Порушення підпункту «с» п. 1 ст. 5 та пунктів 3, 4 цієї статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

ФАКТИ

І. Обставини справи

А. Затримання та взяття під варту заявника

7. 11 жовтня 2000 р. оперуповноважені Раменського районного відділу міліції м. Москви затримали заявника за підозрою у торгівлі наркотиками.

9. Протокол про затримання заявника був складений приблизно об 11-й годині 30 хвилин наступного дня. Того ж дня слідчий ухвалив постанову про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

<…>

С. Перший судовий розгляд

16. 9 грудня 2000 р. слідство було закінчене і справа направлена прокурору для затвердження обвинувального висновку.

17. 13 грудня 2000 р. кримінальну справу щодо заявника було направлено до Нікулінського районного суду м. Москви (далі — районний суд).

<…>

19. 11 січня 2001 р. суддя при попередньому розгляді справи ухвалив постанову у вигляді попередньо надрукованого формуляра, в який від руки були вписані імена заявника та інших підсудних, а також пред’явлене їм обвинувачення. У судовому рішенні зазначалося:

«Справа підсудна Нікулінському районному суду; у справі зібрано достатньо доказів для розгляду судом; обвинувальний висновок відповідає вимогам кримінально-процесуального закону; підстави для скасування або зміни запобіжного заходу щодо підсудного відсутні; клопотань від підсудного чи третіх осіб не надходило.

Установивши, що слідство у справі було проведене з дотриманням Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації та прав обвинувачених і що перешкод для судового розгляду немає, суд постановив:

Призначити справу щодо Е. та Бєлєвіцкого [заявника] на 23 січня 2001 р. за участю прокурора та адвоката.

Запобіжні заходи щодо кожного підсудного залишити без змін».

Постанову було ухвалено за відсутності заявника та його адвоката, їм також не було надіслано копію постанови.

20. 23 січня 2001 р. судове засідання не відбулося через відсутність адвоката заявника.

21. 30 січня 2001 р. судове засідання відбулося. Адвокат подав клопотання про звільнення заявника з-під варти на час судового розгляду. Суддя відхилив це клопотання, зазначивши таке:

«Заслухавши сторони та позицію прокурора, який просив відхилити клопотання про звільнення з-під варти, суд вважає, що підстав для зміни запобіжного заходу щодо підсудного немає, оскільки він вчинив злочин, що належить до категорії особливо тяжких і карається позбавленням волі, а також оскільки суд ще неповністю розглянув докази, зібрані обвинуваченням».

22. 5, 22 лютого та 5 березня 2001 р. адвокати заявника оскаржили цю постанову судді в апеляційному порядку. Вони стверджували, що заявник мав постійне місце проживання у м. Москві та раніше до кримінальної відповідальності не притягався, тому підстав підозрювати його в ухиленні надалі від судового розгляду справи не було. Вони також зазначили, що затримання заявника з 11 до 12 жовтня 2000 р. не було офіційно зафіксоване та належним чином дозволене. Крім того, заявник був взятий під варту строком на два місяці, і відповідно з 12 грудня 2000 р. його тримали під вартою незаконно.

23. 5 березня 2001 р. Московський міський суд (далі — міський суд) залишив у силі постанову від 30 січня 2001 р., зазначивши таке:

«Відповідно до ст. 97 КПК строк тримання особи під вартою під час досудового слідства не може перевищувати два місяці.

Як убачається з матеріалів справи, її було порушено 12 жовтня 2000 р. і того ж дня щодо [заявника] було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту; 9 грудня 2000 р. справу було направлено прокурору Нікулінського району м. Москви. Відповідно під час слідства ст. 97 КПК порушено не було, а доводи апеляційної скарги щодо незаконності тримання під вартою після 12 грудня 2000 р. не ґрунтуються на матеріалах кримінальної справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 96 КПК обвинувачені [у торгівлі наркотиками] особи можуть триматися під вартою на самій підставі тяжкості злочину; у зв’язку з цим суд вважає висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для зміни запобіжного заходу обґрунтованими та законними».

