Щиро вітаю вас у цій залі історичного Кловського палацу. Це – зала, у якій проходить Пленум Верховного Суду України, відбуваються судові засідання Верховного Суду. Переконаний, що її ошатність сприятиме проведенню сьогоднішньої конференції, яка покликана стати потужним поштовхом до подальшого впровадження міжнародних стандартів захисту прав людини в нашу правову систему.

Судова практика Європейського суду з прав людини є об'єктивним критерієм оцінки правової системи кожної держави-учасниці Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Водночас вона є унікальним інструментарієм імплементації в національне законодавство, судову й адміністративну практику міжнародних стандартів захисту прав людини.

Лише чотирнадцять років тому Конвенція стала частиною українського національного законодавства, а юрисдикція Європейського суду з прав людини поширилася на спори громадян України з державою. Та вже сьогодні нашу правову дійсність неможливо уявити поза Конвенцією та рішеннями Європейського суду.

На жаль, Україна є одним із лідерів за кількістю заяв, що надходять до Європейського суду. Це – серйозний сигнал для органів державної влади про те, що механізм захисту прав людини в Україні потребує істотного вдосконалення. Зокрема, йдеться про необхідність системного вдосконалення вітчизняного законодавства, адміністративної та судової практики.

Якщо говорити про судову практику, то, попри очевидний прогрес у питанні застосування вітчизняними судами положень Конвенції та практики Європейського суду, рівень і якість такого застосування є недостатніми.

Європейським судом прийнято досить багато рішень у справах проти України, якими дії судових органів визнавалися такими, що призвели до порушення гарантованих Конвенцією прав. Це свідчить про те, що національним судам треба не тільки ефективно захищати права людини, а й самим діяти у такий спосіб, щоб не порушувати Конвенції.

Аналіз судової практики показує, що багато представників вітчизняного суддівського корпусу через різні причини не достатньо готові до практичного впровадження підходів і позицій Європейського суду в український правовий простір.

У багатьох випадках, застосовуючи практику Європейського суду, суди не мають чіткого й однозначного уявлення про те, у чому полягає правовий зміст такого застосування. Тому досить поширеним у діяльності вітчизняних судів є абстрактне посилання на практику Європейського суду без вказівок на конкретне рішення цього органу.

Нерідко навпаки – в судових рішеннях вітчизняних судів робиться посилання на конкретне рішення Європейського Суду, але без зазначення співвідносності його з нормами національного права й обставинами конкретної справи.

Ще одна проблема полягає у відсутності єдиних критеріїв застосування практики Європейського суду з прав людини. Можна виділити, принаймні, три підходи українських судів до використання практики цього Суду.

Перший полягає в застосуванні норм Конвенції та практики її тлумачення Європейським судом у нерозривній єдності. У таких випадках вітчизняні суди цитують рішення Суду, супроводжуючи це посиланням на Конвенцію.

Другий варіант передбачає використання практики Європейського суду як додаткового аргументу, яким обґрунтовується позиція вітчизняного суду, що базується на нормах національного права.

В інших випадках у судових рішеннях національних судів практика Європейського суду розглядається як тлумачення, що має нормативний характер.

-
Треба визнати, що така неоднозначність зумовлена певною мірою тим, що положення самої Конвенції не визначають рамок, які б чітко окреслили компетенцію Європейського суду.

Так, Конвенція не вказує:

які саме рішення може приймати Суд;

чи зобов’язані законодавчі органи держав – учасниць Ради Європи вносити зміни до нормативних актів, якщо застосування норм цих актів визнано таким, що порушує права і свободи людини;

чи зобов'язані національні суди переглядати ухвалені ними раніше судові рішення.

Конвенцією прямо передбачається лише обов'язок держав визнавати юрисдикцію Суду з питань тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї у випадку передбачуваного порушення конкретною державою положень даних актів.

Характерною рисою діяльності тих вітчизняних судів, що сприймають і активно використовують правові позиції Європейського суду, є намагання віднайти аналогії безпосередньо в національному законодавстві, прагнення обґрунтовувати судове рішення законодавством України в контексті норм Конвенції.

