Порушення п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

14 лютого 1995 р. стосовно заявниці було порушено кримінальну справу за обвинуваченням у розкраданні державного майна (ч. 1 ст. 84 Кримінального кодексу України 1960 р.; далі — КК).

Постановою від 5 жовтня 1999 р. кримінальну справу щодо заявниці було частково закрито через недоведеність її участі у вчиненні злочину та частково — у зв’язку із закінченням строків давності. Слідчий не встановив, що мало місце розкрадання державного майна, проте дійшов висновку, що дії заявниці можна кваліфікувати за ст. 167 КК як халатність. Однак, враховуючи, що строк давності притягнення особи до кримінальної відповідальності за халатність минув, кримінальну справу за цим обвинуваченням було закрито.

22 жовтня 1999 р. прокурор Володимир-Волинського району відхилив скаргу заявниці на зазначену постанову.

22 грудня 1999 р. Володимир-Волинський міський суд Волинської області (далі — міський суд) задовольнив скаргу заявниці та скасував постанову від 5 жовтня вказаного року. Цей суд зазначив, що кримінальну справу можна закрити з нереабілітуючих підстав, зокрема у зв’язку із закінченням строків давності, лише за згодою обвинуваченої особи.

Оскільки заявниця ніколи не погоджувалася на закриття справи із цих підстав, розслідування, на думку суду, потрібно було продовжити.

29 лютого 2000 р. слідчий закрив кримінальну справу з тих самих підстав, що й попереднього разу. Міський суд за скаргою заявниці скасував постанову слідчого.

4 грудня 2000 р. кримінальну справу стосовно заявниці за ст. 84 КК було закрито через недоведеність її участі у вчиненні злочину. Водночас у відповідній постанові слідчий зазначив, що суди скасували попередні постанови про закриття кримінальної справи, оскільки заявниця не погоджувалася на їх закриття з нереабілітуючих підстав. На думку слідчого, у згоді заявниці не було потреби, тому що, хоча її дії можна кваліфікувати як халатність, кримінальну справу щодо неї не можна порушити, оскільки переслідування її в судовому порядку неможливе у зв’язку із закінченням строків давності. Відповідно слідчий дійшов висновку, що «у діях заявниці є склад злочину, передбачений ст. 167 КК, тобто халатність, у вчиненні якого вона визнала себе винною. Проте кримінальну справу щодо неї не можна порушити, тому що з моменту вчинення цього злочину минули строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності».

Заявниця оскаржила постанову від 4 грудня 2000 р., стверджуючи, що її вину має довести суд відповідно до ст. 62 Конституції України.

26 квітня 2001 р. міський суд відхилив скаргу заявниці на постанову від 4 грудня 2000 р. У судовому рішенні, зокрема, зазначено: «Як видно з матеріалів кримінальної справи та постанови начальника слідчого відділення Володимир-Волинського міського відділу Управління МВС України у Волинській області від 4 грудня 2000 р., у діях М.М. Грабчук убачаються ознаки злочину, передбаченого ст. 167 КК, і у вчиненні цього злочину вона визнала себе винною».

6 червня 2001 р. міський суд відхилив позов заявниці про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями органів досудового слідства, оскільки кримінальну справу щодо неї закрили з нереабілітуючих підстав. Суд зазначив, що згідно з постановами від 5 жовтня 1999 р., від 29 лютого 2000 р. та від 4 грудня 2000 р. про закриття кримінальної справи у діях заявниці є ознаки злочину, передбаченого ст. 167 КК.

Європейський суд з прав людини (далі — Суд) розглянув скаргу заявниці про те, що її було визнано винною всупереч установленому законом порядку та п. 2 ст. 6 Конвенції.

У мотивувальній частині рішення (пункти 40—45 рішення) Суд зазначив, що презумпція невинуватості порушена, якщо посадова особа висловлює думку про винність особи, обвинуваченої у вчиненні злочину, коли цього не було доведено відповідно до закону. Чи порушує твердження посадової особи про винність обвинуваченого принцип презумпції невинуватості, має бути з’ясовано в контексті тих фактичних обставин, у яких цей висновок було зроблено. Дія п. 2 ст. 6 Конвенції поширюється не лише на порушену кримінальну справу, а й на судові рішення, прийняті після того, як переслідування особи було припинене, або після її засудження.

Таким чином, Суд проаналізував, чи за результатом кримінального провадження у цій справі виникали сумніви у невинуватості заявниці, хоча винність її доведена не була.

Суд зазначив, що справу щодо заявниці закрив слідчий частково через відсутність доказів у вчиненні злочину та частково — у зв’язку із закінченням строків давності притягнення її до кримінальної відповідальності. Рішення слідчого підтримав міський суд.

Оголошення підозр стосовно невинуватості обвинуваченого є припустимим доти, доки кримінальне провадження не завершено постановленням рішення по суті справи. Суд зазначив, що постанови про закриття кримінальної справи щодо заявниці були сформульовані так, що не залишалося сумніву у її винності. Зокрема, в постанові від 4 грудня 2000 р. зазначено, що «у діях [заявниці] є склад злочину», а міський суд вказав: «У діях заявниці вбачаються ознаки злочину, передбаченого ст. 167 КК». Провадження у міському суді, результатом якого стало рішення від 26 квітня 2001 р., не було кримінальним за своєю суттю, оскільки йому не вистачало ряду ключових елементів, які зазвичай характеризують кримінальне провадження. За таких обставин Суд дійшов висновку, що вжиті слідчим та міським судом формулювання порушили принцип презумпції невинуватості. А отже, в цій справі мало місце порушення п. 2 ст. 6 Конвенції.

* Стислий виклад рішення Європейського суду з прав людини підготовлено З.П. Бортновською, помічником Першого заступника Голови Верховного Суду України. Переклад повного текста рішення розміщено на сайті Міністерства юстиції України www.minjust.gov.ua/0/164.