових рішень, насамперед рішень апеляційних судів та Верховного Суду, у справі, де судовий розгляд відбувався в закритому режимі, були визнані недостатніми заходами для виконання вимоги щодо публічності проголошення судового рішення (див. рішення у справі «Мозер проти Австрії» від 21 вересня 2006 р., заява № 12643/02, п. 103).

37. Також Суд повторює, що «у демократичному суспільстві у розумінні Конвенції право на справедливе здійснення судочинства займає настільки важливе місце, що обмежувальне тлумачення п. 1 ст. 6 не відповідало б меті цієї норми» (див. рішення у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 р., заява № 2689/65, п. 25).

B. Застосування зазначених принципів у розглядуваній справі

38. У розглядуваній справі Ніколаєвський районний суд як суд першої інстанції розглянув позов заявника у відкритому судовому засіданні, наприкінці якого проголосив резолютивну частину рішення про відмову в задоволенні позову на підставі ст. 1064 ЦК РФ (див. пункти 9, 16 і 27 вище). Повне рішення заявник отримав згодом (див. п. 10 вище).

39. Таким чином, завдання Суду в цій справі відрізняється від попередніх справ. Він повинен вирішити, чи публічне проголошення лише резолютивної частини судового рішення у відкритому судовому засіданні в справі заявника відповідало п. 1 ст. 6 Конвенції. Для цього Суд повинен проаналізувати, чи мала доступ громадськість до повного текс­ту цього рішення у будь-який інший спосіб, крім його проголошення у відкритому судовому засіданні, і якщо так, то розглянути форми оприлюднення його повного тексту з метою забезпечення громадського контролю.

40. Суд звертає увагу на той факт, що скарга заявника на відсутність публічного проголошення повного рішення Ніколаєвського районного суду була розглянута в касаційному порядку Ульяновським обласним судом РФ. Останній залишив цю скаргу без задоволення, ухваливши, що вона цілком відповідала ст. 203 ЦПК РФ, яка у виняткових випадках дозволяла судам проголошувати прилюдно лише резолютивну частину рішення, а повний текст складати згодом. Обласний суд також обмежився прилюдним проголошенням лише резолютивної частини своєї ухвали (див. п. 13 вище).

41. Уряд не навів жодних доказів того, що публічність рішення суду була забезпечена у будь-який інший спосіб. Проаналізувавши чинне на той час законодавство РФ, Суд також не виявив таких способів.

42. Стаття 203 ЦПК РФ надавала право знайомитися з повним текстом рішення суду, яке складалося після проголошення його резолютивної частини, лише сторонам у справі та їх представникам (див. п. 15 вище). Обов’язок щодо надсилання копії рішення також обмежувався лише сторонами, іншими учасниками у справі та їх представниками (див. п. 17 вище). Щодо зберігання судових рішень в канцелярії суду, то відповідні інструкції обмежували доступ громадськості до цих текстів. Зазвичай він надавався лише сторонам та іншим учасникам у справі (див. пункти 19—24 вище).

43. З цього випливає, що громадськість не мала змоги отримати інформацію про мотиви, якими районний суд обґрунтовував своє рішення (див. п. 10), крім посилання на ст. 1064 ЦК РФ.

44. Стаття 1064 ЦК РФ встановлювала загальні підстави відповідальності за шкоду (див. п. 27). З резолютивної частини рішення районного суду не можна зробити висновок, який із принципів, закріплених у ст. 1064 ЦК РФ, було застосовано, а отже, її текст не є інформативним для громадян, які не мають відповідних юридичних знань.

45. Суд вважає, що мети п. 1 ст. 6 Конвенції у цьому контексті, тобто мети щодо забезпечення громадського контролю за судовою владою задля гарантування права на справедливий суд, не було досягнуто у розглядуваній справі, оскільки мотиви, які б давали зрозуміти підстави для відмови у задоволенні позову заявника, не були доступні громадськості.

46. Суд вважає, що п. 1 ст. 6 Конвенції було порушено, оскільки держава не виконала вимогу щодо публічного проголошення рішення суду.

Застосування ст. 41 Конвенції

47. У ст. 41 передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

48. Заявник вимагав кошти в сумі 679 тис. 895 російських рублів компенсації втраченого заробітку в результаті інвалідності та 60 тис. російських рублів вартості протезу руки. Він також вимагав кошти в сумі 150 тис. доларів США моральної шкоди, завданої фізичним та психологічним стражданням у результаті втрати працездатності.

49. Уряд заявив, що між вимогами заявника та стверджуваним порушенням Конвенції відсутній причинно-наслідковий зв’язок, а тому констатація порушення становитиме достатню справедливу сатисфакцію.

50. Суд зазначає, що між оскаржуваним порушенням Конвенції та заявленою майновою шкодою немає причинно-наслідкового зв’язку. Щодо можливої моральної шкоди, Суд вважає, що констатація порушення п. 1 ст. 6 Конвенції буде достатнім її відшкодуванням.

B. Судові витрати

51. Суд не присуджує жодної компенсації судових витрат, оскільки заявник не висував вимог з цього приводу.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вважає, що п. 1 ст. 6 Конвенції було порушено;

2. Вважає, що констатація порушення є достатньою справедливою сатисфакцією у зв’язку з моральною шкодою, завданою заявнику;

3. Відмовляє у задоволенні решти вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинене англійською мовою і оприлюднене письмово 17 січня 2008 р. згідно із пунктами 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

_____________________________

* Публікується переклад українською мовою тексту рішення Європейського суду з прав людини. Переклад З.П. БОРТНОВСЬКОЇ, помічника Першого заступника Голови Верховного Суду України.