На основі представлених доповідей та проведених обговорень учасники круглого столу прийняли такі висновки:

1. Подальшого розвитку потребує субсидіарний характер наглядового механізму, що випливає з положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). Права і свободи, які гарантуються Конвенцією, повинні забезпечуватися, перш за все, на національному рівні та захищатися судовими органами держав-учасниць. Ефективність загальноєвропейської системи захисту прав перебуває у прямій залежності від національних правопорядків.

2. На національному рівні потребують вжиття додаткові заходи з метою гарантування довгострокової ефективності системи контролю, встановленої Конвенцією, забезпечення виконання рішень Європейського суду з прав людини (далі – Суд) та запобігання аналогічним порушенням у подальшому. Судові системи держав-учасниць мають надавати ефективні засоби захисту прав і свобод, які б забезпечували якісний та своєчасний розгляд справ відповідно до Конвенції та у світлі практики Суду.

3. Застосування Конвенції передбачає постійну взаємодію між національними судами та Судом. Для європейської системи захисту прав людини це одночасно і спосіб реалізації, і можливість розвитку, оскільки судами розкривається та поглиблюється зміст європейських стандартів у процесі їх застосування. Підвищення якості національних засобів правового захисту посилює дієвість усього загальноєвропейського механізму.

4. Найвищі судові органи держав-учасниць є основними суб’єктами взаємодії між Судом і національними судовими системами. Приведення судової практики держави у відповідність із міжнародними стандартами, підвищення ефективності засобів правового захисту повинні забезпечуватися, передусім, верховними судами держав. Найвищі судові органи відіграють основну роль у застосуванні норм Конвенції, маючи можливість спрямовувати практику судів нижчого рівня. Верховні суди є невід’ємною складовою загальноєвропейської системи захисту прав, їм належить найважливіша роль у процесі імплементації європейських стандартів у сфері захисту прав людини.

5. Завдання верховного суду держави принципово відрізняються від функцій судів нижчого рівня. Роль верховного суду не зводиться лише до здійснення судочинства: він є вищим судовим органом, що забезпечує ефективність національної правової системи та дію принципу верховенства права. Верховний суд як суд останньої інстанції визначає загальну практику судочинства в судах держави, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами, правову єдність та визначеність, а також розвиток права. Єдність судової практики гарантує передбачуваність змісту правових норм, які застосовуються судами держави, а також стабільність і прогнозованість судових рішень.

6. Верховний суд відіграє ключову роль у забезпеченні захисту прав і свобод людини на національному рівні, уніфікації судової практики на всій території держави. Судова практика верховного суду має бути орієнтиром для всіх судів. Верховний суд є останньою судовою інстанцією, яка сприяє розвитку права, формуючи загальну судову практику та здійснюючи остаточне тлумачення законодавства, що є орієнтиром для судів нижчого рівня. Найвищий судовий орган повинен мати відповідний обсяг повноважень, необхідних для здійснення цих функцій.

7. Подальшого розвитку потребує взаємодія верховного суду з судами нижчого рівня, зокрема, методична роль найвищого судового органу. У зв’язку з тим, що судді повинні мати високу професійну кваліфікацію, верховний суд сприяє підвищенню кваліфікації суддівських кадрів держави, у тому числі з питань застосування Конвенції та практики Суду.

8. Враховуючи, що право на доступ до правосуддя є фундаментальним для усієї європейської системи захисту прав людини, на національному рівні має бути забезпечено підвищення доступності ефективних засобів правового захисту, зокрема і доступ до верховних судів держав.