Порушення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод<…>

ФАКТИ

I. Обставини справи

5. Заявник, 1977 р.н., проживає у м. Макіївці.

6. 13 листопада 1995 р. приблизно о 6-й годині 30 хвилин у лісосмузі біля залізничної станції було знайдено громадянина О.М., котрий мав чотири вогнепальні поранення, від яких помер у лікарні через дві години того ж дня.

7. 17 листопада 1995 р. заявника затримали за підозрою у вчиненні вбивства О.М. Під час обшуку будинку заявника було знайдено та вилучено 1 тис. 500 доларів США.

8. Із 17 листопада 1995 р. до 13 грудня 1996 р. заявник перебував під вартою у слідчому ізоляторі м. Донецька. Він скаржився на те, що умови тримання були нелюдськими і такими, що принижували його гідність. Крім того, заявник стверджував, що працівники міліції піддавали його катуванню з метою отримати зізнання у вчиненні злочину.

9. Заявник заперечував свою причетність до вбивства. Він визнав, що 12 листопада 1995 р. його однокласник А.Ф. возив його на місце події, оскільки він (заявник) хотів оглянути місце, де 13 листопада в нього було заплановано ділову зустріч з особою на ім’я Андрій, детальної інформації про якого він не мав. Наступного дня А.Ф. та його батько привезли своїм автомобілем заявника на те саме місце та чекали на нього неподалік. Заявник зустрівся з Андрієм на залізничному мості, як було домовлено. Андрій забрав у заявника його куртку. Побачивши двох чоловіків, які стріляли в перехожого, він, злякавшись, побіг через лісосмугу до автомобіля А.Ф. та його батька, і вони поїхали з місця події. Дорогою заявник викинув своє взуття та рукавиці, оскільки усвідомлював, що його могли бачити перехожі та пов’язати з інцидентом.

10. 18 листопада 1995 р. працівники міліції допитали про обставини злочину Н.Л., знайомого заявника, котрий був співвласником та водієм підприємства, директором якого була пані О.М., дружина вбитого. Н.Л. як свідка попередили про обов’язок повідомити будь-яку відому йому інформацію, про кримінальну відповідальність за відмову давати показання, а також не надали йому можливості мати перед допитом побачення з адвокатом. Він зізнався, що найняв заявника для вбивства О.М., заплатив йому 2 тис. доларів США авансу та 10 тис. доларів США після виконання домовленості. Н.Л. також засвідчив, що напередодні вбивства заявник показав йому зброю, яку придбав для позбавлення життя О.М. Невдовзі Н.Л. було пред’явлено обвинувачення у підбурюванні до вчинення вбивства. Після пред’явлення обвинувачення та, очевидно, після побачення з адвокатом він відмовився від показань, які давав раніше, і надалі протягом усього провадження у справі заперечував свою причетність та причетність заявника до події.

11. 21 листопада 1995 р. Н.Л. подав скаргу прокурору на те, що працівники міліції, які його допитували, чинили на нього сильний психологічний тиск, погрожуючи обвинуватити у вчиненні злочину, за який передбачено найвищу міру покарання, побити та зґвалтувати, завдати шкоди його дружині та дочці, якщо він не дасть показання, що вбивство О.М. вчинив заявник. Пізніше Н.Л. скаржився, що двоє невстановлених осіб напали на нього на порозі його будинку та вимагали від нього зізнання у причетності до вбивства О.М., якщо він хоче, щоб його сім’я не постраждала. Сторони не поінформували Європейський суд з прав людини (далі — Суд) про реагування органів влади на ці скарги.

