Статтею 116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Ф. до Глибокопотіцької сільської ради, приватного нотаріуса Г., Й., З.В. про скасування Державного акта на право приватної власності на землю та визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, встановила.

У вересні 2007 року Ф. звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що за її позовом постановою Апеляційного суду Закарпатської області від 16 травня 2007 р. було скасовано рішення Глибокопотіцької сільської ради від 19 листопада 2002 р. в частині передачі у приватну власність З.В. земельної ділянки площею 0, 22 га, тому Державний акт на право приватної власності на землю, виданий 25 червня 2003 р. З. на підставі зазначеного рішення сільської ради, підлягає скасуванню, а договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений між З.В. та Й. 2 листопада 2005 р., — визнанню недійсним.

Позивачка просила скасувати Державний акт на право приватної власності на землю, виданий З.В., та визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки.

Рішенням Тячівського районного суду від 22 жовтня 2007 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 5 лютого 2008 р., позов задоволено.

У касаційній скарзі Й. просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та постановити нове рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що Державний акт на право приватної власності на землю, виданий З.В. на підставі скасованого рішення сільської ради, також підлягає скасуванню, крім того, договір купівлі-продажу земельної ділянки був фіктивним.

Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин статтю 234 ЦК й визнав договір купівлі-продажу ділянки фіктивним, разом з тим суд апеляційної інстанції погодився з висновками про задоволення позову й залишив рішення без змін.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна.

Статтею 116 ЗК визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Судом встановлено, що рішенням Глибокопотіцької сільської ради від 19 листопада 2002 року З.В. було передано у приватну власність земельну ділянку площею 0, 22 га, 25 червня 2003 р. він одержав Державний акт на право приватно власності на землю, а 2 листопада 2005 р. продав зазначену земельну ділянку Й. Постановою Апеляційного суду Закарпатської області від 16 травня 2007 р. рішення сільської ради від 19 листопада 2002 р. скасоване.

В обґрунтування позову Ф. посилалася на те, що на спірній земельній ділянці був розміщений будинок, що належав її брату З.І., який помер у 2000 р.; спадкоємцями першої черги мали бути семеро дітей З.І., у тому числі й відповідач З.В., а спадкоємцем другої черги є вона — сестра, однак З.В. свої права на спадщину не оформляв і незаконно одержав у приватну власність земельну ділянку площею 0, 22 га на підставі рішення Глибокопотіцької сільської ради від 19 листопада 2002 р.

У свою чергу заперечуючи проти позову, відповідачі зазначали, що виданням З.В. Державного акта на право приватної власності на землю та укладенням договору купівлі-продажу земельної ділянки ніяким чином не порушено права Ф., оскільки побудований на спірній ділянці будинок, що належав З.І., було знесено після його смерті, будинок як спадщину ніхто зі спадкоємців не приймав, натомість тільки З.В. у власних інтересах звернувся до сільської ради із заявою про виділення йому земельної ділянки і така його заява була правомірно задоволена.

Крім того, Й. посилалася на те, що вона є добросовісним набувачем земельної ділянки, оскільки купила її у власника — З.В., що мав належним чином оформлений Державний акт на право приватної власності на землю, і з огляду на положення статті 388 ЦК Ф. не може витребувати ділянку, так як не була на час продажу і не є на даний час її власником.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Суд у порушення вимог статей 214, 215 ЦПК на зазначені положення закону уваги не звернув, пояснень відповідачів не перевірив, в достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, не встановив та не зазначив у рішенні які ж права Ф. порушено, не з’ясував чи зверталася з таким питанням до сільської ради сама Ф., а також чи приймали спадкоємці З.І., у тому числі й позивачка, спадщину після його смерті, яке майно входило до складу спадщини.

Не дав суд оцінки і поясненням Й. щодо її добросовісності як набувача земельної ділянки, в рішенні не зазначив мотивів, за яких не прийняв такі обставини до уваги.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог статей 303, 315 ЦПК у достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини і факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК.

Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила касаційну скаргу Й. задовольнила частково: рішення Тячівського районного суду від 22 жовтня 2007 р. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 5 лютого 2008 р. скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає.