Голові Верховної Ради України ЛИТВИНУ В.М.

18 травня 2011 року Комітетом Верховної Ради України з питань правосуддя підготовлено і рекомендовано для прийняття у другому читанні та в цілому як закон проект Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення роботи Верховного Суду України” (реєстр. №7447 від 9 грудня 2010 року; далі – законопроект).

Законопроект, виходячи зі змісту пояснювальної записки до нього, готувався і вносився на розгляд Верховної Ради України як такий, що має на меті забезпечити втілення в законодавство України рекомендацій, наданих у Спільному висновку щодо Закону України “Про судоустрій і статус суддів” Венеціанської комісії та Дирекції з співпраці Генеральної дирекції з прав людини та правових питань Ради Європи (Страсбург, 11 жовтня 2010 року, № 588/2010). У цьому Висновку, зокрема, відзначається, що Верховний Суд України повинен отримати можливість впливати на практику судів, на чолі яких стоять вищі спеціалізовані суди, в тому числі отримати право переглядати рішення останніх не лише у випадку неоднакового застосування норм матеріального, а й процесуального права, а також самому вирішувати питання прийнятності скарг громадян та організацій до нього (пункти 28–34, 124, 129 Висновку). Це, на погляд Венеціанської комісії, могло б відновити конституційний статус Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції (частина друга статті 125 Конституції України), який був безпідставно звужений Законом України “Про судоустрій і статус суддів”.

Прийнятий у першому читанні 15 лютого 2011 року законопроект передбачав часткове врахування вищезазначених рекомендацій Венеціанської комісії. Так, ним визначалося певне розширення повноважень Верховного Суду України, зокрема шляхом надання можливості переглядати справи з підстави неоднакового застосування судами норм процесуального права, відновлювалася діяльність судових палат найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції з їх правом судового перегляду справ на перехідний період тощо.

Основні зауваження до цього законопроекту, які були висловлені у Висновку Пленуму Верховного Суду України від 28 лютого 2011 року, направленому до Верховної Ради України, стосувалися неконституційного порядку обов’язкового проходження всіма суддями Верховного Суду України нового кваліфікаційного відбору Вищою кваліфікаційною комісією суддів України (свого роду “кастингу”) для того, щоб отримати право продовжувати здійснювати свої повноваження. Суддям, які не увійдуть у визначену законопроектом кількість із 20 суддів Верховного Суду України, пропонувалося дати згоду на добровільне переведення до судів нижчого рівня, а у разі відсутності такої згоди – передбачалося їх примусове звільнення у відставку. У Висновку Пленуму Верховного Суду України зазначалося, що такий підхід не відповідає вимогам частин четвертої і п’ятої статті 126 Конституції України, в яких визначено, що професійні судді обіймають посади безстроково (принцип незмінюваності суддів), і наведено вичерпний перелік підстав для звільнення із суддівських посад, серед яких запропоновані законопроектом відсутні. Йшлося також про те, що він суперечить загальновизнаним на міжнародно-правовому рівні стандартам гарантування незалежного й неупередженого правосуддя, статусу суддів.

Разом із тим, Комітет Верховної Ради України з питань правосуддя замість того, щоб усунути вказані та інші неконституційні й хибні з точки зору міжнародно-правової практики регулювання засад судочинства та статусу суддів положення, запропонував парламенту для прийняття в другому читанні і в цілому таку редакцію законопроекту, яка ці вади поглибила та розширила. У пропонованій Комітетом редакції законопроекту скасовано практично всі ті позитивні норми, які хоча б частково передбачали врахування висловлених Венеціанською комісією зауважень і пропозицій. Так, Комітет ухвалив рішення відмовитися від повернення Верховному Суду України повноважень з перегляду справ з підстави неоднакового застосування одних і тих самих норм процесуального права, можливості функціонування судових палат в найвищому судовому органі в системі судів загальної юрисдикції та надання їм судових функцій, а також від прямого допуску скарг громадян та організацій до провадження у Верховному Суді України з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права.

Натомість Комітетом було запропоновано новий спосіб усунення від виконання своїх повноважень суддів Верховного Суду України, який передбачив, з одного боку, їх градацію Вищою кваліфікаційною комісією суддів України на дві групи (сорти): судді, які здійснюють правосуддя (20 суддів), і судді, які не здійснюють правосуддя (решта 29 суддів). Останні не беруть участі у розгляді справ, не входять до складу Пленуму Верховного Суду України і можуть займатися лише аналізом судової практики та вносити пропозиції щодо вдосконалення законодавства та його застосування. З іншого боку, законопроект передбачив можливість обрання до складу Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів суддів із числа осіб, які перед цим взагалі не працювали на посадах професійних суддів, а лише відповідають вимогам, встановленим для суддів Конституційного Суду України (громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менше десяти років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою). Ці пропозиції є такими, що очевидно не відповідають Основному Закону України.