Проблемним питанням застосування судами України практики Європейського суду є обов'язковість тільки рішень, прийнятих проти України. Саме з них випливає обов'язок виправити встановлене порушення Конвенції та вжити заходів щодо недопущення нових аналогічних порушень.

Проте Європейський суд при прийнятті рішень щодо України керується усією своєю практикою, в тому числі рішеннями у справах проти інших держав. Це відповідає принципу правової визначеності, оскільки робить рішення Суду прогнозованими. Отже, при застосуванні правових позицій Європейського суду національні суди повинні враховувати всю його практику, в тому числі сформовану й щодо інших країн.

Тільки такий підхід допоможе Україні уникнути нових порушень Конвенції. Однак для реалізації цього підходу потрібно забезпечити принаймні доступність усіх рішень Європейського суду для вітчизняних суддів.

З іншого боку, застосування українськими судами рішень Європейського суду, які не опубліковані державною мовою, може суперечити вимогам статті 57 Конституції України про те, що кожному гарантується право знати свої права і обов’язки. Адже принцип правової визначеності є складовим елементом верховенства права.

Важливою і складною проблемою в питаннях застосування українськими судами практики Європейського суду з прав людини є відповідні процедури і правові підстави. Механізм такого застосування включає два способи:

перший – це безпосереднє (пряме) застосування практики Європейського суду, яке обмежується нормами Конвенції і рішеннями Суду, прийнятими щодо України;

другий – використання в судовій практиці українських судів правових позицій Європейського суду.

У цьому механізмі особлива роль належить Верховному Суду України, який не лише має застосовувати практику Європейського суду (як і решта національних судів), а й безпосередньо бере участь у процедурі виконання рішень Європейського суду.

За законом Верховний Суд України є єдиним у державі судом, повноважним переглядати судові рішення національних судів у разі встановлення у них Європейським судом з прав людини порушень міжнародних зобов’язань держави.

Разом з тим, нещодавнє законодавче обмеження повноважень Верховного Суду України не дає йому можливості повною мірою забезпечити виконання Україною рішень Європейського суду, дієво сприяти поширенню використання вітчизняними судами його практики, а в цілому – не дає можливості ефективно впроваджувати у правову дійсність стандарти Конвенції.

Так, на сьогодні Верховний Суд може здійснити перегляд відповідних рішень національних судових органів, у яких Європейським судом констатовано порушення норм Конвенції, лише у разі, якщо вищий спеціалізований суд допустить відповідну скаргу до провадження у Верховному Суді.

На недосконалість такого процесуального механізму звернула увагу Венеціанська комісія у своєму Висновку від 16 жовтня 2010 року на Закон України “Про судоустрій і статус суддів”. Зокрема, вказавши, що запровадження зазначеного порядку є кроком назад і без потреби ускладнює процедуру. Як наслідок, Венеціанська комісія рекомендувала Україні спростити таку систему, забезпечити можливість прямого доступу до Верховного Суду у відповідних випадках.

- -

З іншого боку, навіть у разі допуску вищим спеціалізованим судом скарги до Верховного Суду останній не може ухвалити остаточного судового рішення у справі, а може лише скасувати судові рішення, при ухваленні яких встановлено порушення Конвенції, і направити справу на новий судовий розгляд до суду касаційної інстанції. Натомість, до судової реформи Верховний Суд мав значно більші повноваження, які дозволяли йому дієво впливати на виправлення ситуації, констатованої Європейським судом як порушення Конвенції, і ухвалювати будь-яке необхідне для цього процесуальне рішення.

На моє переконання, зазначене повною мірою стосується й усіх інших випадків звернень громадян до Верховного Суду, адже очевидно, що запроваджений у ході судової реформи порядок допуску скарг до Верховного Суду істотно знижує рівень національного судового захисту, породжує додаткові підстави для звернення наших громадян до Європейського суду з прав людини.

На практиці виникає багато проблем і при реалізації вітчизняними судами другого способу застосування норм Конвенції і рішень Європейського суду, а саме – використання його правових позицій.

Цей спосіб вимагає особливого інструментарію судового «механізму імплементації» правових позицій Європейського суду. Створення такого механізму повинно орієнтуватися на вирішення завдань досягнення єдності судової практики, її відповідності міжнародним стандартам.

