1 березня 2011 року головою організаційного комітету для проведення Пленуму Верховного Суду України з питання висловлення недовіри Голові Верховного Суду України Л.І.Григор’євою мене повідомлено про проведення 11 березня 2011 року Пленуму Верховного Суду України з вказаного питання і надано копію подання про висловлення недовіри мені як Голові Верховного Суду України.

Відповідно до частини восьмої статті 43 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вважаю за необхідне висловити свою позицію щодо питань, порушених у поданні про висловлення мені як Голові Верховного Суду України недовіри, поінформувавши Пленум Верховного Суду України про нижченаведене.

Частиною третьою статті 43 зазначеного Закону передбачено, що подання про висловлення недовіри Голові Верховного Суду України має бути вмотивованим.

Аналіз подання про висловлення недовіри Голові Верховного Суду України В.В.Онопенку (далі – Подання) свідчить про те, що воно не відповідає вказаній вимозі Закону. У цілому викладена у Поданні мотивація носить декларативний та суперечливий характер, більшість його положень є взагалі надуманими, висловлені в ньому твердження не відповідають дійсності, а висновки є безпідставними – вони належно не обґрунтовані і не підкріплені конкретними фактами та доводами.

Ця необґрунтованість стає для будь-кого очевидною уже з одного загального висновку, який роблять автори Подання, констатуючи, що «відповідальність за системні проблеми у сфері судоустрою має нести Голова Верховного Суду України В.В. Онопенко як посадова особа, що представляє Верховний Суд України та тривалий час представляла усю судову систему держави» (с. 3).

У сфері правосуддя справді існує багато системних проблем, які накопичувалися роками, що обумовлені рядом політичних, економічних, правових, соціальних та інших причин. Розв’язання цих проблем потребує вжиття адекватних системних заходів законодавчого, організаційного, фінансового, матеріально-технічного, освітнього та іншого характеру. На цьому я неодноразово наголошував, вказуючи як на самі проблеми, так і на шляхи їх вирішення.

Але пов’язування цих проблем виключно з моєю діяльністю як Голови Верховного Суду України не тільки суперечить юридичним засадам відповідальності, а й виходить за межі логіки. У праві такий підхід називається об’єктивним ставленням у вину, тобто притягненням особи до юридичної відповідальності за відсутності її вини.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Повноваження Голови Верховного Суду України до 30 липня 2010 року були визначені статтею 50 Закону України «Про судоустрій України», а після цього – статтею 41 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Як посадова особа органу державної влади я міг здійснювати свою діяльність лише в межах повноважень, визначених законом.

Хочу зазначити, що попри спеціально створюваний деякими особами міф про надмірні повноваження і необмежений вплив Голови Верховного Суду України на здійснення вітчизняного судочинства, насправді повноваження очільника цього державного органу до проведення судової реформи переважно зводилися до організації діяльності Верховного Суду України (без втручання у безпосереднє здійснення правосуддя), а сьогодні вони навіть у цих питаннях звужені до мінімуму (за новим законом повноваженнями з організаційного забезпечення діяльності Верховного Суду України наділений не Голова, а керівник апарату Верховного Суду України).

У будь-якому разі Голова Верховного Суду не мав раніше і сьогодні позбавлений владних можливостей для вирішення основних проблем не тільки усієї судової системи, але навіть Верховного Суду України. Тим більше, це стосується представницької функції Голови Верховного Суду України (на якій акцентують увагу автори Подання, порушуючи питання про мою відповідальність за «системні проблеми у сфері судоустрою»), яка не передбачає реальних повноважень щодо вирішення існуючих проблем, а по суті зводиться до можливості від імені Верховного Суду України направляти звернення до відповідних органів, бути присутнім та виступати на їх засіданнях, проводити зустрічі тощо.

Разом із тим, під час перебування на посаді Голови Верховного Суду України я завжди намагався максимально ефективно здійснювати передбачені законом повноваження і готовий відповідати за це перед своїми колегами і суспільством.

Загалом викладені у Поданні положення зводяться до таких основних звинувачень на мою як Голови Верховного Суду України адресу:

1) повне самоусунення від будь-якої участі у процесі законодавчого забезпечення судової реформи;

2) відсутність чіткої і безкомпромісної позиції та непослідовність у відстоюванні позиції Верховного Суду України та інтересів системи судів загальної юрисдикції, небажання проводити конструктивний діалог на всіх стадіях такого забезпечення, що мало наслідком позбавлення Верховного Суду України переважної більшості повноважень;

3) незабезпечення належної організації процесу здійснення судочинства у Верховному Суді України, що призвело до накопичення судових справ;

4) неналежне виконання повноважень Голови Верховного Суду України, які створювали б механізми для покращення стану справ у судовій системі;

5) переважно політичний характер моєї діяльності як Голови Верховного Суду України, що призвело до політизації діяльності Верховного Суду України.

Ці звинувачення спростовуються такими фактичними даними.

Автори Подання стверджують: «мусимо констатувати, що Голова Верховного Суду України повністю самоусунувся від будь-якої участі у процесі законодавчого забезпечення проведення судової реформи» (с. 2 Подання).

Мушу констатувати: це твердження повністю не відповідає дійсності.

Передусім, зауважу, що законодавче забезпечення судочинства загалом і проведення судової реформи зокрема не належать до обов’язків Верховного Суду України та його Голови, які навіть не наділені правом законодавчої ініціативи. Це є прерогативою інших державних органів та посадових осіб, до повноважень яких належить ініціювання законодавчих пропозицій та прийняття законів (зокрема, народні депутати України, Президент України, Кабінет Міністрів України). Законодавче забезпечення судочинства та проведення судової реформи не можуть бути здійснені рішеннями Голови Верховного Суду України чи Верховного Суду України, оскільки відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України судоустрій, судочинство та статус суддів визначаються виключно законами України, які приймаються парламентом.

Разом із тим, мною як Головою Верховного Суду України у межах наданих повноважень приділялась особлива увага питанням удосконалення законодавчого забезпечення судочинства та проведення судової реформи, оскільки я добре розумів, що більшість існуючих у судочинстві проблем можна розв’язати тільки законодавчим шляхом.

З огляду на це у Верховному Суді України за моєї ініціативи було організовано роботу над підготовкою законодавчих пропозицій щодо вдосконалення вітчизняного судочинства, висновків на законопроекти з питань судочинства, забезпечено участь представників Верховного Суду України у заходах, пов’язаних з підготовкою та обговоренням законопроектів з питань правосуддя.

Що стосується законодавчого процесу та власне судової реформи, то участь Верховного Суду України та мене як його Голови у їх проведенні полягала, зокрема, у такому.

1. Розроблення концептуальних засад проведення судової реформи.

За моєю участю було розроблено та схвалено VIII позачерговим з’їздом суддів України Концептуальні засади подальшого здійснення судової реформи в Україні (рішення з’їзду від 7 грудня 2007 р.). У Верховному Суді України було розроблено та передано народним депутатам України для внесення на розгляд парламенту проект Концепції (засади подальшого здійснення) судової реформи в Україні (реєстр. № 6391). Цей проект також було розглянуто і в основному схвалено Радою суддів України.

Крім того, концептуальні засади здійснення судової реформи відображалися в багатьох законопроектах, висновках на законопроекти, які готувалися у Верховному Суді України, зверненнях до Президента України та Верховної Ради України, конкретних пропозиціях, що вносилися Головою Верховного Суду України, його заступниками, суддями та працівниками апарату Верховного Суду України під час підготовки та обговорення конкретних законопроектів (у т.ч. проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Моїми розпорядженнями у Верховному Суді України утворювалися робочі групи з підготовки концептуальних засад та конкретних законодавчих пропозицій у сфері правосуддя (розпорядження від 4 жовтня 2006 р. № 200, від 15 травня 2007 р. № 95, від 28 січня 2008 р. № 9).