24. 26 квітня 2001 р. заявник подав нове клопотання про звільнення його з-під варти, яке було відхилено постановою судді. 3 травня того ж року на цю постанову було подано апеляцію до міського суду. Відомостей про будь-яку відповідь на цю апеляційну скаргу немає.

25. 26 червня 2001 р. районний суд із власної ініціативи продовжив строк тримання заявника під вартою до трьох місяців або до часу завершення розгляду кримінальної справи по суті, мотивуючи це тим, що звільнення його з-під варти «істотно зашкодить ретельному, повному й об’єктивному розгляду справи».

26. 5 липня 2001 р. заявник та інший підсудний були засуджені за торгівлю наркотиками. Заявник був засуджений до шести років шести місяців позбавлення волі в колонії суворого режиму.

27. 17 жовтня 2001 р. міський суд скасував вирок у зв’язку з порушенням процесуального законодавства та неправильним застосуванням норм матеріального права і направив справу на новий судовий розгляд у той самий суд у новому складі суддів. Цей суд постановив залишити заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, не мотивувавши жодним чином свого рішення.

<…>

D. Другий судовий розгляд

36. Вироком від 18 квітня 2002 р. заявника було засуджено до шести років шести місяців позбавлення волі з конфіскацією майна.

<…>

39. 9 вересня 2002 р. міський суд залишив цей вирок у силі.

<…>

ПРАВО

<…>

ІІІ. Стверджуване порушення п. 1 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

80. Заявник, посилаючись на підпункт «с» п. 1 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), скаржився, що його затримання з 11 до 12 жовтня 2000 р. і тримання під вартою з 12 грудня 2000 р. до 11 січня 2001 р. були незаконними. У вказаній нормі передбачено:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

<…>

c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення».

<…>

В. Суть

1. Затримання заявника з 11 до 12 жовтня 2000 р.

82. Уряд визнав, що відомості про затримання заявника не були зафіксовані з моменту здійснення цих дій 11 жовтня 2000 р. до складення протоколу об 11-й годині 50 хвилин 12 жовтня 2000 р.

83. Європейський суд з прав людини (далі — Суд) зауважує, що він вже констатував порушення п. 1 ст. 5 Конвенції у справі проти Росії, в якій фактичне затримання заявника та його перебування вночі у відділенні міліції не були зафіксовані в жодному документі. Він наголошував на тому, що незафіксоване затримання особи є повним запереченням основоположних гарантій, передбачених ст. 5 Конвенції, та істотним порушенням цієї статті (див. рішення від 9 березня 2006 р. у справі «Менешева проти Росії», № 59261/00, п. 84).

84. У розглядуваній справі Уряд не заперечував, що нескладення протоколу про затримання особи та перебування її вночі у відділенні міліції без відмітки про це у відповідних документах суперечило національному законодавству.

85. Суд вважає, що заявник був затриманий з 11 до 12 жовтня 2000 р. без дотримання «процедури, встановленої законом», що не відповідало вимогам п. 1 ст. 5 Конвенції. Отже, мало місце порушення цього положення.

2. Тримання заявника під вартою з 13 грудня 2000 р. до 30 січня 2001 р.

86. Уряд зазначив, що на той час у національному законодавстві не передбачалося продовження строків тримання особи під вартою після направлення справи до суду для розгляду по суті. 11 січня 2001 р. районний суд розглянув питання щодо застосування до заявника запобіжного заходу і залишив запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

87. Заявник указував на те, що в національному законодавстві немає норми, згідно з якою особу можна було б тримати під вартою без відповідного дозволу. Існування адміністративної практики, відповідно до якої підсудні трималися під вартою до першого судового засідання у справі, Суд вже визнавав таким, що не відповідає вимогам законності та правової певності (див. рішення від 31 липня 2000 р. у справі «Єсіус проти Литви», № 34578/97, ECHR 2000-IX та рішення від 28 березня 2000 р. у справі «Барановскі проти Польщі», № 28358/95, ECHR 2000-III).

88. Сторони не заперечують, що 12 грудня 2000 р. двомісячний строк тримання заявника під вартою закінчився та що після цієї дати до 11 січня 2001 р. його тримали під вартою на підставі факту направлення кримінальної справи до суду.