12. Згодом кримінальну справу щодо заявника та Н.Л. було направлено на розгляд в Донецький обласний суд. Згідно з обвинувальним висновком заявник обвинувачувався у вчиненні умисного вбивства з корисливих мотивів, незаконному володінні вогнепальною зброєю та здійсненні незаконних операцій з іноземною валютою. За версією подій, викладеною прокуратурою, пані О.М., розсерджена неналежним ставленням до неї свого чоловіка, звернулася до Н.Л. з проханням знайти особу, яка б поговорила з її чоловіком, пригрозила та за необхідності його побила. Для оплати послуг такої особи вона дозволила Н.Л. взяти певну суму грошей із суми, яку вона передала йому на зберігання. Н.Л., який перебував в особистих неприязних стосунках з О.М. та боявся втратити роботу на підприємстві останнього, вирішив використати гроші для його вбивства. Одного дня Н.Л. передав заявнику 2 тис. доларів США для підготовки зазначеного злочину, зокрема придбання зброї, та повідомив йому звичний час і маршрут, яким О.М. ходив на роботу. Заявник придбав у невстановленої особи пістолет калібру 7,65 міліметра іноземного виробництва і 13 листопада 1995 р. кілька разів вистрелив в О.М. 15 листопада того ж року Н.Л. передав заявнику 10 тис. доларів США як плату за вчинення вбивства.

13. 29 травня 1996 р. Донецький обласний суд повернув справу на додаткове розслідування, дійшовши висновку, що недостатньо доказів про причетність підсудних до інкримінованих їм злочинів. Згодом справу було знову направлено на розгляд у цей суд.

14. 13 грудня 1996 р. Донецький обласний суд виправдав підсудних, зокрема, визнавши, що прокуратура не усунула суперечностей між наявними доказами та не надала достатньо доказів на підтвердження винності підсудних. Зокрема, такі факти, як причетність Н.Л. до злочину та отримання заявником певної суми грошей за вчинення злочину не були підтверджені жодним доказом, крім показань Н.Л. як свідка, від яких він згодом відмовився, пославшись на чинення на нього незаконного тиску. Відповідно, суд визнав ці показання недостовірними та у зв’язку з відсутністю інших доказів витлумачив усі сумніви на користь підсудних.

15. Заявника було звільнено з-під варти у день постановлення виправдувального вироку і незабаром він виїхав із країни до Узбекистану, нібито побоюючись переслідування з боку правоохоронних органів. Н.Л. зник.

16.9 червня 1997 р. Донецький обласний суд оголосив заявника та Н.Л. у розшук. Заявник стверджував, що не знав про цей факт і ніколи не переховувався: він оселився, працював, одружився, отримав на своє ім’я посвідчення водія, має дитину.

17. 13 грудня 1997 р. Верховний Суд України задовольнив касаційне подання прокурора і направив справу на новий судовий розгляд в Донецький обласний суд.

18. У 2002 р., коли заявник звернувся до компетентних органів України про видачу йому нового паспорта, в Україні його було затримано та взято під варту.

19. 9 грудня 2002 р. Апеляційний суд Донецької області (далі — апеляційний суд) отримав згоду заявника та його адвоката на розгляд кримінальної справи за відсутності Н.Л., оскільки місцеперебування останнього не було встановлено. Під час судового розгляду прокурор подав клопотання про оголошення показань Н.Л. Сторона захисту проти цього клопотання не заперечувала. Цей суд задовольнив клопотання прокурора.

20. 3 жовтня 2003 р. апеляційний суд погодився із версією подій, викладеною прокуратурою ще в 1996 р. Він визнав заявника винним у вчиненні умисного вбивства з корисливих мотивів та незаконному володінні вогнепальною зброєю, а також виправдав його в частині обвинувачення у здійсненні незаконних операцій з іно-земною валютою, оскільки на той час ці дії було декриміналізовано.