2. Участь у робочих групах та комісіях, які займалися підготовкою законопроектів про судоустрій та статус суддів.

Судді та працівники апарату Верховного Суду України входили до складу різних робочих органів, які займались підготовкою проектів законів з питань судоустрою, судочинства та статусу суддів, у т.ч. Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, Робочої групи з питань судової реформи (утворених Президентом України).

Так, до складу Робочої групи з питань судової реформи, утвореної Указом Президента України від 24 березня 2010 р., увійшли 6 представників Верховного Суду України. Ними за моєю участю було підготовлено і передано керівництву цієї Робочої групи ряд письмових пропозицій з концептуальних питань: системи судів України (зокрема, обґрунтовано необхідність збереження конституційного статусу Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції); призначення суддів на адміністративні посади; механізму добору суддівських кадрів; відповідальності суддів; повноважень органів суддівського самоврядування; гарантій незалежності суддів; удосконалення процесуального законодавства.

Як Голова Верховного Суду України я неодноразово брав участь у роботі вказаної Робочої групи, виступав на її засіданнях, підтримуючи позитивні для судової системи законодавчі зміни та виступаючи проти неконституційних і юридично необґрунтованих пропозицій. Це стосується і останнього засідання Робочої групи, що відбулося 31 травня 2010 р. за участю Президента України, на якому членам Робочої групи було представлено проект Закону України «Про судоустрій і статус суддів». На цьому засіданні я був єдиним, хто виступив проти внесення цього законопроекту на розгляд парламенту, виходячи з того, що низка його ключових положень суперечить Конституції України (зокрема, щодо статусу Верховного Суду України, повноважень Вищої ради юстиції, гарантій незалежності суддів).

3. Підготовка законопроектів з вирішення актуальних питань судочинства та проведення судової реформи.

У період з жовтня 2006 р. по теперішній час у Верховному Суді України було підготовлено близько 40 законопроектів, спрямованих на розв’язання актуальних проблем судочинства (див. додаток № 1). Значна частина цих законопроектів була підготовлена за безпосередньою участю суддів Верховного Суду України, які в процесі аналізу судової практики чи в результаті розгляду конкретних судових справ виявляли недосконалість законодавчого регулювання судочинства. Ці законопроекти було передано відповідним суб’єктам права законодавчої ініціативи (Президенту України, народним депутатам України). Деякі з них прийнято як закон, ряд їх перебуває на розгляді парламенту, проте, на жаль, значну частину цих законопроектів попри постійний супровід їх проходження мною чи іншими представниками Верховного Суду України суб’єктами права законодавчої ініціативи належним чином розглянуто не було.

4. Підготовка висновків на законопроекти, які стосуються діяльності судів та здійснення судочинства.

Упродовж 2007–2010 рр. Верховним Судом України було проведено правову експертизу і надано висновки на 720 проектів нормативно-правових актів, які так чи інакше стосувалися діяльності судів (див. додаток № 2). Ці висновки надавалися як на прохання відповідних суб’єктів (профільних парламентських комітетів, Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України тощо), так і з ініціативи Верховного Суду України (зокрема, у випадках, коли зазначені суб’єкти намагалися проігнорувати думку Верховного Суду України). Практично всі висновки готувалися за активною участю відповідних судових палат, візувалися їх представниками. У них відображалося узгоджене бачення суддів Верховного Суду України щодо доцільності пропонованих законодавчих змін та формулювання конкретних положень нових законів.

5. Участь у засіданнях профільного парламентського комітету, виступи на засіданнях парламенту під час розгляду конкретних законопроектів.

Керівництво Верховного Суду України (переважно – я та Перший заступник Голови Верховного Суду України П.П. Пилипчук) постійно брало участь у засіданнях парламенту, Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя та інших комітетів під час розгляду законопроектів з питань судоустрою, статусу суддів та судочинства. Передусім, ідеться про ключові для судової системи законопроекти. На цих засіданнях нами відстоювалася позиція Верховного Суду України та суддівського корпусу щодо тих чи інших положень пропонованих законодавчих змін. Це стосується і Закону України «Про судоустрій та статус судів»: я виступав на засіданні парламенту під час ухвалення його як у першому, так і в другому читанні, переконуючи парламентарів не голосувати за положення, які суперечать Конституції України або є юридично необґрунтованими (див. стенограми засідань парламенту 3 червня та 7 липня 2010 р.).

6. Доведення позиції усього суддівського корпусу, Верховного Суду України та особистої позиції з питань удосконалення законодавчого регулювання судочинства та проведення судової реформи до керівництва держави, представників парламенту, суспільства шляхом направлення відповідних звернень, виступів на парламентських слуханнях, у засобах масової інформації тощо.

Упродовж усього періоду перебування на посаді Голови Верховного Суду України мною вживалося усіх можливих заходів для переконання парламенту або відповідних суб’єктів права законодавчої ініціативи у доцільності чи недоцільності (з конкретним аргументуванням позиції) пропонованих законодавчих змін у сфері судочинства.

Зокрема, йдеться про звернення до Президента України та Верховної Ради України щодо базових для судової системи законопроектів: спочатку (2006-2010 рр.) – проектів законів України «Про судоустрій України» та «Про статус суддів», а потім – проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (див. додаток № 3 ).

Також були численні (постійні) особисті зустрічі з керівництвом держави (Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем’єр-міністром України), керівниками профільних парламентських комітетів та депутатських фракцій, окремими народними депутатами, керівниками та членами комісій і робочих груп, які займалися підготовкою базових для судочинства законів.

Крім того, позиція суддівського корпусу, Верховного Суду України та моя особиста позиція з питань законодавчого вдосконалення судочинства викладена у виступах на парламентських слуханнях, науково-практичних конференціях (див. додаток № 4), у публікаціях та виступах у засобах масової інформації (з актуальних питань функціонування судової системи, у т.ч. щодо статусу та ролі Верховного Суду України, мною було дано 7 прес-конференцій, близько 30 інтерв’ю різним засобам масової інформації).

Слід зазначити, що діяльність Верховного Суду України та його керівництва з питань удосконалення законодавчого регулювання судочинства неодноразово була підтримана та позитивно оцінена суддівською спільнотою. Зокрема, це знайшло своє відображення у рішеннях кількох з’їздів суддів України.

Так, заслухавши та обговоривши мою як Голови Верховного Суду України доповідь “Про стан здійснення правосуддя в Україні”», VIII позачерговий з’їзд суддів України вирішив: «Схвалити діяльність Верховного Суду України щодо ініціювання розгляду Верховною Радою України проектів законів України, які сприятимуть ефективному, якісному та оперативному здійсненню правосуддя, і рекомендувати йому продовжувати роботу з підготовки законодавчих пропозицій з актуальних питань судоустрою, судочинства та статусу суддів» (Рішення з’їзду від 7 грудня 2007 р. «Про стан здійснення правосуддя в Україні»).

Таку саму оцінку діяльності найвищого судового органу з питань законодавчого забезпечення здійснення судочинства дав IX з’їзд суддів України, який схвалив «діяльність Верховного Суду України щодо розробки проектів законів, спрямованих на удосконалення засад функціонування судової влади, посилення захисту прав і свобод людини й громадянина, правових гарантій статусу суддів» і рекомендував йому разом із Радою суддів України «продовжити роботу з підготовки законодавчих пропозицій з актуальних питань судоустрою, судочинства та статусу суддів» (Рішення з’їзду від 14 листопада 2008 р. «Про стан організації та діяльності судової влади і виконання рішень VII чергового та VIII позачергового з’їздів суддів України»).

