Згадуючи минуле…

За доброю традицією у травневому числі «Вісника Верховного Суду України» ми розповідаємо про тих, хто в роки Великої Вітчизняної війни, ризикуючи своїм життям, визволяв нашу Вітчизну і наближав світле свято — День Перемоги, а в мирний час працював у судовій системі, зокрема у Верховному Суді України.

Іван Лукич Сірош народився 25 вересня 1904 р. у с. Стечанка Радомишльського повіту Київської губернії. Йому довелося рано пізнати складність життя. У тринадцять років хлопець залишився без матері і відтоді навчання поєднував з роботою. Допомагав батькові спочатку в сільському господарстві, а пізніше і на лісозаготівлі. Життя склалося так, що він працював у різних установах: з 1929 р. — начальником бюро примусових робіт при Ново-Шепелічському райвідділі міліції, за рік — заступником голови Ново-Шепелічського районного тваринницького союзу Київської області та старшим інспектором Переяслав-Хмельницького райзерносоюзу Київської області, два роки — на посаді голови Хацкінської сільради Переяслав-Хмельницького району Київської області.

Однак Іван Лукич Сірош відчував потяг до правознавчих наук. Коли йому виповнився 31 рік, вступив до Київської юридичної школи на заочне відділення. Здобуті знання Іван Лукич застосовував, працюючи спочатку народним суддею у м. Києві, потім — суддею Київського обласного суду. Пізніше, у 1938 р., був призначений членом Верховного Суду УРСР.

Велика Вітчизняна війна змінила долі багатьох людей. У своїх спогадах І.Л. Сірош писав: «У зв’язку з початком Великої Вітчизняної війни 28 червня 1941 р. мене було мобілізовано до лав Червоної Армії. У вересні 1941 р., після відступу радянських військ з Києва, був направлений у підпорядкування Вищого трибуналу Південно-Західного фронту, де мене призначили на посаду члена Вищого трибуналу 27 залізничної бригади». Колеги Івана Лукича відзначали його стійкість, сміливість та рішучість у вирішенні справ. Він мав заслужений авторитет та повагу особового складу (про це дізнаємося з характеристик в особовій справі).

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 грудня 1942 р. І.Л. Сіроша нагороджено медаллю «За оборону Сталінграда». Командуванням Залізничних військ 1-го Українського фронту за самовіддану роботу в військах його удостоєно урядової нагороди — ордена Червоної Зірки. У 1942—1943 рр. Іван Сірош очолював Військовий трибунал Залізничних військ Воронезького, а потім 1-го Українського фронтів. У травні 1944 р. за наказом наркома юстиції УРСР був відкликаний з лав збройних сил для подальшої роботи в органах юстиції. З того часу і до червня 1947 р. він знову член Верховного Суду УРСР (цивільна колегія). За рішенням ЦК КП(б)У як досвідченого працівника органів юстиції для зміцнення органів юстиції Львівської області його відкликали з роботи у Верховному Суді УРСР та призначили на посаду начальника управління юстиції Львівської області. «Уміло організовуючи і своєчасно проводячи судові процеси, він одночасно вміло використовував час і можливості для проведення бесід з особовим складом частин і працюючим населенням щодо питань закріплення військової дисципліни, радянської законності, високого обов’язку перед Батьківщиною і т. д. Подібні доповіді та бесіди неабияк впливали як на особовий склад, так і на простий люд. Як наслідок діяльність майора юстиції т. Сіроша сприяла укріпленню та підвищенню військової дисципліни, а відтак і підвищенню продуктивності праці, темпів та якості робіт», — йдеться у наказі про переведення Івана Лукича до Львівської області. За час роботи на цій посаді проявив себе досвідченим організатором, значно поліпшив якість роботи судів та органів юстиції області.

Пізніше І.Л. Сірош працював на керівних посадах у Міністерстві юстиції. За сумлінну працю в юриспруденції у 1969 р. його удостоєно почесного звання «Заслужений юрист УРСР».

Іван Лукич із дружиною Зінаїдою Аврамівною Гончарук виховав сина Юрія, який пішов стежкою батьків. Закінчивши юридичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, працював на керівних посадах у Міністерстві внутрішніх справ УРСР. Вийшов у відставку в 1992 р. у званні полковника міліції. Онука Івана Сіроша — Олена Костюченко (Сірош) продовжила династію юристів. Багато років працювала у Верховному Суді України, згодом перейшла на викладацьку роботу. Вона кандидат юридичних наук, доцент кафедри правосуддя Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Протягом 34 років у Верховному Суді України працював ветеран Великої Вітчизняної війни Арсен Данилович Гриненко (народився 25 грудня 1920 р. в м. Каневі Черкаської області). Вісімнадцятирічним юнаком він був призваний до лав Радянської Армії. Брав участь у Великій Вітчизняній війні як моторист-дизеліст танкерів Тихоокеанського флоту. У 1957 р. закінчив юридичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка і в цьому ж році був обраний народним суддею Подільського районного народного суду м. Києва, а вже за три роки очолив Шевченківський районний суд столиці.