21. Апеляційний суд дійшов висновку, що винність заявника у вчиненні умисного вбивства підтверджена, зокрема, такими доказами:

- показаннями пані О.М. про те, що в жовтні 1995 р. вона звернулася до Н.Л. з проханням пригрозити її чоловікові та дозволила використати для цього певну суму грошей із переданої йому на зберігання суми. Після вбивства її чоловіка Н.Л. порадив їй нікому не говорити про їхню домовленість;

- показаннями пані А.Л. (матері заявника) про те, що 12 листопада 1995 р. її син придбав рукавиці, кросівки та спортивну сумку, а наступного дня сказав їй, що збирається зранку пограти в теніс, але згодом змінив плани та поїхав на два дні з міста. Знайдена в будинку 1 тис. 500 доларів США належала всій сім’ї та була сімейним заощадженням;

- показаннями В.В. та О.О. про те, що 13 листопада 1995 р. приблизно о 6-й годині 30 хвилин вони почули кілька вогнепальних пострілів, а згодом знайшли біля залізничного мосту пораненого О.М., а також те, що вони не бачили поблизу підозрілих осіб;

- показаннями М.Ф. про те, що 13 листопада 1995 р. приблизно о 6-й годині 30 хвилин він почув три постріли з вогнепальної зброї і приблизно через 20 секунд побачив чоловіка, який біг через залізничний міст (він не зміг описати цього чоловіка та відмовився припускати, що ним міг бути заявник);

- показаннями А.Ф. про те, що 12 листопада 1995 р. він відвозив автомобілем свого батька заявника на базар, де той придбав сумку, куртку, кросівки та рукавиці. Після цього вони поїхали у справах заявника до місця, де наступного дня було вчинено вбивство. Заявник пішов у лісосмугу та через 10—12 хвилин прийшов, після чого вони повернулися додому та домовилися, що 13 листопада 1995 р. А.Ф. відвезе заявника на те саме місце для «зустрічі з шефом». Зазначеного дня вони приїхали на вказане місце, А.Ф. та його батько чекали на заявника в машині. Заявник повернувся без куртки дуже схвильований та повідомив їм, що зустрів підозрілих осіб. Під час зворотної поїздки він викинув з вікна автомобіля своє взуття та рукавиці. Батько А.Ф. дав аналогічні показання;

- показаннями пані А.І., які вона дала під час досудового слідства про те, що 13 листопада 1995 р. о 6-й годині 15 хвилин вона бачила чоловіка, який стояв на залізничному мості, тримаючи руки в кишенях, та що біля нього була велика темна сумка;

- висновком експерта про те, що кулі, якими здійснено постріли в О.М., можуть підходити до однієї з приблизно восьми моделей пістолетів іноземного виробництва;

- висновком експерта про те, що вистрелити з таких пістолетів можна було в рукавицях, схожих на ті, які відповідно до показань А.Ф. (водія автомобіля) були на заявникові;

- висновками двох судових експертиз щодо обставин та причин смерті О.М., які містять опис поранень та згідно з якими постріли було здійснено з різних відстаней;

- показаннями керівника заявника, відповідального за обмінні операції, про те, що останній мав невелику заробітну плату;

- реєстром валютно-обмінних операцій підприємства за той період, відповідно до якого ніхто не здійснював обміну грошей в сумі понад 500 доларів США за одну операцію;

- висновком судово-психіатричної експертизи, відповідно до якого заявник не страждає на жодне психічне захворювання та є осудним.

22. У вироку немає посилань на визнавальні показання Н.Л. чи твердження заявника про те, що ці показання Н.Л. дав унаслідок чинення тиску.

23. Пославшись на зазначені докази, апеляційний суд дійшов такого висновку:

«Дослідивши докази у справі, Апеляційний суд Донецької області вважає встановленим, що [заявник] ... вчинив умисне вбивство з корисливих мотивів, яке потрібно кваліфікувати за п. «а» ст. 93 Кримінального кодексу України 1960 р. Його умисні дії, що полягають у придбанні, носінні та зберіганні вогнепальної зброї та патронів без відповідного дозволу та повністю доведені, мають бути кваліфіковані за ч. 1 ст. 222 цього Кодексу...».

