Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглянула узагальнення практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними.

Актуальність узагальнення зумовлена передусім тим, що у суддів виникають труднощі при застосуванні нового Цивільного кодексу України, який містить низку новел щодо інституту правочину. Наявність колізій із галузевими нормативними актами, які теж регламентують недійсність правочинів, відсутність напрацьованої судової практики, а також той факт, що роз’яснення із зазначених питань були надані у відповідній постанові Пленуму Верховного Суду України ще в 1978 році, призводять до неоднакового тлумачення та застосування судами законодавства, виникнення помилок при розгляді справ зазначеної категорії.

Проведене узагальнення засвідчило, що деякі суди допускають порушення матеріального та процесуального права, зокрема щодо визначення кола учасників судового розгляду. Так, до участі у справі не завжди залучалися всі сторони правочину, у справах щодо недійсності заповітів — не з’ясовувалося коло спадкоємців тощо.

Висвітлено також низку складних питань із практики розгляду зазначеної категорії справ. Так, визначено зміст і ознаки поняття “правочин” та відокремлено від суміжних інститутів, проведено розмежування понять “недійсність” і “неукладеність” договорів. Виявлено помилки та спрямовано судову практику у питаннях щодо правових наслідків невідповідності змісту правочину законодавству, тлумачення змісту та застосування правових наслідків недійсності правочину. Зокрема, вказано, які наслідки суд може застосовувати, враховуючи вид правочину (нікчемний чи оспорюваний), чи може суд застосовувати їх у разі відсутності таких вимог у позові. У зв’язку з недостатньою визначеністю норм детально проаналізовано випадки застосування судом реституції та віндикації як способів захисту цивільних прав при визнанні правочинів недійсними.

Обмежено також можливість зловживань з боку недобросовісних учасників визнанням у судовому порядку договорів дійсними. За допомогою таких судових рішень сторони уникали нотаріального посвідчення договору та, відповідно, сплати державного мита. Або ж взагалі фактично укладали договори, які не могли бути нотаріально посвідчені у зв’язку з невідповідністю закону. Натомість в узагальненні зроблено висновок, що не можуть бути визнані дійсними договори, які потребують державної реєстрації. Це повинно унеможливити зловживання, пов’язані з нерухомістю.

В узагальненні проаналізовано і правові наслідки невідповідності волі та волевиявлення особи при вчиненні правочину, вчинення фіктивних та удаваних правочинів, а також проблемні питання, які виникають у суддів при розгляді справ зазначеної категорії, та наведено приклади правильного вирішення справ.

За результатами обговорення висновки узагальнення схвалено, прийнято рішення направити його до апеляційних судів, зорієнтувавши їх на однакове і правильне застосування законодавства.

З метою подальшого удосконалення відповідної судової практики готується проект постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними”.