Так, у запропонованій для прийняття в другому читанні редакції законопроекту передбачено залишення у Верховному Суді України на посадах суддів двадцяти суддів за рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. При цьому мають враховуватися такі критерії: 1) безперервний стаж роботи безпосередньо на посаді суддів Верховного Суду України; 2) стаж роботи на посаді судді першої інстанції; 3) стаж роботи на посаді судді апеляційної інстанції; 4) стаж роботи на посаді судді касаційної інстанції; 5) стаж роботи на адміністративних посадах у судах загальної юрисдикції; 6) стаж наукової та викладацької роботи та її результати; 7) наявність наукового ступеня і вченого звання; 8) наявність публікацій науково-практичного змісту.

При цьому Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити рішення щодо конкретного судді Верховного Суду України за його відсутності. Протягом тридцяти днів з дня прийняття Вищою кваліфікаційною комісією суддів України такого рішення судді, які відповідно до встановлених критеріїв не можуть бути залишені на посадах суддів Верховного Суду України, за їх згодою підлягають переведенню до інших судів. Крім того, законопроектом запропоновано визначити правило, відповідно до якого за суддями, які не будуть залишені на посадах суддів Верховного Суду України і не будуть переведені до інших судів загальної юрисдикції, зберігається статус судді і посадовий оклад (а не суддівська винагорода, як це передбачено статтею 129 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” для усіх суддів України).

Фактично вищезазначеними положеннями передбачається примусове відсторонення суддів Верховного Суду України від виконання функцій суддів найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції. Ці положення є такими, що очевидно суперечать основоположним нормам Основного Закону України та міжнародно-правовим стандартам у сфері гарантування незалежного й неупередженого правосуддя.

Так, як визначив Конституційний Суд України в абзаці другому підпункту 3.4 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011 у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України “Про Вищу раду юстиції”, “порядок призначення, обрання особи на посаду судді та підстави звільнення з цієї посади регулюються Основним Законом України”.

Конституція України не передбачає проведення Вищою кваліфікаційною комісією суддів України кваліфікаційної атестації суддів, обраних Верховною Радою України безстроково, в тому числі суддів Верховного Суду України, з метою вирішення питання про їх відсторонення від виконання судових функцій або переведення в категорію таких, які не здійснюють правосуддя. Саме це фактично запропоновано зазначеними положеннями законопроекту.

Відповідно до частини четвертої статті 126 Конституції України судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду вперше. Всі судді Верховного Суду України є суддями, обраними на посади безстроково. Отже, вони можуть бути позбавлені права здійснення функцій судочинства виключно шляхом звільнення з посади Верховною Радою України з підстав, передбачених частиною п’ятою статті 126 Основного Закону України, а саме у разі: досягнення суддею шістдесяти п’яти років; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення суддею вимог щодо несумісності; – порушення суддею присяги; набрання законної сили обвинувальним висновком щодо нього; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Крім того, згідно з положеннями частини першої статті 127, частини першої статті 129 Основного Закону України професійні судді (до числа яких належать і судді Верховного Суду України) здійснюють правосуддя. Це є їх конституційно визначеною функцією та обов’язком. Таким чином, відповідно до Конституції України Законом України “Про судоустрій і статус суддів” не може бути передбачено у Верховному Суді України посад суддів, які не здійснюють правосуддя. Тим більше, повноваженням щодо проведення такого відбору не може наділятися Вища кваліфікаційна комісія суддів України. Таким чином, вказані положення законопроекту стосовно проведення кваліфікаційної атестації всіх працюючих суддів Верховного Суду України Вищою кваліфікаційною комісією суддів України з метою відповідного їх «сортування» не відповідають частинам першій, другій, четвертій і п’ятій статті 126, частині першій статті 127, частині першій статті 127 Основного Закону України.