24. Заявник подав на вирок апеляційного суду касаційну скаргу. Він стверджував про недостатність доказів для його засудження та наголошував, що в основу вироку фактично було покладено первинні показання Н.Л., які той давав під час допиту як свідок без участі адвоката з порушенням права не давати невигідних для себе показань і від яких згодом відмовився, пославшись на чинення на нього тиску. Заявник наголошував, що без цих показань усіх інших доказів було недостатньо для встановлення фактів, зокрема щодо володіння ним зброєю та здійснення плати за вбивство.

25. Адвокат заявника подав окрему касаційну скаргу, в якій підтримав позицію останнього щодо недостатності доказів у справі. Він зазначив, що немає жодного доказу того, що заявник коли-небудь володів зброєю, а тим більше, з неї стріляв або що 12 тис. доларів США, які нібито було передано цій особі, взагалі існували та були дані йому в описаний спосіб. Адвокат також зазначив, що неможливо точно встановити, де заявник перебував у момент убивства О.М.

26. 11 березня 2004 р. Верховний Суд України залишив у силі вирок від 3 жовтня 2003 р. В ухвалі цей суд коротко описав докази, якими обґрунтовано цей вирок, а також послався на визнавальні показання Н.Л.:

«У судовому засіданні досліджувалися показання Н.Л. на досудовому слідстві, в яких він підтвердив показання пані О.М. і визнавав, що після розмови з нею він про це розповів С.М. Луценку, і той сказав, що на підготовку вбивства потрібно 2 тис. доларів США та 10 тис. доларів США за вчинення вбивства. Він передав С.М. Луценку 2 тис. доларів США, а той показав йому придбаний пістолет. Після вбивства О.М., 15 листопада 1995 р., Н.Л. передав С.М. Луценку 10 тис. доларів США, той йому сказав, що пістолет, куртку, рукавиці та взуття він викинув.

Доводи С.М. Луценка, що Н.Л. обмовив його і себе під фізичним впливом з боку працівників міліції, також перевірялися і не знайшли підтвердження...».

27. Верховний Суд України також зазначив:

«Таким чином, суд дослідив усі обставини справи. Оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що С.М. Луценко вбив O.M. з корисливих мотивів, і правильно кваліфікував його дії за п. «а» ст. 93 Кримінального кодексу України 1960 р.».

ПРАВО

<…>

II. Стверджуване порушення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

35. Заявник скаржився, що йому не було забезпечено право на справедливий судовий розгляд, стверджуючи, зокрема, що його засудили без жодного на це доказу, крім показань Н.Л., отриманих унаслідок чинення на нього незаконного тиску. Він послався на п. 1 ст. 6 Конвенції, в якому передбачено таке:

«Кожен має право на справедливий …розгляд його справи … судом, … який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».

В. Суть

<…>

2. Оцінка Суду

42. Суд наголошує, що хоча ст. 6 Конвенції гарантовано право на справедливий судовий розгляд, у ній не встановлено правил допустимості доказів, оскільки це насамперед є предметом регулювання національного законодавства (див.: рішення від 12 липня 1988 р. у справі «Шенк проти Швейцарії», № 10862/84, п. 46; рішення від 9 червня 1998 р. у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії», № 25829/94, п. 34). Тому Суд не повинен взагалі визначати, чи можуть бути допустимими конкретні докази, у тому числі показання відсутнього співучасника злочину, або чи винен заявник у вчиненні злочину. У цьому випадку необхідно з’ясувати, чи було справедливим провадження в цілому, зокрема спосіб отримання доказів (див. рішення від 11 липня 2006 р. у справі «Яллог проти Німеччини» [ВП], № 54810/00, п. 95).