Слід наголосити, що у своїх діях та рішеннях на посаді Голови Верховного Суду України я займав чітку, однозначну і послідовну позицію з принципових питань функціонування судової влади та проведення судової реформи. Йдеться, передусім, про такі питання: забезпечення дотримання конституційних засад судочинства; здійснення суспільно орієнтованої судової реформи відповідно до Конституції України та міжнародних стандартів правосуддя; забезпечення єдності судової влади; визначення простої, зрозумілої і доступної для громадян системи судів; збереження конституційного статусу Верховного Суду України; неприпустимість звуження гарантій незалежності суддів та самостійності судів.

Це підтверджується підписаними мною як Головою Верховного Суду України офіційними документами, моїми виступами на засіданнях парламенту, органів суддівського самоврядування, Пленуму Верховного Суду України, у засобах масової інформації тощо. У систематизованому вигляді значна їх частина сконцентрована у документальній збірці «Василь Онопенко: «Мені судилося» (виступи, листи, інтерв’ю, хроніка подій – 2006-2010 роки)», яка вийшла наприкінці 2010 року. Збірка полегшує з’ясування того, що я говорив на посаді Голови Верховного Суду України, до чого прагнув і що конкретно робив для досягнення мети, використовуючи надані законом повноваження.

Вжитими спільно із суддями Верховного Суду України, Радою суддів України та іншими суб’єктами заходами вдалося у 2006-2009 рр.: не допустити суцільної руйнації та політизації судової системи; зберегти її єдність, незалежність суддів та самостійність судів на максимально можливому на той час рівні; зберегти конституційний статус Верховного Суду України. Було усунуто небезпеку, що загрожувала правосуддю у зв’язку з «проштовхуванням» у нелегітимний спосіб проектів законів України «Про судоустрій України» та «Про статус суддів» (реєстр. № 0916 і 0917), внесених на розгляд парламенту Президентом України В. Ющенком 27 грудня 2006 р., якими, зокрема, передбачалося зменшення кількості суддів Верховного Суду України з 95 до 16).

Знаковим у цьому процесі вважаю ухвалення Пленумом Верховного Суду України 13 червня 2007 року постанови № 8 “Про незалежність судової влади” (доповідач – суддя Верховного Суду України І.Шицький).

Слід зазначити, що у своїй діяльності у цьому напрямку я завжди отримував підтримку суддів як Верховного Суду України, так і інших судів України. Зокрема, ІХ з’їзд суддів України (листопад 2008 р.), заслухавши мою доповідь «Про стан здійснення судочинства в Україні судами загальної юрисдикції», постановив: «висловити підтримку діяльності Голови Верховного Суду України щодо утвердження в Україні незалежної судової влади та зміцнення єдності судової системи». Відповідно до закону рішення з’їзду суддів України є обов’язковими для всіх органів суддівського самоврядування та для всіх суддів (частина третя статті 112 Закону України “Про судоустрій України”, частина третя статті 123 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”).

Щодо останнього етапу судової реформи (на якому зосередилися автори Подання), то для проведення її відповідно до положень Конституції України та міжнародних стандартів правосуддя мною було вжито, зокрема, таких заходів.

2 березня 2010 р. мною спільно з Головою Ради суддів України П.Пилипчуком направлено листа Президенту України В.Януковичу щодо концептуальних засад здійснення судової реформи в Україні, у якому відображено бачення суддівської спільноти щодо судової реформи. У цьому листі окремо акцентувалася увага на позиції суддівського корпусу та необхідності створення передумов для конструктивної роботи зі здійснення судової реформи. Так, у ньому зазначалося: «Хочемо особливо наголосити на тому, що судді як ніхто зацікавлені у реальних та позитивних змінах у судовій системі України. Вони готові до конструктивної співпраці з удосконалення правосуддя з усіма суб’єктами, від яких залежить виконання цього завдання».

11 травня 2010 р. Президенту України направлено звернення суддів Верховного Суду України, в якому висловлено їхнє бачення щодо концептуальних засад проведення судової реформи (зокрема, щодо необхідності збереження конституційного статусу Верховного Суду України, неприпустимості скорочення кількості його суддів).

13 травня 2010 р. я звернувся до Президента України з проханням застосувати право “вето” до Закону України “Про внесення змін до деяких законів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження”, яким передбачено, вважаю, неконституційне розширення повноважень Вищої ради юстиції, звуження гарантій незалежності суддів.

4 червня 2010 р. відбулося засідання Пленуму Верховного Суду України, на якому підтримано ініційоване мною подання до Конституційного Суду України щодо неконституційності положень вказаного Закону.

31 травня 2010 р. я взяв участь у засіданні Робочої групи з питань судової реформи, на якому виступив проти схвалення положень проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що суперечать Конституції України.

2 червня 2010 р. мною направлено звернення до Голови Верховної Ради України та голів комітетів Верховної Ради України стосовно неприпустимості прийняття внесеного 1 червня 2010 р. на розгляд парламенту проекту Закону України “Про судоустрій і статус суддів” як такого, що базується на хибних концептуальних засадах, містить багато неконституційних та юридично необґрунтованих положень, не враховує рекомендацій Венеціанської комісії, веде до звуження обсягу конституційних гарантій прав громадян на судовий захист, зниження рівня такого захисту. У цьому зверненні вказувалося на категоричну неприйнятність положень законопроекту щодо позбавлення Верховного Суду України процесуальних можливостей виконувати свою конституційну функцію щодо перегляду судових рішень судів нижчого рівня, штучного вивершення вищих спеціалізованих судів над Верховним Судом України, скасування повноваження Пленуму Верховного Суду України стосовно надання судам роз’яснень з питань застосування законодавства.

3 червня 2010 р. я виступив на засіданні парламенту під час розгляду вказаного законопроекту в першому читанні, вказавши, зокрема, на неприпустимість прийняття цього законопроекту, яким фактично знищується Верховний Суд України як судовий орган.

7 липня 2010 р., виступаючи на засіданні парламенту під час розгляду цього законопроекту в другому читанні, я наголошував на тому, що руйнівна сила положень законопроекту щодо позбавлення Верховного Суду України конституційного статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, запровадження суцільної спеціалізації судів, надання Вищій раді юстиції неконституційних повноважень призначати голів та заступників голів судів надовго відкине Україну назад у її демократичному розвитку.

12 липня 2010 р. (відразу після прийняття Закону України “Про судоустрій і статус суддів”) я звернувся до Президента України з проханням застосувати право “вето” до цього Закону з підстав невідповідності його ключових положень Конституції України та міжнародним стандартам правосуддя (див. додаток № 11).

16 вересня 2010 р., виступаючи на X позачерговому з’їзді суддів України, я наголосив на потребі серйозного аналізу нового законодавства про судоустрій і тих процесів, що відбуватимуться на його основі в судовій системі, напрацювання пропозицій щодо виправлення недоліків та усунення прогалин у законодавстві, які виявилися внаслідок поспішного та непродуманого проведення судової реформи, зокрема щодо усунення Верховного Суду України з процесу забезпечення однакового застосування законодавства усіма судами, неможливості здійснення ним функції вирішення спорів з питань підсудності між спеціалізованими судами.

17 вересня 2010 р. я звернувся листом до Президента України з проханням невідкладно ініціювати внесення змін до законодавства щодо вирішення тих проблем, які виникли у діяльності Верховного Суду України після прийняття Закону України “Про судоустрій і статус суддів”.