Зазначені положення також суперечать чинним міжнародно-правовим документам у сфері гарантування незалежності суддів. Так, відповідно до пункту 15 Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя, яка прийнята на Першій світовій конференції по незалежності правосуддя (Монреаль, 1983 р.), “за винятком системи регулярної зміни (ротації) кадрів, судді не можуть бути переведені з одного суду до іншого чи з однієї посади на іншу без їхньої особистої згоди”. Крім того, підпунктом “b” пункту 16 цього міжнародно-правового документа встановлено, що “судді, незалежно від того, були вони призначені чи обрані, мають гарантований строк перебування на посаді до досягнення ними обов’язкового пенсійного віку, або до закінчення строку їх повноважень, де таке прийнято”. Аналогічна останній норма міститься також у пункті 12 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року.

У підпункті 3.4 пункту 3 Європейської хартії про закон “Про статус суддів” (Рада Європи, 1998 р.) передбачено, що “суддя, який обіймає посаду в суді, не може бути призначеним на іншу судову посаду або бути переведеним на будь-яку іншу роботу, навіть якщо це відбувається з підвищенням по службі, без його згоди. Винятки з цього принципу дозволяються лише у випадку, коли переведення передбачено у відповідності з дисциплінарною санкцією, у випадках змін у судовій системі на підставі закону або у випадках тимчасового переведення для зміцнення сусіднього суду. Максимальна тривалість такого переведення суворо обмежується законом.”

Способом впливу на суддів Верховного Суду України, що не допускається згідно з частиною другою статті 126 Конституції України, з метою примусити їх перейти на роботу до інших судів або подати заяву про відставку є запропоноване в законопроекті положення, яке передбачає виплату суддям Верховного Суду України, які не будуть залишені на посадах суддів Верховного Суду України та не будуть переведені до інших судів, тільки посадового окладу, а не суддівської винагороди, яка згідно зі статтею 129 цього Закону складається як з посадового окладу та різноманітних доплат. Це положення є дискримінаційним і суперечить частині третій статті 22 Конституції України, відповідно до якої при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. На поширення на суддів цього конституційного положення вказав Конституційний Суд України в абзаці шостому підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007 (справа про гарантії незалежності суддів).

Неконституційний характер носять і положення законопроекту, які передбачають можливість призначення на посади суддів вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України осіб, які відповідають вимогам до судді Конституційного Суду України. Такі новели дозволять стати суддями Верховного Суду України особам, які жодного дня не працювали в судах загальної юрисдикції на посадах професійних суддів і не мають необхідного досвіду суддівської роботи. Конституційний Суд України у своєму Рішенні № 3-рп/2011 (справа про стаж для зайняття посади суддів в апеляційних, вищих спеціалізованих та Верховному Суді України) зазначив, що системний аналіз положень пункту 14 частини першої статті 92, частини четвертої статті 126, частин другої, третьої, четвертої, п’ятої статті 127, статті 128 Конституції України дає підстави для висновків, що до складу вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України можуть обиратися тільки професійні судді; зайняття суддівських посад у вищих спеціалізованих судах і Верховному Суді України шляхом обрання виключає можливість призначення суддів у ці суди, а відтак призначення на посади суддів може здійснюватися лише до місцевих судів.

Вимоги щодо наявності стажу для просування особи на посаді судді кореспондують з вимогами пункту 13 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями № 40/32 та № 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та від 13 грудня 1985 року, в яких зазначено, що підвищення суддів на посаді там, де є така система, слід здійснювати на основі об’єктивних факторів, зокрема здібностей і досвіду. Тобто встановлення такої вимоги, як стаж роботи на посаді судді, є об’єктивним критерієм для зайняття посади судді у вищих спеціалізованих судах та Верховному Суді України. Вказана вимога обумовлена особливим характером процесуальної діяльності цих судів і не порушує принципу рівності громадян України в їх конституційних правах, що відповідає положенню частини п’ятої статті 127 Конституції України стосовно встановлення додаткових кваліфікаційних вимог до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня, об’єктивно виправдана, обґрунтована та справедлива і не може вважатися дискримінаційною (абзац четвертий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 5 квітня 2011 року

№ 3-рп/2011).

19 травня 2011 року Верховна Рада України прийняла рішення про повернення вказаного законопроекту на повторне друге читання.

З урахуванням наведеного прошу Вас вжити заходів щодо недопущення прийняття Верховною Радою України вказаних положень, які суперечать Конституції України. Їх законодавче закріплення поставить під сумнів дію принципу верховенства права, демократичність державно-правових процесів у державі, завдасть суттєвої шкоди вітчизняному правосуддю та міжнародному іміджу України.

З цим листом прошу ознайомити голів депутатських фракцій та членів Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя.

З повагою

Голова
Верховного Суду України	В. Онопенко