89. Суд вже констатував порушення п. 1 ст. 5 Конвенції у справах щодо практики тримання підсудних під вартою виключно на підставі факту направлення справи до суду. Він визнавав, що практика тримання осіб під вартою, якщо вона не ґрунтується на спеціальній правововій базі або якщо немає чітких правил, які б регулювали становище затриманих, — унаслідок чого вони можуть бути позбавлені свободи на невизначений період часу без судового дозволу — суперечила принципам правової певності та захисту від свавілля, які є основними засадами Конвенції та верховенства права (див.: рішення від 8 червня 2006 р. у справі «Корчуганова проти Росії», № 75039/01, п. 57; рішення від 2 березня 2006 р. у справі «Нахманович проти Росії», пункти 67 та 68; зазначені вище рішення у справах «Єсіус проти Литви», пункти 60—64 та «Барановскі проти Польщі», пункти 53—58).

90. Суд не вбачає підстав для прийняття іншого рішення у цій справі, зазначаючи, що тримання під вартою відповідає вимозі «законності», якщо підстави для неї закріплені в національному законі. Проте Уряд не вказав на положення, які б передбачали можливість тримати підсудного під вартою після закінчення дозволеного компетентним органом строку. Конституцією Російської Федерації (далі — РФ) та нормами кримінально-процесуального закону цієї країни надавалися прокурорам та судам повноваження продовжувати строки тримання осіб під вартою. Винятків із цього правила не існувало. Як зазначалося, із 13 грудня 2000 р. до 11 січня 2001 р. не було ухвалено ні постанови прокурора, ні судового рішення щодо тримання заявника під вартою. Отже, заявник перебував у правовому вакуумі, що не регулювався жодною нормою національного законодавства.

91. Крім того, Суд зауважує, що хоча 11 січня 2001 р. районний суд залишив заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, він не мотивував свого рішення, яке було викладене на заздалегідь підготовленому бланку, що включав мотивувальну частину. У зв’язку з цим Суд наголошує, що судовий орган, не мотивуючи свого рішення щодо тримання особи під вартою, не дотримався принципу захисту від свавілля, закріпленого в п. 1 ст. 5 Конвенції (див.: зазначене вище рішення у справі «Нахманович проти Росії», пункти 70 та 71; рішення від 21 березня 2002 р. у справі «Сташаітіс проти Литви», № 47679/99, п. 67).

92. У постанові районного суду не встановлено граничного строку тримання заявника під вартою і не зроблено посилання на норми Кримінально-процесуального кодексу РФ, на підставі яких її було ухвалено. Це створило для заявника стан непевності щодо правової підстави тримання його під вартою після ухвалення цієї постанови. За таких обставин Суд вважає, що постановою від 11 січня 2001 р. не забезпечено заявника належним захистом від свавілля, що є важливим елементом «законності» тримання особи під вартою у розумінні п. 1 ст. 5 Конвенції.

93. Таким чином, із 13 грудня 2000 р. до 30 січня 2001 р. не було «законної» підстави для тримання заявника під вартою, а тому в цьому випадку мало місце порушення п. 1 ст. 5 Конвенції.

IV. Стверджуване порушення п. 3 ст. 5 Конвенції

94. Заявник, посилаючись на п. 3 ст. 5 Конвенції, скаржився, що постанову про тримання його під вартою було прийнято слідчим та що нею йому мало бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. У вказаній нормі Конвенції передбачено:

«3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» п. 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання».

В. Суть

97. Уряд стверджував, що період тримання заявника під вартою відповідав критерію «розумності», оскільки слідство було проведено у межах двомісячного строку.

98. Заявник наголошував, що визначаючи, чи в розумні строки його тримали під вартою, необхідно враховувати весь період його тримання — з моменту затримання 11 жовтня 2000 р. до засудження 18 квітня 2002 р. Суд, який розглядав кримінальну справу, не виявив належної оперативності. Розгляд справи відкладався через розгляд суддею іншої справи або нез’явлення в судове засідання працівників правоохоронних органів та свідків обвинувачення. У будь-якому разі обґрунтування необхідності тримання заявника під вартою було недостатнім, оскільки суди посилалися виключно на тяжкість злочину, в якому він обвинувачувався.