22 жовтня 2010 р. мною направлено звернення до Президента України з пропозицією про вирішення питання щодо ініціювання комплексних змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, а також до процесуального законодавства з урахуванням виявлення значної кількості недоліків проведеного реформування судової системи, а також висновків Венеціанської комісії від 16 жовтня 2010 року. У цьому листі йшлося не тільки про необхідність повернення Верховному Суду України його повноважень, яких його було позбавлено в результаті проведення судової реформи (самостійно вирішувати питання допуску скарг до провадження; ухвалювати остаточні судові рішення з відновленням палатного принципу розгляду справ; приймати постанови Пленуму Верховного Суду України щодо роз’яснень з питань застосування законодавства тощо), а й про потребу посилення процесуальної ролі найвищого судового органу нашої держави (див. додаток № 12).

4 листопада 2010 р. мною направлено листа Голові Верховної Ради України про необхідність законодавчого врегулювання питань щодо розгляду Верховним Судом України справ у зв’язку з прийняттям Закону «Про судоустрій і статус суддів».

12 листопада 2010 р. Пленум Верховного Суду України підтримав ініційоване мною питання про звернення до Конституційного Суду України на предмет відповідності Основному Закону України окремих положень Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 року (стосовно позбавлення Верховного Суду України статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції та унеможливлення реалізації громадянами та юридичними особами права на звернення до Верховного Суду України за захистом своїх прав і законних інтересів, а також звуження гарантій матеріального забезпечення та соціального захисту суддів).

28 лютого 2011 р. Пленум Верховного Суду України прийняв ініційований мною Висновок щодо проекту Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення роботи Верховного Суду України”.

Таким чином, моя позиція щодо ключових моментів здійснюваного реформування судової системи, зокрема стосовно необхідності збереження конституційного статусу Верховного Суду України та посилення його процесуальної ролі, була чіткою, однозначною і послідовною. Незмінною вона залишилась і після прийняття Закону України “Про судоустрій і статус суддів”.

Таке звинувачення базується на вихопленні окремих фраз із моїх висловлювань, перекручуванні їх змісту, алогічних та безпідставних твердженнях і висновках.

Так, однією з основних моїх “провин” автори Подання вважають те, що я підтримав Закон України “Про судоустрій і статус суддів”. Своє звинувачення вони «підтверджують» окремими висловлюваннями з мого виступу на X позачерговому з’їзді суддів України та окремими фрагментами з повідомлення Інтернет-представництва Президента України про мої зустрічі з Президентом України. При цьому вони роблять висновок, що “заявляючи про підтримку прийнятого Закону України "Про судоустрій і статус суддів" В.В. Онопенко фактично підтримав й позбавлення Верховного Суду України реального статусу найвищого судового органу” (с. 3 Подання).

Таке звинувачення, з одного боку, викликає подив, з іншого – є абсолютно надуманим, оскільки воно базується на положеннях, вихоплених з контексту і довільно витлумачених на чийсь власний розсуд, що для суддів є неприпустимим.

Так, не зрозумілим для мене як юриста є звинувачення в тому, що виступаючи на вказаному з’їзді суддів України і коментуючи Закон України “Про судоустрій і статус суддів”, я сказав, що “вектор розвитку судової системи визначено новим законом, необхідно працювати у нових правових реаліях, дотримуючись цього закону” (с. 1 Подання).

По-перше, цим Законом справді визначено вектор розвитку вітчизняної судової системи щонайменше на найближчі роки (чи є інший закон, який визначає такий вектор?). По-друге, будь-яка особа, а тим більше суддя, зобов’язана виконувати чинний закон, хоч би як вона до нього не ставилася. Це не може навіть підлягати обговоренню, оскільки такий правовий обов’язок визначається конституційним принципом законності, правовими засадами діяльності державних органів (стаття 19 Конституції України), основними засадами судочинства (стаття 129 Конституції України), зрештою – присягою судді (стаття 55 Закон України “Про судоустрій і статус суддів”). Невже автори Подання вважають, що я як Голова Верховного Суду України мусив порушити всі ці приписи і закликати суддів України не виконувати чинний закон?

Разом із тим, констатація необхідності виконання цього Закону зовсім не означає сприйняття мною усіх його положень. Якби автори Подання об’єктивно підійшли до оцінки мого виступу на X позачерговому з’їзді суддів України, то вони б побачили, що значну частину свого виступу я присвятив конкретним проблемам, які залишилися не розв’язаними прийняттям нового закону або були породжені його прийняттям, у т.ч. щодо: роз’єднаності судової влади; запровадження процедури допуску заяв про перегляд Верховним Судом України судових рішень судів касаційної інстанції; відсутності правових механізмів забезпечення єдності судової практики; позбавлення Верховного Суду України значної кількості повноважень.

Так, зупиняючись на позбавленні Верховного Суду України права надавати судам роз’яснення з питань застосування законодавства і вказуючи на негативні наслідки цього рішення, я наголосив на тому, що «ці повноваження Верховному Суду мають бути повернуті. Більше того, вони мають бути розширені в умовах відсутності у Верховного Суду процесуальних механізмів касації». Я також зазначив, що запровадження прецедентного характеру судових рішень Верховного Суду є кроком вперед, але «водночас це знівельовано тим, що Верховний Суд не має повноважень ухвалювати судові рішення по суті спору, а лише має право скасувати судове рішення та направити справу на новий судовий розгляд. За такого підходу взагалі немає прецеденту». Я наголосив на тому, що на сьогодні Верховний Суд України усунено від вирішення проблеми розмежування юрисдикцій, і це потрібно виправляти на законодавчому рівні. Мною також констатовано, що «останнім часом відбувся перекіс у сторону посилення відповідальності суддів. Зараз норми Закону «Про Вищу раду юстиції» щодо відповідальності суддів – як дамоклів меч, занесений над головою кожного судді» (див. «Вісник Верховного Суду України. – 2010. – № 10. – С. 2-6). Слід зазначити, що на цих проблемах акцентувала увагу України у своїх висновках і Венеціанська комісія.

Автори Подання звинувачують мене також у тому, що у своєму виступі на з’їзді я заявив, що “прийняттям цього закону не завершено судово-правову реформу, а зроблено лише перший, хоча і вагомий крок на цьому шляху” (с. 1 Подання).

Проте не зрозумілим є те, у чому полягає звинувачення у зв’язку з цим висловлюванням. Адже очевидним є той факт, що судову реформу не можна вважати завершеною, виходячи хоча б з необхідності законодавчого розв’язання значної кількості проблем, які на сьогодні існують у сфері правосуддя. До того ж, про необхідність продовження судової реформи неодноразово заявляв сам її ініціатор – Президент України В.Янукович, у тому числі і під час наших особистих зустрічей.

Як повідомляє Інтернет-представництво Президента України, головною темою зустрічі Президента України та Голови Верховного Суду України 13 серпня 2010 р. стало, зокрема, “обговорення подальших кроків реалізації судової реформи в Україні”. “Глава держави, – зазначає його Інтернет-представництво, – відзначив, що ухвалення Верховною Радою закону про судоустрій і статус суддів – перший вагомий крок у реформуванні судової системи нашої держави, що потребує продовження” (див. додаток № 13). Про необхідність продовження судової реформи йшлося і на моїй зустрічі з Президентом України 14 лютого 2011 р. Як повідомляє Інтернет-представництво Президента України, на цій зустрічі “Президент України та Голова ВСУ обговорили питання подальшого реформування судової системи, функціонування Верховного Суду України та наступних кроків вдосконалення роботи судової влади” (див. додаток № 14). Необхідно звернути увагу на те, що автори Подання нещодавно самі висловилися за продовження судової реформи, зокрема в частині зміни законодавчого регулювання статусу Верховного Суду України (голосування на Пленумі за Висновок щодо законопроекту № 7447).

