Президентові України В.Ф. Януковичу Голові Верховної Ради України В.М. Литвину Народним депутатам України

Шановний Вікторе Федоровичу! Шановний Володимире Михайловичу! Шановні народні депутати України!

3 червня 2010 року Верховна Рада України прийняла у першому читанні проект Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі – законопроект), який передбачає радикальну зміну вітчизняного судочинства.

Щодо концептуальних ідей цього законопроекту у засобах масової інформації, серед науковців, парламентарів точиться гостра дискусія. Незважаючи на науково обґрунтовані заперечення щодо ряду ключових положень законопроекту, дехто наполегливо намагається якомога швидше провести його у парламенті.

Головна ідея цього законопроекту зводиться до того, щоб:

а) створити в Україні систему вищих спеціалізованих судів з усіх галузей юрисдикції, рішення яких будуть остаточними і такими, що оскарженню не підлягають;

б) змінити конституційний статус Верховного Суду України, позбавивши його процесуальної можливості переглядати рішення вищих спеціалізованих судів, істотно обмеживши його компетенцію і зменшивши кількість суддів до 20 осіб.

Верховний Суд України бачиться авторам законопроекту лише як орган, який вирішуватиме питання, зумовлені неоднаковим застосуванням касаційними судами норм чинного законодавства, переглядом справ за рішенням міжнародних судів, а також початком процесу імпічменту Президента України.

У результаті Верховний Суд України фактично перестає бути органом правосуддя, не матиме реального впливу на здійснення судочинства в державі. Адже вищі спеціалізовані суди звільняються від процесуального контролю з боку Верховного Суду України і матимуть можливість безкарно «творити» своє правосуддя, нехтуючи вимогами законодавства, принципами законності, об’єктивності і справедливості.

Згідно із статтею 125 Конституції України Верховний Суд України є найвищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції. Як відомо, слово «найвищий» в українській мові означає найбільшу міру якості. З цього випливає, що в судовій системі ця найбільша міра якості судочинства має бути сконцентрована саме у Верховному Суді України. Натомість за законопроектом Верховний Суд України позбавляється статусу найвищого судового органу. Більше того, фактично позбавляючи функції правосуддя та процесуальної самостійності, його «опускають» нижче інших судів, що є неприпустимим в принципі.

Відповідно до частини другої статті 8 Основного Закону Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Цього важливого конституційного положення, який є складовою принципу верховенства права, мало би бути достатньо для того, щоби не голосувати за проект закону, який націлений на підривання основ законності та демократії і вочевидь є неконституційним.

Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Україна, як й інші держави, котрі ратифікували її, гарантують кожній людині низку прав, серед яких – право на справедливий суд. Без Верховного Суду України, наділеного реальними повноваженнями щодо перегляду судових рішень, гарантувати таке право громадянам України неможливо.

Адже громадяни України будуть позбавлені права оскаржувати неправосудні та незаконні рішення нижчих судів, у тому числі вищих спеціалізованих судів до Верховного Суду України.

Хіба це не обмеження конституційних прав і свобод громадян? Якщо Верховний Суд – найвищий судовий орган, то в чому ж полягає його найвище конституційне положення у судочинстві?

Новий закон про судоустрій не може змінити положення Конституції – Основного Закону держави і обмежити повноваження Верховного Суду України, які уже закріплені в законодавстві України і якими уже користуються громадяни України. Інакше треба визнати той факт, що «простим» законом можна переписувати, змінювати, обмежувати чи розширювати Основний Закон. З правової точки зору (для правового порядку взагалі і правосуддя зокрема) – це святотатство. Тільки ігноруючи Конституцію України, можна обмежити повноваження Верховного Суду України і заборонити йому здійснювати правосуддя шляхом перегляду рішень нижчих інстанцій, включаючи вищі спеціалізовані суди.

За такого підходу Верховний Суд не зможе виконати покладену на нього Конституцією і діючими законами функцію забезпечення однакового застосування усіма судами законів, ухвалювати обов’язкові для нижчестоящих судів рішення, що є необхідною умовою для забезпечення законності і правопорядку у державі.

З іншого боку, громадяни мають право звертатися за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів до судів будь-якого рівня, в тому числі до найвищого судового органу – Верховного Суду України. Відібрати у громадян це конституційне право навіть рішенням парламенту у формі нового закону про судоустрій – це свідоме ігнорування Конституції України, яка категорично забороняє звужувати, скасовувати чи обмежувати конституційні права і свободи громадян, якими вони уже користуються.

У статті 22 Конституції України чітко сказано, що «конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів, або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». А стаття 8 Конституції України проголошує: «Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується». При цьому статтею 125 Конституції України чітко встановлено види судів, які діють в Україні, і спеціально наголошено, що «найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України». То як при цих прямих вказівках Основного Закону можна в «простому» законі про судоустрій обмежувати повноваження найвищого судового органу – Верховного Суду України і відбирати у громадян існуюче в них конституційне право щодо захисту своїх прав і свобод?

Усупереч статті 124 Конституції України, якою визначено, що «юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі», законопроектом юрисдикція Верховного Суду України не тільки не поширюється на всі правовідносини, а взагалі обмежується суб’єктивним баченням і бажанням авторів цього вкрай недосконалого проекту. Такий суб’єктивізм при підготовці проектів законів неприпустимий.

Слід звернути увагу і на те, що до цього законопроекту подано майже дві тисячі зауважень, що свідчить, з одного боку, про актуальність закону, а з другого, – про його неграмотну, невдалу, вкрай слабку підготовку. Така кількість поправок свідчить про те, що цей законопроект не можна підправити чи «підлатати» – його треба переписати заново на основі Конституції України і тільки після цього подавати на розгляд Верховної Ради України.

На підставі викладеного ми вважаємо, що цей проект Закону України «Про судоустрій і статус суддів» не відповідає вимогам Конституції України, руйнує судову систему, істотно знижує рівень судового захисту конституційних прав громадян, створює умови для корупції в судах, а тому має бути знятим з розгляду як неприйнятний.

З повагою,

СІРЕНКО Василь Федорович, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, академік Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України, народний депутат України III-IV скликань, головний науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; ОПРИШКО Віталій Федорович, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України; РОМОВСЬКА Зорислава Василівна, доктор юридичних наук, професор Академії адвокатури України; ЮЩИК Олексій Іванович, доктор юридичних наук, народний депутат України III скликання, заслужений юрист України; ОМЕЛЬЯНЕНКО Галина Миколаївна, кандидат юридичних наук, доцент; ЩЕРБИНА Валентин Степанович, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, заслужений юрист України, завідувач кафедри господарського права юридичного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка; ДЗЕРА Олександр Васильович, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений юрист України, професор кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка; ЛУЦЬ Володимир Васильович, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін Академії муніципального управління; АНДРУШКО Петро Петрович, кандидат юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального права та кримінології Київського національного університету ім. Т. Шевченка; КОСТЕНКО Олександр Миколайович, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.