Проблеми, які виникають у діяльності вітчизняних судів при використанні правових позицій Європейського Суду, свідчать, що саме Верховний Суд повинен формувати концептуальні підходи і методи використання судами європейських стандартів, розробляти рекомендації щодо правильного та однакового застосування ними при здійсненні правосуддя норм Конвенції і практики Європейського суду.

Верховний Суд може це робити передусім шляхом використання практики Європейського суду з прав людини при вирішенні конкретних справ усіх категорій – адміністративних, господарських, цивільних і кримінальних. Хочу зазначити, що така практика набула значного поширення в діяльності найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції України. Донедавна ефективним засобом забезпечення єдності судової практики було надання Верховним Судом роз’яснень щодо застосування складних і спірних питань чинного законодавства, у тому числі з урахуванням практики Європейського суду.

Значну методичну допомогу українським судам з питань використання практики Європейського суду надає суддя цього Суду від України Ганна Юдківська. Принагідно дозвольте висловити їй вдячність за це.

З огляду на необхідність підвищення ефективності застосування національних правових засобів захисту прав людини нагальним вбачається здійснення нашою державою ряду заходів.

Передусім – законодавчого характеру, якими усуваються першопричини порушень прав людини на базовому рівні. Зокрема, негайному усуненню підлягають ті прогалин, які існують у вітчизняному законодавстві щодо процедури виконання рішень Європейського суду.

Так, наприклад, нещодавно Верховний Суд у своїй практиці зіткнувся з проблемою відсутності процесуального порядку перегляду за рішенням Європейського суду постанов національних судів у справах про адміністративні правопорушення. Йдеться про рішення Європейського суду з прав людини від 21 жовтня 2010 року у справі “Корнєв і Карпенко проти України”.

Безперечно, на законодавчому рівні підлягає скасуванню інститут “допуску” вищими спеціалізованими судами скарг, у тому числі у зв’язку з рішенням Європейського суду, до провадження у Верховному Суді.

З метою забезпечення єдності судової практики, в зокрема, в частині її відповідності міжнародним стандартам, необхідно повернути Верховному Суду право надавати судам загальної юрисдикції роз’яснення з питань застосування законодавства, а також розширити його процесуальні повноваження щодо ухвалення рішень за результатами розгляду судових справ.

Невідкладних законодавчих та організаційних заходів потребує усунення причин, які обумовлюють порушення Конвенції в частині дотримання «розумного строку» провадження у справі, обґрунтованості обрання особі запобіжного заходу у виді тримання під вартою, недопущення неналежного поводження з особами, які тримаються під вартою, забезпечення ефективного розгляду скарг щодо незаконного затримання тощо. З огляду на кількість рішень Європейського суду, ухвалених з цих питань, до їх вирішення Україні слід підійти особливо відповідально.

Насамкінець хотілося б підкреслити, що Європа має, без перебільшення, унікальну систему захисту прав і свобод людиним , яка включає власне Конвенцію, національні засоби захисту і центральний контрольний механізм, на чолі якого – Європейський Суд з прав людини.

Проте сьогодні ця система проходить серйозні іспити.

Право на індивідуальну скаргу, надзвичайна затребуваність Європейського Суду з прав людини і обсяг виконуваної роботи призвели до його колосального перевантаження. І на сьогодні вже ні в кого не викликає сумнівів, що майбутнє європейської системи захисту прав закладено в самій цій системі, у її елементах.

Зокрема, в тому, що європейський контроль базується на засадах субсидіарності щодо національних правових систем. А також у таких її елементах, як: здатність національних систем до взаємодії з Європейським судом; готовність до сприйняття прецедентів цього Суду; готовність виступати основним і ефективним фільтром для нього.

Завершуючи свій виступ, хочу висловити впевненість, що діалог між Європейським судом з прав людини і Верховним Судом України, нашою національною судовою системою в цілому завжди буде двостороннім та конструктивним. У цьому питанні не може бути дороги з однобічним рухом, оскільки йдеться про захист прав людини – як конституційних і конвенційних цінностей, які ми покликані охороняти спільними зусиллями.

Дякую за увагу.