Ще одне висунуте мені авторами Подання звинувачення полягає у тому, що “13 серпня 2010 року Голова Верховного Суду України В.В.Онопенко під час особистої зустрічі з Президентом України підтримав проведену судову реформу в Україні... Як повідомляє офіційне Інтернет-представництво Президента України, В.В.Онопенко також відмітив, що підготовлені фахівцями Верховного Суду України напрацювання вже певною мірою знайшли відображення у законі про судоустрій і статус суддів” (с. 1 Подання). Нагадаю, що на підставі цих звинувачень автори Подання роблять радикальний висновок, що тим самим я фактично підтримав і позбавлення Верховного Суду України реального статусу найвищого судового органу.

Хочу зазначити, що я ніколи і нікому не висловлював повної підтримки проведеної судової реформи. Тим більше, це стосується позбавлення повноважень Верховного Суду України. До речі, насправді у повідомленні Інтернет-представництва Президента України, на яке посилаються автори Подання, вказується не про мою підтримку реформи, а про підтримку позитивних речей, які містяться у новому законі (див. додаток № 13 ).

При цьому наведена у Поданні цитата про зміст моєї зустрічі з Президентом України 13 серпня 2010 р. вихоплена з контексту повідомлення офіційного Інтернет-представництва Президента України і наведена не повністю, внаслідок чого фактично перекручена. Теза про відображення у новому законі певних напрацювань фахівців Верховного Суду в повідомленні має продовження такого змісту: “Ті позитивні речі, які там є, знаходять підтримку суддівського корпусу, мою та моїх колег з Верховного Суду. Проблеми, що залишилися, виправлятимемо разом”, – переконаний В. Онопенко”.

Таким чином, по-перше, мною було заявлено про підтримку лише позитивних речей, які є у новому законі. Це стосується, зокрема, положень закону про збільшення суддівської винагороди, удосконалення законодавчого механізму добору суддівських кадрів, запровадження автоматизованої системи розподілу справ між суддями, визначення порядку залучення до здійснення судочинства народних засідателів, уточнення моменту набуття повноважень судді особою, вперше призначеною на посаду судді, деякі процесуальні новели тощо. По-друге, я вказав на існування проблем, які потрібно виправляти у співпраці з Президентом України (який наділений правом як законодавчої ініціативи, так і підписання прийнятих парламентом законів).

Про чіткість, однозначність і послідовність моєї позиції у відстоюванні принципових питань судової влади та проведення судової реформи свідчать мої дії та публічні висловлювання як до та відразу після прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів», так і через півроку після набрання ним чинності. Так, 8 лютого 2011 р. в інтерв’ю газеті «Kоммерсант Украина», відзначаючи цілком прогнозовані негативні наслідки проведеної судової реформи, я сказав, що «суди як судові органи стали менш самостійними. Я завжди відстоював конституційний статус Верховного Суду – сьогодні він настільки знижений, що Верховний Суд взагалі з великою натяжкою можна назвати судовим органом». Також я підкреслив, що «вважаю, що ВСУ є найбільш компетентним, об’єктивним і незалежним судом. За своїм конституційним статусом, а за Конституцією Верховний Суд є найвищим судовим органом, ВСУ у судовій ієрархії повинен займати головне місце. Його позиція у судових спорах має бути визначальною і вирішальною. Верховний суд у будь-якій країні ставить останню крапку. Тільки не в Україні – у результаті реформи ВС позбавили права приймати рішення по суті, тобто права судити! Це суперечить усім правовим канонам і принципам. Вважаю, що це суперечить і Конституції».

Одночасно із зазначеними вище закидами про моє начебто надмірне «порозуміння» з Президентом України автори Подання абсолютно дивним чином знайшли спосіб звинуватити мене й у протилежному, а саме у небажанні “проводити конструктивний діалог на всіх стадіях законодавчого забезпечення судової реформи”, що у кінцевому підсумку призвело “до негативного ставлення до Верховного Суду України з боку депутатського корпусу і Президента України” (с. 2 Подання).

Цей докір також не відповідає дійсності.

Як зазначалося вище, з питань законодавчого забезпечення судочинства я постійно спілкувався із суб’єктами, від яких залежало їх вирішення. При цьому завжди намагався бути конструктивним. Про необхідність саме конструктивного підходу у вирішенні цих питань наголошувалося у моїх офіційних зверненнях до них. У моєму розумінні конструктивний підхід – це підхід, який базується на конституційних засадах і який спрямований на забезпечення прийняття законодавчих рішень в інтересах суспільства та правосуддя. Саме такий підхід я застосовував у діалозі з усіма суб’єктами законодавчого процесу.

Натомість мені невідомо про факти висловлення Президентом України свого негативного ставлення до Верховного Суду України (якщо авторам Подання такі факти відомі, то необхідно було їх навести в Поданні в обґрунтування зробленого висновку). Глава держави як гарант додержання Конституції України за визначенням не може негативно ставитися до Верховного Суду України, який Основним Законом визначений найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Що стосується ставлення народних депутатів (яких є 450 і які є політичними діячами), то воно може бути різним, що обумовлюється різними причинами. Але як державні діячі, свої законодавчі рішення вони мають базувати на правових засадах, інтересах суспільства і держави, а не на особистому ставленні.

Крім усього іншого, автори Подання звинувачують мене у тому, що “період перебування В.В. Онопенка на посаді Голови Верховного Суду України характеризується втратою довіри до суддів та системи судочинства як серед керівництва вищих органів державної влади, так і серед суспільства в цілому” (с. 3).

Це звинувачення є абсолютно голослівним і незрозумілим по суті. Голослівним – тому, що не базується на жодному факті, не доводиться жодними даними, незрозумілим – тому, що не відомо: звідки взято таке твердження; про яке “керівництво вищих органів державної влади” йдеться і чому суд повинен мати довіру саме цих осіб, а не народу України; що означає втрата довіри “серед суспільства”; якими критеріями і ким визначалася ця втрата довіри. Напевне, розуміючи всю надуманість цього звинувачення, його автори до його формулювання підходять за принципом “кинути тінь на тин” – вони пов’язують втрату довіри до судів та системи судочинства не безпосередньо з моєю діяльністю (бо потрібно було б вказувати на конкретні дії та рішення), а лише зазначають, що “період перебування В.В. Онопенка на посаді Голови Верховного Суду України характеризується втратою довіри до суддів та системи судочинства”.

Мені неодноразово доводилося публічно висловлюватися з приводу довіри до судової влади (див., зокрема, мій виступ на парламентських слуханнях 18 березня 2009 р.). Моя позиція у цьому питанні зводиться до кількох ключових моментів. По-перше, судова влада не є автономною (ізольованою) у загальній системі державної влади України. Упродовж тривалого часу рівень довіри до усіх державних органів є однаковим – критично низьким. По-друге, попри всі існуючі у вітчизняному судочинстві недоліки і проблеми, суди залишаються для громадян найбільш ефективним правовим засобом захисту їхніх прав і свобод. Про це свідчить постійне зростання кількості звернень громадян до суду (наприклад, у 2008 р. суди України по першій інстанції розглянули майже 9 млн. справ, що на 3,5 млн. більше, ніж у 2004 р.). Зростання кількості звернень до суду свідчить, з одного боку, про поглиблення суспільних проблем, з іншого – про зростання довіри до суду як правового арбітра. Про рівень довіри людей до суду свідчить і незначний відсоток оскаржень судових рішень судів першої інстанції (у середньому 4-5%).