99. Суд нагадує, що при визначенні тривалості тримання особи під вартою під час провадження за змістом п. 3 ст. 5 Конвенції період, що аналізується, розпочинається з дати її затримання та закінчується у день ухвалення вироку судом першої інстанції. Із огляду на суттєвий зв’язок між п. 3 та підпунктом «с» п. 1 ст. 5 Конвенції особа, засуджена судом першої інстанції, не може вважатися «затриманою з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення», оскільки вона перебуває у ситуації, передбаченій підпунктом «а» п. 1 ст. 5 Конвенції, якою дозволено позбавляти її свободи -«після засудження компетентним судом» (див. рішення від 8 лютого 2005 р. у справі «Панченко проти Росії», № 45100/98, пункти 91 та 93). Відповідно, тримання заявника під вартою із 5 липня 2001 р. (дата його засудження судом першої інстанції) до 17 жовтня 2001 р. (скасування вироку та направлення справи на новий судовий розгляд) не може враховуватися при розгляді справи за п. 3 ст. 5 Конвенції. Тому Суд вважає, що період, який підлягає розгляду, тривав з 11 жовтня 2000 р. до 5 липня 2001 р. та з 17 жовтня 2001 р. до 18 квітня 2002 р. і загалом становив 14 місяців.

100. Суд зауважує, що єдиним наведеним доводом на обґрунтування продовження строку тримання заявника під вартою був той факт, що останній обвинувачувався у вчиненні особливо тяжкого злочину, небезпечність якого сама по собі вважалася достатньою підставою для тримання його під вартою.

101. Що ж до посилання компетентних органів на серйозність обвинувачення як на єдиний та вирішальний фактор, Суд неодноразово постановляв, що хоча серйозність пред’явленого обвинувачення є належним аспектом при оцінюванні загрози ухилення від слідства чи продовження заняття злочинною діяльністю, необхідність у продовженні строків тримання особи під вартою не може оцінюватися виключно абстрактно, з урахуванням лише тяжкості злочину. Так само продовження строків тримання під вартою не може бути наслідком очікування покарання у виді позбавлення волі (див.: зазначене вище рішення у справі «Панченко проти Росії», п. 102; рішення від 26 липня 2001 р. у справі «Ілійков проти Болгарії», № 33977/97, п. 81; рішення від 26 червня 1991 р. «Летельє проти Франції», № 12369/86, п. 51). Цей принцип має особливе значення для правової системи РФ, де правову кваліфікацію фактів — і відповідно покарання, яке загрожує особі, — визначає прокуратура, і судовий контроль за тим, чи зібрані докази дають підстави для обґрунтованої підозри у вчиненні злочину, неможливий (див. рішення від 8 листопада 2005 р. у справі «Худойоров проти Росії», № 6847/02, п. 180).

102. У розглядуваній справі національні суди не взяли до уваги конкретні факти, на які посилалися у своїх клопотаннях заявник та його адвокат. Ці суди зайняли позицію, що суворість покарання мала таку вагу, що жодною іншою обставиною не можна було б обґрунтувати можливість звільнення заявника з-під варти (див., наприклад, цитоване рішення міського суду в п. 23). Суд наголошує, що будь-яка законодавчо закріплена практика обов’яз кового тримання особи під вартою під час провадження сама по собі не відповідає п. 3 ст. 5 Конвенції, оскільки національні органи влади зобов’язані встановити й навести конкретні факти, які обґрунтовують застосування винятків щодо дотримання правил поваги до свободи особи (див. рішення від 7 квітня 2005 р. у справі «Рохліна проти Росії», № 54071/00, п. 67). Національні органи не посилалися на конкретні факти, які б обґрунтовували необхідність тримання заявника під вартою.

103. Суд вважає, що не давши оцінку конкретним відповідним фактам та посилаючись виключно на суворість покарання, органи влади продовжували строки тримання заявника під вартою на підставах, що ці строки не можуть вважатися «достатніми». Таким чином, національні органи влади не обґрунтували необхідність у тривалому триманні заявника під вартою до розгляду справи судом (див. зазначене вище рішення у справі «Рохліна проти Росії», п. 69). Отже, п. 3 ст. 5 Конвенції було порушено.