43. Неможливість забезпечити участь свідка у судовому розгляді сама по собі не тягне припинення кримінального переслідування. У такій ситуації за умови дотримання права на захист національні суди можуть брати до уваги показання, отримані під час досудового слідства, зокрема якщо в них є підстави вважати, що ці показання підтверджені іншими доказами у справі. Проте проблема може виникати, якщо вирок ґрунтується виключно або переважно на таких показаннях (див.: рішення від 26 квітня 1991 р. у справі «Аш проти Австрії», № 12398/86, пункти 25 та 27; рішення від 28 серпня 1992 р. у справі «Артнер проти Австрії», № 13161/87, п. 21; рішення від 26 березня 1996 р. у справі «Дорсон проти Нідерландів», № 20524/92, п. 80; рішення від 27 лютого 2001 р. у справі «Лука проти Італії», № 33354/96, п. 40).

44. З огляду на обставини розглядуваної справи Суд зазначає, що національний суд не послався на показання Н.Л. у вироку від 3 жовтня 2003 р., хоча вони були оголошені в судовому засіданні. При цьому Суд нагадує, що заявника було, зокрема, засуджено за умисне вбивство з корисливих мотивів (на відміну від убивства без обтяжуючих обставин — злочину, передбаченого іншою нормою кримінального закону). Суд першої інстанції встановив, що заявник вчинив злочин з корисливих мотивів, і зазначив, що йому справді за це було заплачено 12 тис. доларів США двома платежами: 2 тис. та 10 тис. доларів США. У касаційній скарзі заявник стверджував, що у світлі наявних доказів висновки щодо його домовленості з Н.Л. про оплату виконаної послуги, щодо факту оплати та реальної суми заплачених грошей були звичайним припущенням, якщо не враховувати показання Н.Л. Так само, якщо не брати до уваги те, що О.М. було поранено внаслідок кількох пострілів з пістолета іноземного виробництва, первинні показання Н.Л. були єдиним джерелом доказів, на підставі якого можна було стверджувати, що заявник міг мати при собі цю зброю.

45. У відповідь на доводи заявника Верховний Суд України в ухвалі від 11 березня 2004 р. прямо послався на оспорювані показання і зазначив, що немає підстав для визнання їх недопустимими доказами через відсутність переконливого висновку про те, що вони давалися унаслідок чинення тиску. Цей Суд зазначив, що суд першої інстанції «належним чином оцінив докази в їх сукупності», пославшись таким чином на всі досліджені судом докази в їх сукупності.

46. У світлі зазначеного вище Суд вважає, що у викладених у вироку формулюваннях визнавальні показання Н.Л. мали важливе значення для визнання заявника винним у вчиненні злочину.

47. Таким чином, Суд повинен дослідити, чи використання цих показань не порушувало передбачених у п. 1 ст. 6 Конвенції вимог щодо забезпечення права на справедливий судовий розгляд.

48. У зв’язку з наведеним Суд наголошує, що під час оцінки, чи було провадження в цілому справедливим, необхідно враховувати якість доказів, а також встановити, чи не дають обставини, за яких вони були отримані, приводу сумніватися в їх достовірності й точності.

49. В інших справах Суд постановив, що в разі коли національний суд повинен оцінити кілька версій подій, які суперечать одна одній та викладені однією і тією ж особою, то саме по собі надання переваги показанням, які давалися органам слідства, над показаннями, що мали місце під час судового розгляду, не суперечить Конвенції, якщо надання такої переваги обґрунтоване, а самі показання особа дала добровільно (див. ухвалу від 16 березня 2000 р. у справі «Камільєрі проти Мальти», № 51760/99). Разом з тим достовірність доказів дуже сумнівна, якщо вони отримані з порушенням права не давати показань або не свідчити проти себе. Право не свідчити проти себе, зокрема, передбачає, що сторона обвинувачення у кримінальній справі намагається довести вину обвинуваченого, не наводячи доказів, отриманих усупереч волі останнього із застосуванням методів примусу або пригнічення (див.: рішення від 17 грудня 1996 р. у справі «Сондерс проти Сполученого Королівства», № 19187/91, п. 68; зазначене рішення у справі «Яллог проти Німеччини», п. 100). Якщо виникають сумніви в достовірності певного джерела доказів, то відповідно його необхідно підтвердити доказами, отриманими з інших джерел (див.: зазначене рішення у справі «Яллог проти Німеччини» з відповідними змінами, п. 96).