Певною мірою сказане підтверджується соціологічними дослідженнями. Так, за результатами різних соціологічних опитувань у 2003 р. українським судам цілком довіряли 10,5% громадян, у червні 2006 р. – 5,3% громадян, у грудні 2010 р. – 11,5%. При цьому за рівнем довіри суди перебувають не на останньому місці серед державних органів. Слід також зазначити, що проблема довіри/недовіри до суду притаманна багатьом країнам світу. Так, за даними дослідження, проведеного наприкінці минулого року «Левада-центром», російським судам беззастережно довіряють тільки 8% росіян, тоді як про свою довіру до українського правосуддя висловилось 11,5% жителів нашої країни. У той же час, для прикладу, в США цей показник становить від 60 до 80% залежно від штату (див., наприклад: http://tema.in.ua/print/2602.html;http://www.zib.com.ua/ua/current_release.html?_m=publications&_t=rec&id=6789).

Автори Подання стверджують, що «за час перебування на посаді Голови Верховного Суду України В.В. Онопенко не забезпечив належної організації процесу судочинства у Верховному Суді України. Внаслідок цього у Верховному Суді України наразі накопичилися тисячі справ, які потребують невідкладного розгляду» (с.3).

Це твердження також є упередженим і не відповідає дійсності.

Я використовував усі передбачені законом повноваження Голови Верховного Суду України для створення належних умов нормальної роботи суддів і працівників апарату Верховного Суду України. Йдеться про організаційне, фінансове та матеріально-технічне забезпечення їхньої діяльності, вирішення соціально-побутових питань. Єдине, що не могли зробити ні Верховний Суд України, ні я як його Голова – це змінити процедуру розгляду справ Верховним Судом України. Саме недосконалість цієї процедури була основною причиною надмірного навантаження на Верховний Суд України, судді якого часто були змушені працювати на межі фізичних і психологічних можливостей (про це я неодноразово заявляв публічно, у т.ч. на засіданні парламенту).

Під час перебування на посаді Голови Верховного Суду України мною постійно вживалося усіх можливих заходів для розвантаження Верховного Суду України.

Так, на момент мого обрання Головою Верховного Суду України (вересень 2006 р.) через недосконалість процесуального законодавства щодо перегляду судових рішень у цивільних справах в Верховному Суді України накопичилося понад 40 тис. касаційних скарг цивільної юрисдикції. За моєї ініціативи і активного сприяння цю проблему вдалося розв’язати – 22 лютого 2007 р. було прийнято закон щодо касаційного перегляду цих скарг апеляційними загальними судами (в його основу покладено поданий мною законопроект реєстр. № 8497 від 25 листопада 2005 р. – див. додаток № 15). Відповідно до вказаного Закону з Верховного Суду України на розгляд колегій суддів апеляційних судів було передано 39,7 тис. касаційних скарг у цивільних справах.

За моєї ініціативи та/або активного сприяння розроблено ряд законопроектів щодо вдосконалення порядку касаційного оскарження судових рішень та процедури касаційного перегляду судових рішень, які передбачали зменшення навантаження на Верховний Суд України, покращення якості та оперативності здійснення ним судочинства, підвищення рівня судового захисту прав фізичних та юридичних осіб.

Так, у 2007 р. Президенту України для внесення до парламенту в порядку законодавчої ініціативи було передано підготовлений Судовою палатою у кримінальних справах Верховного Суду України проект Закону України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України" (щодо ознайомлення з матеріалами кримінальної справи та апеляційного і касаційного оскарження судових рішень у кримінальних справах), який було схвалено на засіданні Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. У цьому ж році було направлено Президенту України, а також передано народним депутатам України для внесення на розгляд парламенту підготовлений Судовою палатою у господарських справах проект Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України" (щодо удосконалення та уніфікації господарського законодавства). У 2008 р. Президенту України направлено проект Закону України "Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України" (щодо касаційного перегляду судових рішень), підготовлений Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України (розглянуто Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права).

У 2009-2010 рр. вживалося усіх можливих заходів щодо недопущення неконституційної зміни підвідомчості справ, пов’язаних із соціальними виплатами, внаслідок якої значно збільшувалося навантаження на суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України. Йдеться про законодавчу ініціативу народних депутатів України А.Портнова, О.Лавриновича та В.Пилипенка щодо передачі вказаних справ від адміністративних судів до загальних (проект Закону України від 23 липня 2009 р. № 5010 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов’язаних із соціальними виплатами»).

Так, 29 вересня 2009 р. мною до парламенту було направлено висновок Верховного Суду України про неприйнятність цього законопроекту. Після прийняття цього Закону Верховною Радою України я звернувся до Президента України з проханням застосувати до нього право вето з поверненням його на повторний розгляд до Верховної Ради України. Закон не був підписаний Президентом України і був повернутий з відповідними пропозиціями до парламенту. Однак, подолавши вето Президента України, Верховна Рада України 18 лютого 2010 р. прийняла Закон, яким було встановлено, що розгляд справ, пов’язаних з соціальними виплатами, здійснюється в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Після цього мною було ініційовано підготовку та прийняття Пленумом Верховного Суду України конституційного подання щодо конституційності положень зазначеного Закону. Рішенням Конституційного Суду України від 9 вересня 2010 року № 19-рп/2010 вказане подання було повністю задоволено. Це сприяло розвантаженню Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, на розгляді якої перебувало більше 20 тисяч касаційних скарг у справах цієї категорії.

Довідка. Якщо станом на 1 липня 2006 р. залишок нерозглянутих Верховним Судом України справ та матеріалів становив близько 47 тис., то станом на 1 березня 2011 р. – 5,8 тис. (майже у десять разів менше).

1. Автори Подання звинувачують мене у неефективному використанні повноважень Голови Верховного Суду України, «які створювали механізми для покращення стану справ у судовій системі» (с. 3 Подання).

Таке звинувачення є безпідставним і спростовується фактичними даними.

Закон України «Про судоустрій України» передбачав ряд повноважень Голови Верховного Суду України з організації діяльності Верховного Суду України, здійснення яких могло певною мірою вплинути на стан здійснення судочинства в Україні. Так, пунктом 3 частини першої статті 50 цього Закону визначалося, що Голова Верховного Суду України «організовує роботу Президії та скликає Пленум Верховного Суду України, вносить питання на їх розгляд і головує на їх засіданнях». У свою чергу стаття 54 вказаного Закону передбачала, що Президія Верховного Суду України «розглядає матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, приймає відповідні рекомендації» (пункт 3 частини третьої), «заслуховує інформацію голів апеляційних загальних судів та вищих спеціалізованих судів щодо організації роботи цих судів» (пункт 7 частини третьої). Стаття 55 цього Закону встановлювала, що Пленум Верховного Суду України «дає роз’яснення» судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства (пункт 6 частини другої) та «приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів» (пункт 7 частини другої).

Протягом 2006-2010 рр. мною як Головою Верховного Суду України постійно вживалося організаційних заходів, спрямованих на здійснення Верховним Судом України своїх повноважень у частині забезпечення єдності судової практики, правильного й однакового застосування законодавства судами загальної юрисдикції.

Було активізовано та підвищено рівень роботи щодо розробки постанов Пленуму Верховного Суду України, підготовки узагальнень судової практики, а також надання методичної допомоги судам нижчого рівня.

