Відповідно до положень ч. 1 ст. 11 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі будь-який переказний вексель, навіть виданий без прямого застереження про наказ, може бути переданий шляхом індосаменту.

У зв’язку з цим, під час розгляду спорів, пов’язаних з обігом векселів, судам слід перевіряти дотримання вимог Глави ІІ Уніфікованого закону при передачі векселя і в залежності від встановлених фактів застосувати для вирішення спору норми спеціального вексельного законодавства або загальні норми ЦК України, якщо будуть встановлені обставини, передбачені ч. 2 ст. 11 чи ст. 20 Уніфікованого закону

У жовтні 2004 р. дочірнє підприємство “Фортесіа” (далі — ДП) звернулося з позовом до закритого акціонерного товариства — транснаціональної фінансово-промислової нафтової компанії “Укртатнафта” (далі — ЗАТ) про стягнення 23 млн. 596 тис. 712 грн 33 коп. заборгованості та штрафних санкцій за простими векселями №763311448608, №763311448610, №763311448611, №763311448666, емітованими 13 жовтня 2000 р. зі строком платежу “за пред’явленням” за місцем платежу в місті Кременчуці. В обґрунтування своїх вимог позивач послався на те, що він є законним власником зазначених векселів, оскільки придбав їх за договором купівлі-продажу №Т-07/10/4 від 7 жовтня 2004 р., а відтак з врахуванням положень Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі має право пред’явити їх для платежу.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 21 червня 2006 р. позов задоволено. Стягнуто з відповідача на користь позивача 23 млн. 596 тис. 712 грн 33 коп., 1 тис. 700 грн державного мита та 118 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 4 жовтня 2006 р. вказане рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволені позовних вимог. Обґрунтовуючи своє рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що вказані векселі є безтоварними та згідно законодавства, яке було чинним на час їх видачі, не підлягають оплаті. Крім того, на момент винесення рішення Господарського суду Полтавської області від 21 червня 2006 р. ухвалою Господарського суду міста Києва у справі №43/99 було порушено справу про банкрутство відповідача та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, що відповідно до п. 4 ст. 12 Закону України від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” виключає можливість нарахування штрафних санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань. Також апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що позивач є незаконним держателем спірних векселів.

Постановою Вищого господарського суду України від 30 січня 2007 р. постанову апеляційного господарського суду залишено без змін.

Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 19 квітня 2007 р. за касаційною скаргою ДП порушено провадження з перегляду у касаційному порядку зазначеної постанови Вищого господарського суду України.

У касаційній скарзі ставиться питання про скасування оскаржуваної постанови та залишення в силі рішення суду першої інстанції. В обґрунтування скарги зроблено посилання на невідповідність вказаної постанови положенням Конституції України, рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права, міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, різне застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону у аналогічних справах та неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників позивача, відповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 5 квітня 2001 р. № 2374-ІІІ “Про обіг векселів в Україні” (у редакції, яка була чинною на час розгляду спору) законодавство України про обіг векселів складається із Женевської конвенції 1930 р., якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (далі – Уніфікований закон), з урахуванням застережень, обумовлених додатком II до цієї Конвенції, та із Женевської конвенції 1930 р. про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції 1930 р. про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів, Закону України від 18 червня 1991 р. № 1201-ХІІ “Про цінні папери і фондову біржу”, Закону України від 6 липня 1999 р. № 826-ХІV “Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі”, Закону України від 6 липня 1999 р. № 827-ХІV “Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі”, Закону України від 6 липня 1999 р. № 828-ХІV “Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів”, цього Закону та інших прийнятих згідно з ними актів законодавства України.

Отже, вексельні правочини (зокрема, по видачі, акцептуванню, індосуванню, авалюванню векселя, його акцептуванню в порядку посередництва й оплаті векселя) регулюються нормами спеціального вексельного законодавства.

Разом з тим, в окремих випадках такі правочини можуть регулюватися і загальними нормами цивільного законодавства про угоди та зобов’язання (статті 202—211, 215—236, 509—609 ЦК України.

За таких обставин, враховуючи те, що відповідно до положень ч. 1 ст. 11 Уніфікованого закону будь-який переказний вексель, навіть виданий без прямого застереження про наказ, може бути переданий шляхом індосаменту, судам слід було перевірити дотримання вимог Глави ІІ Уніфікованого закону при передачі векселя позивачу, надати правову кваліфікацію вчиненому на векселі бланковому індосаменту, вирішити питання про законність утримання векселя з урахуванням укладеного між державним підприємством “Держпостачання” та ДП договору купівлі-продажу №Т-07/10/4 від 7 жовтня 2004 р. і в залежності від встановлених обставин застосувати для вирішення спору норми спеціального вексельного законодавства або загальні норми ЦК України, якщо будуть встановлені обставини, передбачені ч. 2 ст. 11 чи ст. 20 Уніфікованого закону.

Оскільки Вищий господарський суд України не врахував зазначених норм у їх системному зв’язку, то судові рішення не можна вважати законними, вони не можуть залишатися в силі та підлягають скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд.

Під час нового розгляду справи господарському суду першої інстанції необхідно врахувати викладене, всебічно і повно встановити всі фактичні обставини справи на підставі об’єктивної оцінки наявних у ній доказів, з’ясувати дійсні права та обов’язки сторін, і, залежно від встановленого, правильно застосувати норми матеріального права, що врегульовують спірні правовідносини та ухвалити законне й обґрунтоване рішення.

Керуючись статтями 111¹⁷—111²¹ Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України касаційну скаргу ДП задовольнила частково: постанову Вищого господарського суду України від 30 січня 2007 р., постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 4 жовтня 2006 р. та рішення Господарського суду Полтавської області від 21 червня 2006 р. скасувала, а справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.