50. Що ж стосується фактичних обставин цієї справи, то Суд нагадує, що Н.Л. дав свої визнавальні показання під час допиту як свідок. Оскільки жодних послідовних доказів про неналежне поводження з Н.Л. немає, Суд поза розумним сумнівом не може встановити, що той давав ці показання унаслідок чинення на нього тиску. Суд зазначає, що на відміну від підозрюваного або обвинуваченого, які відповідно до чинного законодавства мають право не давати показань, свідок був зобов’язаний надати всю відому йому інформацію «під загрозою» кримінальної відповідальності. Крім того, свідок на відміну від підозрюваного або обвинуваченого не мав передбаченого законом права на побачення з адвокатом до першого допиту.

51. Хоча предметом розгляду в цій справі є засудження не особи, яка дала визнавальні показання, а співучасника злочину, Суд вважає, що основні принципи в широкому сенсі є подібними, і ці показання, отримані за відсутності процесуальних гарантій, національний суд повинен був оцінювати дуже ретельно, враховуючи, зокрема те, що Н.Л., не зволікаючи, відкликав їх та заявив компетентним органам, що він давав їх унаслідок чинення на нього тиску. Крім того, після цього Н.Л. заперечував свої первісні визнавальні показання не лише під час судового розгляду справи, а й на стадії досудового слідства.

52. З огляду на те, що Н.Л., якого заявник не міг допитати в суді, дав визнавальні показання за відсутності процесуальних гарантій не давати проти себе показань, і саме вони переважно були використані для встановлення фактів, які мали значення для кваліфікації дій заявника, Суд вважає, що право на захист було обмежено настільки, що це поставило під сумнів справедливість провадження в цілому.

53. Таким чином, було порушено п. 1 ст. 6 Конвенції.

<…>

IV. Застосування ст. 41 Конвенції

57. У ст. 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

58. Заявник наполягав на перегляді кримінальної справи та вимагав, щоб йому відшкодували моральну шкоду в розмірі 100 тис. євро, заподіяну нібито унаслідок несправедливого засудження.

59. Уряд заперечував ці вимоги.

60. Суд зазначає, що в цій справі він установив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції. У частині вимог заявника щодо констатації цього порушення Суд наголошує, що заявника було засуджено, незважаючи на істотне порушення його прав, гарантованих ст. 6 Конвенції, тому він, наскільки це можливо, повинен бути повернений у ситуацію, в якій би він знаходився, якщо б вимоги цієї норми не було порушено, і що найприйнятнішою формою відновлення прав, у принципі, є направлення справи на новий судовий розгляд, якщо заява про таке надійде (див.: рішення від 13 липня 2006 р. у справі «Орджалан проти Туреччини», № 46221/99, п. 210; рішення від 13 липня 2006 р. у справі «Попов проти Росії», № 26853/04, п. 263). У зв’язку з цим Суд зазначає, що в ст. 10 Закону України від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено можливість повторного розгляду справи судом, якщо Суд установить порушення Конвенції.

61. Що ж стосується вимог заявника про відшкодування йому моральної шкоди, то, на думку Суду, цій особі було заподіяно такої шкоди через тривалий судовий розгляд щодо неї справи всупереч вимогам п. 1 ст. 6 Конвенції. Суд вважає, що за конкретних умов розгляду справи доцільно відшкодувати заявнику моральну шкоду в розмірі 2 тис. євро та будь-який податок, який може стягуватися із цієї суми.

_____________________________

* Витяг з рішення підготовлено помічником Першого заступника Голови Верховного Суду України З.П. БОРТНОВСЬКОЮ; повний текст рішення розміщено на сайті Європейського суду з прав людини (www.echr.coe.int).