Так, якщо протягом 2000-2006 рр. щорічно приймалося близько 7 постанов Пленуму Верховного Суду України щодо надання судам роз’яснень з питань застосування законодавства, то протягом 2007-2010 рр. – близько 12. При цьому слід зазначити, що з 2000 до 2006 рр. було прийнято лише 1 постанову Пленуму щодо роз’яснень цивільного законодавства і жодної – щодо роз’яснень господарського законодавства, застосування якого є найбільш проблемним для судів у зв’язку з прийняттям нових законодавчих актів, наявністю численних законодавчих прогалин, суперечностей, колізій та можливостей для зловживань. У 2007-2010 рр. з питань роз’яснення цивільного законодавства було прийнято 14 постанов Пленуму Верховного Суду України, з питань застосування господарського законодавства – 3 (див. додаток № 6).

За останні чотири роки (2007-2010 рр.) Верховний Суд України направив 11 звернень до Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції України законодавчих актів або надання офіційного тлумачення законів (з них 4 конституційні подання задоволено повністю, 3 – задоволено частково, 2 – наразі перебувають на розгляді Конституційного Суду України), у той час як за попередні сім років (2000-2006 рр.) таких звернень було направлено усього 6 (див. додаток № 5).

З жовтня 2006 р. по липень 2010 р. Верховним Судом України здійснено значний обсяг роботи щодо проведення узагальнень судової практики розгляду справ різних категорій з вивченням застосування як матеріального, так і процесуального законодавства. Всього за вказаний період проведено 42 узагальнення судової практики, що становить у середньому 10-11 узагальнень на рік (у 2002-2005 рр. у середньому проводилось 5 узагальнень судової практики за рік) (див. додаток № 7).

У цей період значно підвищено рівень роботи щодо надання методичної допомоги судам нижчого рівня. Верховним Судом України із виїздом у місцеві та апеляційні суди проведено комплексні вивчення і вивчення окремих аспектів стану здійснення судочинства та організації роботи у судах 15 областей.

Вивчено також стан здійснення судочинства адміністративними судами, зокрема: Вищим адміністративним судом України, Львівським апеляційним адміністративним судом, Івано-Франківським окружним адміністративним судом, Львівським окружним адміністративним судом.

Результати вивчень (усього – 20 вивчень) розглянуто на засіданнях президій апеляційних судів регіонів та вжито заходів щодо поліпшення оперативності та якості здійснення судочинства. На спільних засіданнях Президії Верховного Суду України та президії Ради суддів України заслухано результати вивчення стану здійснення судочинства судами Харківської області, Автономної Республіки Крим, а також адміністративними судами.

Результати вивчення практики розгляду земельних спорів судами Київської області, а також стану виконання постанови спільного засідання Президії Верховного Суду України та Ради суддів України від 7 листопада 2008 р. № 30 “Про стан здійснення судочинства загальними судами Автономної Республіки Крим” заслухано безпосередньо на зборах суддів цих регіонів за моєю участю.

Здійснення зазначених заходів дало змогу підвищити показники оперативності та якості розгляду судами справ, уникнути численних судових помилок, усунути випадки зловживань під час здійснення правосуддя, що в кінцевому підсумку підвищило ефективність судового захисту прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб і держави.

Заходи щодо поліпшення стану справ у судовій системі за моєю ініціативою та/або моєю участю постійно були предметом обговорень на парламентських слуханнях, засіданнях Верховної Ради України під час розгляду конкретних законопроектів, профільному парламентському комітеті, на засіданнях різних робочих органів, утворених Президентом України, на засіданні Кабінету Міністрів України, на з’їздах суддів України, засіданнях Ради суддів України, спільних засіданнях Президії Верховного Суду, президії Ради суддів України та колегії Державної судової адміністрації України тощо.

Крім того, мною ініціювалися та/або активно підтримувалися конкретні пропозиції законодавчого, організаційного, фінансового, матеріально-технічного характеру, спрямовані на покращення ситуації зі здійсненням правосуддя в Україні (зокрема, в частині вдосконалення законодавчого регулювання питань судочинства, статусу суддів, фінансування та матеріально-технічного забезпечення судової системи).

Позитивним результатом зусиль Верховного Суду України та його керівництва щодо поліпшення стану справ у судовій системі є істотне розвантаження місцевих та апеляційних судів, яке відбулося в результаті прийняття 24 вересня 2008 р. Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху”. Цим Законом було змінено підвідомчість розгляду малозначних адміністративних правопорушень на транспорті (порушень правил дорожнього руху). З такою ініціативою я виступив ще у кінці 2006 р., а відповідний законопроект було розроблено у Верховному Суді України і передано Президенту України у 2007 р. У результаті прийняття цього Закону навантаження на місцеві суди суттєво зменшилося. Так, у 2009 р. суди загальної юрисдикції у першій інстанції розглянули 5,9 млн. справ та матеріалів, що на 40,7 % менше, ніж у 2008 р. Згідно з даними Державної судової адміністрації України у 2009 р. до кожного судді місцевого загального суду щомісяця в середньому надходило на розгляд по 102,7 справи та матеріала, тоді як у 2008 р. – 178,9.

2. Звинувачуючи мене в усіх наявних у сфері правосуддя проблемах (у т.ч., треба так розуміти, – і проблемах кадрового забезпечення судової системи), автори Подання вказують на те, що я як Голова Верховного Суду України не здійснював наданого законом права: «вносити подання про призначення та обрання, а також звільнення з посади суддів; вносити подання до відповідної кваліфікаційної комісії суддів про надання висновку щодо можливості обрання або призначення суддів на посади; вносити подання до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про проведення кваліфікаційної атестації суддів відповідних судів та ін. (частина перша статті 50 Закону України "Про судоустрій України") (с. 3).

По-перше, слід відзначити, що реалізація цих прав передбачала технічну участь Голови Верховного Суду України у механізмі кадрового забезпечення судової системи і зводилась до, умовно кажучи, «функції листоноші» – пересилання матеріалів щодо кандидатів на посади суддів загальних судів від Вищої кваліфікаційної комісії суддів України до Верховної Ради України (обрання суддів безстроково), а певний час – від Державної судової адміністрації України до Вищої ради юстиції (призначення суддів на посаду вперше).

По-друге, як Голова Верховного Суду України я сповна реалізовував вказані повноваження, направляючи за призначенням матеріали, що надійшли до Верховного Суду України (після перевірки правильності їх оформлення). Так, з жовтня 2006 р. по липень 2010 р. під час реалізації вказаних повноважень мною як Головою Верховного Суду України до відповідних органів державної влади внесено подання і матеріали: про обрання на посаду судді безстроково щодо 1222 осіб; щодо призначення на посаду судді вперше стосовно 696 кандидатів; про звільнення з посади за загальними обставинами щодо 376 суддів; для проведення кваліфікаційної атестації стосовно 401 судді, у тому числі 21 судді Верховного Суду України (див. додаток № 9).

По-третє, мною постійно (щонайменше 5 разів) направлялися письмові звернення до Президента України та Верховної Ради України з приводу неприпустимості зволікання з вирішенням питань призначення суддів вперше та обрання суддів безстроково. Потреба такого реагування обумовлювалася штучним накопиченням у Секретаріаті Президента України В.Ющенка та профільному парламентському комітеті матеріалів щодо кандидатів на суддівські посади (по 300 і більше), що розцінювалося як умисне перешкоджання відповідними посадовими особами цих органів формуванню суддівського корпусу, упереджене ставлення (вибірковий підхід) до розгляду матеріалів та мало істотні негативні наслідки для здійснення правосуддя.

По-четверте, мною як Головою Верховного Суду України і членом Вищої ради юстиції здійснювалося реагування на грубі порушення суддями законів у формі ініціювання їхньої відповідальності. Так, у 2007-2010 рр. до Вищої ради юстиції мною внесено 20 подань про звільнення суддів за порушення присяги (на даний час 6 суддів, стосовно яких були внесені подання, звільнені з посади судді). У цей же період до відповідних кваліфікаційних комісій суддів мною було внесено 5 подань щодо притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності (4 з них задоволено).

3. Автори Подання звинувачують мене також у тому, що я не забезпечив «вирішення основних проблем у сфері правосуддя» через неналежне виконання такого повноваження Голови Верховного Суду України, як представництво усієї системи судів загальної юрисдикції на міжнародному рівні (с. 2, 3 Подання).

Разом із тим, результати діяльності Верховного Суду України у міжнародно-правовій сфері у період з жовтня 2006 р. по теперішній час спростовують це звинувачення.

Так, у зазначений період Верховним Судом України започатковано (у т.ч. шляхом підписання відповідних угод) та здійснювалося співробітництво з верховними (касаційними) судами 18 іноземних держав.

Головою Верховного Суду України, його заступниками, суддями Верховного Суду України проведено 171 зустріч із представниками іноземних держав та міжнародних організацій. У цей період відбулися робочі зустрічі Голови Верховного Суду України з головами верховних та конституційних судів 11 іноземних держав, головою Асоціації голів верховних судів країн Євросоюзу, Комісаром Ради Європи з прав людини, представником Генерального секретаря РЄ, співдоповідачами Моніторингового комітету ПАРЄ, Головою та суддями Європейського суду з прав людини, координатором проектів ОБСЄ в Україні, експертами РЄ, а також зустрічі (12) з Надзвичайними і Повноваженими Послами іноземних держав в Україні, на яких обговорювалися питання міжнародного правового співробітництва та здійснення судової реформи в Україні.

Було проведено ряд зустрічей з керівництвом та членами Венеціанської комісії, на яких викладено позицію Верховного Суду України щодо ключових положень здійснюваної в Україні судової реформи.

Голова, заступники Голови та судді Верховного Суду України брали участь у багатьох міжнародно-правових заходах, на яких обговорювалися питання співробітництва у сфері правосуддя та вдосконалення судочинства в Україні.

У цей період Верховним Судом України здійснювалося міжнародне співробітництво з судовими установами інших країн та міжнародними організаціями у рамках 12 різних проектів.

У 2006-2010 рр. відбулося 116 закордонних відряджень суддів та працівників апарату Верховного Суду України з метою навчання або ознайомлення з практикою діяльності судів інших держав та міжнародних судових установ ( див. додаток № 10).

Це твердження також є безпідставним і голослівним.

У Поданні йдеться про “непослідовні та діаметрально протилежні за змістом політичні заяви Голови Верховного Суду України” (с. 2 Подання). З цього твердження випливає, що я робив політичні заяви, які при цьому були ще й непослідовними та «діаметрально протилежними». Разом з тим, автори Подання не наводять жодної з таких заяв. Тому що їх не існує.

У Поданні робиться висновок, що “замість вирішення основних проблем у сфері судоустрою, діяльність Голови Верховного Суду України носила переважно політичний характер, що призвело до політизації Верховного Суду України в очах вищих посадових осіб держави” (с. 2 Подання).

По-перше, на підтвердження того, що моя діяльність «носила» “переважно політичний характер”, автори Подання не наводять жодного факту.

По-друге, у Поданні не вказується жодного факту, який підтверджує політизацію Верховного Суду України (зокрема, прийняття Верховним Судом України рішень з політичних мотивів).

Хочу зазначити, що на посаді Голови Верховного Суду України я не тільки не вдавався до політичної діяльності, а робив усе для того, щоб не допустити політики до Верховного Суду України і до судової системи нашої держави. У різний спосіб (офіційними зверненнями, публічними виступами і заявами, ініціюванням розгляду питань на засіданні парламенту, органів суддівського самоврядування тощо) я протидіяв і протидіятиму надалі спробам втягнення судів і суддів у політичне протистояння і політичну боротьбу. Я неодноразово заявляв про те, що політиці не може бути місця у суді. У суді мусить панувати виключно право, а суддя підкоряється лише закону, нікому не підзвітний і при здійсненні правосуддя незалежний від будь-якого впливу (див., наприклад, мою заяву від 14 жовтня 2008 р. з приводу ситуації, що складається в Україні зі здійсненням правосуддя). Мною давалася рішуча відсіч заявам політиків, які дискредитували чи з відвертою неповагою висловлювалися про суд і суддів (на кшталт заяви екс-міністра внутрішніх справ України Ю.Луценка про те, що суддів потрібно загнати “у законне стійло”).

У такій діяльності, крім усього іншого, я керувався рішеннями з’їздів суддів України, Ради суддів України, зборів суддів Верховного Суду України та його Пленуму, які ухвалювалися з метою запобігти політичному втручанню у діяльність судів, і ніхто не може звинуватити мене у непослідовності.

Варто зазначити, що своє негативне ставлення до спроб політичного тиску і втручання в діяльність судів судді Верховного Суду України висловили, зокрема, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 р. № 8 “Про незалежність судової влади”, яку я як Голова Верховного Суду України вніс на розгляд Пленуму. У ній, зокрема, вказується на системні факти грубого втручання в організацію діяльності судів органами законодавчої та виконавчої влади, вирішення конкретних судових справ, перешкоджання здійсненню судами правосуддя на визначених законом засадах, тиск на суддів шляхом погроз, шантажу та іншого протиправного впливу, в тому числі у формі прийняття незаконних нормативно-правових актів та правових актів індивідуальної дії, неправомірного використання суб'єктами влади наданих їм повноважень, а також незаконного наділення деяких державних органів відповідними повноваженнями, що посилює залежність від них судів та суддів, тощо.

Принципове ставлення до спроб політичного втручання неодноразово висловлювалося з’їздами суддів України. Так, у своєму Рішенні від 26 червня 2007 р. «Про стан виконання в державі Конституції та законів України щодо забезпечення самостійності судів та незалежності суддів» VIII позачерговий з’їзд суддів України зазначив, що «неспроможність суб’єктів політичного протистояння розв’язувати політичні проблеми належними засобами призвела до масштабного втручання політиків у правові сферу, в тому числі у сферу правосуддя… Очевидним є цілеспрямовані спроби зруйнувати цілісність та єдність судової системи, зробити суд придатком тієї чи іншої політичної сили і засобом певних інтересів».

IX з’їзд суддів України, констатуючи, що «певні політичні сили вдаються до спроб чинити відвертий тиск на суддів, грубо втручаються у здійснення правосуддя», рекомендував Голові Верховного Суду України «й надалі активно відстоювати інтереси суддів, належним чином реагувати на будь-які прояви втручання в їхню діяльність щодо здійснення правосуддя» (Рішення з’їзду від 14 листопада 2008 р. «Про стан організації та діяльності судової влади і виконання рішень VII чергового та VIII позачергового з’їздів суддів України»).

Спільними зусиллями, використовуючи передбачені законом повноваження, нам упродовж тривалого часу вдавалося запобігати політизації судової системи, встановленню над нею політичного контролю, запровадженню зовнішнього керування судами.

Викладене дає підстави для однозначного висновку про те, що ініціювання питання про висловлення мені недовіри позбавлене будь-яких правових підстав, а внесене на розгляд Пленуму Верховного Суду України Подання є фактично і юридично необґрунтованим.

Додатки: на 77 арк.

-

Голова
Верховного Суду України	В.Онопенко

9 березня 2011 року