У 1969 р. А.Д. Гриненка обрали суддею Верховного Суду УРСР. На цій посаді він залишався до виходу на пенсію у 1986 р. З того часу працював головним консультантом управління узагальнення судової практики Верховного Суду України. Як спеціаліст цього структурного підрозділу з питань цивільного права передавав свої багаті знання молодшим колегам. Арсен Данилович Гриненко нагороджений медалями «За бойові заслуги», «За перемогу над Японією», «Ветеран праці», «За доблесну працю. На ознаменування 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна», Почесними грамотами Верховного Суду УРСР, Верховного Суду України.

Євген Корнійович Коваленко майже все свідоме життя присвятив Верховному Суду України. Народився він 19 лютого 1922 р. в м. Чорнобилі Київської області у сім’ї робітника. Після закінчення десяти класів був призваний до лав Радянської Армії. Там його і захопив вир воєнних подій. З 1942 по серпень 1943 р. Євген Корнійович навчався в Полтавському танковому училищі. Після цього молодий офіцер став командиром танкового взводу 1-го Українського фронту. Під час війни був двічі поранений. А вже з 1947 р. перед Євгеном Корнійовичем відчинилися двері Міністерства юстиції УРСР. Спочатку його призначили інспектором відділу кадрів, пізніше — ревізором Міністерства юстиції УРСР. Згодом він став народним суддею. З березня 1957 р. Євген Корнійович був обраний членом Верховного Суду УРСР. «Т. Коваленко юридично грамотний, сумлінний судовий працівник. Уважно вивчає кримінальні справи і скарги. Розгорнуто і юридично обґрунтовано складає судові документи. У роботі старанний та принциповий. Правильно сприймає критичні зауваження і своєчасно вживає заходів до усунення недоліків», — йдеться у його характеристиці. Неодноразово його направляли до обласних судів для перевірок і надання допомоги працівникам судів. Є.К. Коваленко старанно ставився і до підвищення власної ділової кваліфікації. Він постійно виступав на конференціях та семінарах, присвячених проблемам судочинства, зустрічався з населенням для роз’яснення радянського законодавства. У пам’яті колег Євген Корнійович назавжди залишився сумлінним та дисциплінованим працівником.

Чверть століття у Верховному Суді пропрацював Петро Миколайович Дятлов (на фронтовому фото — другий ліворуч). Він народився 19 жовтня 1920 р. в с. Козаках Євецького району Липецької області. З дев’ятнадцяти років розпочав свій трудовий шлях. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Петро Миколайович брав участь у боях Південно-Західного і Воронезького фронтів як командир роти 14-ї танкової бригади. У ході одного з боїв був тяжко поранений. Після тривалого лікування у 1948 р. вступив до Київської юридичної школи, а в 1954 р. отримав вищу освіту в Київському філіалі Всесоюзного юридичного заочного інституту. Ще за чотири роки закінчив аспірантуру при Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка.

Після цього Петро Дятлов розпочав свою трудову діяльність як суддя, потім — заступник голови Вінницького обласного суду. З липня 1962 р. і протягом наступних 25 років його обирали членом Верховного Суду Української РСР. За сумлінну працю Петро Миколайович має кілька державних нагород. Зокрема, він є кавалером орденів Леніна, Вітчизняної війни 1-го ступеня, нагороджений десятьма медалями, має почесне звання «Заслужений юрист УРСР».

Колегою Петра Миколайовича був Микола Григорович Костенко, який народився 31 серпня 1919 р. в с. Літках Броварського району Київської області. У 1939 р. він призваний до лав Радянської Армії. Під час Великої Вітчизняної війни як військовий комісар батареї, заступник командира батареї з політчастини, командир взводу зенітників брав участь у боях на Сталінградському, Західному, Ленінградському фронтах.

У 1950 р. після закінчення Київської юридичної школи його обрали народним суддею Броварського району Київської області, а через чотири роки — суддею Жовтневого району м. Києва. Отримавши вищу освіту в Київському філіалі Всесоюзного юридичного заочного інституту, у 1956 р. М. Костенко став суддею Київського обласного суду, а шість років потому — суддею Верховного Суду України, де працював до 1985 р. Микола Григорович нагороджений орденом Червоної Зірки, дев’ятьма медалями.

Минають роки, минають віки, та нащадки завжди згадуватимуть, якою дорогою ціною було здобуто Перемогу у Великій Вітчизняній.