V. Стверджуване порушення п. 4 ст. 5 Конвенції

104. Заявник, посилаючись на п. 4 ст. 5 Конвенції, скаржився, що з 13 грудня 2000 р. до 30 січня 2001 р. він не мав можливості скористатися правом на швидкий розгляд питання щодо законності тримання його під вартою, оскільки цей період не потрапляв під дію відповідної постанови та через те, що він не був присутній у судовому засіданні 11 січня 2001 р.

У п. 4 ст. 5 Конвенції передбачено:

«4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним».

В. Суть

106. Уряд стверджував, що заявник та його адвокат мали можливість оскаржити постанову районного суду щодо продовження строку тримання заявника під вартою до розгляду кримінальної справи по суті. Апеляційний суд відхилив їхню скаргу.

107. Заявник наголошував, що у період між 13 грудня 2000 р. та 30 січня 2001 р. не було прийнято рішення про тримання його під вартою, яке він міг би оскаржити. Уперше він отримав можливість подати клопотання про звільнення його з-під варти 30 січня 2001 р., що він і зробив.

108. Суд зазначає, що на підставі п. 4 ст. 5 Конвенції затримана або заарештована особа має право ініціювати провадження щодо перегляду судом процесуальних і матеріальних передумов, істотних для дотримання «законності» в розумінні п. 1 цієї статті, позбавлення її свободи. Це означає, що належний суд має перевірити не лише відповідність цього запобіжного заходу процесуальним вимогам національного законодавства, а й обґрунтованість підозри, яка лягла в основу затримання, та мети, яку арешт або тримання під вартою переслідували (див.: рішення від 29 листопада 1988 р. у справі «Броуган та інші проти Сполученого королівства», № 11209/84, п. 65; рішення від 10 жовтня 2000 р. у справі «Граусліс проти Литви», №36743/97, пункти 51—55; зазначене вище рішення у справі «Ілійков роти Болгарії», п. 94).

109. Суд уже констатував, що з 13 грудня 2000 р. до 11 січня 2001 р. тримання заявника під вартою не підпадало під дію жодного процесуального рішення. Тому заявник не мав можливості ініціювати судовий перегляд питання щодо законності тримання його під вартою у цей період, оскільки відповідно до вимог законодавства РФ подавати апеляційні скарги можна було лише на постанови про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

110. Що ж до постанови від 11 січня 2001 р. Суд наголошує, що провадження щодо тримання особи під вартою повинно бути змагальним і завжди забезпечувати рівність сторін (див. рішення від 11 липня 2000 р. у справі «Трзаска проти Польщі», № 25792/92, п. 74). Можливість затриманого висловити свою позицію або особисто, або за допомогою представника є однією з основоположних гарантій процесу, який застосовується у справах, в яких порушується питання про позбавлення особи свободи (див. рішення від 13 липня 1995 р. у справі «Кампаніс проти Греції», № 17977/91, п. 47).

111. Уряд держави-відповідача не заперечує, що постанову від 11 січня 2001 р. було ухвалено за відсутності заявника та його адвоката, яких позбавили можливості представити свої доводи суду. Крім того, Суд вважає, що форма цього судового рішення — формуляр, в якому висновки районного суду були видрукувані заздалегідь і лише графи з іменем заявника та обставинами справи були заповнені від руки, — свідчить, що ухвалюючи стереотипне рішення за відсутності заявника та його представника, районний суд не розглянув питання щодо законності тримання особи під вартою.

112. Таким чином, із 13 грудня 2000 р. до 30 січня 2001 р., коли районний суд вперше розглянув клопотання заявника про звільнення з-під варти, останній не мав можливості ініціювати провадження щодо законності тримання його під вартою. Отже, мало місце порушення п. 4 ст. 5 Конвенції.

* Публікується переклад українською мовою тексту рішення Європейського суду з прав людини з вилученням окремих частин, які позначені <...>. Переклад підготовлено З.П. Бортновською, помічником Першого заступника Голови Верховного Суду України. Повний текст рішення розміщено на сайті Європейського суду з прав людини www.echr.coe.int.