6 листопада 2009 року під головуванням Голови Верховного Суду України Василя Онопенка відбулося чергове засідання Пленуму Верховного Суду України
На засіданні було прийнято постанову “Про судову практику у справах про злочини проти власності”. Необхідність її прийняття зумовлена, зокрема тим, що під час розгляду зазначеної категорії справ суди припускаються помилок при кваліфікації дій винних осіб, розрізненні одних злочинів від інших, вирішенні питань про наявність або відсутність кваліфікуючих ознак та призначенні кримінальних покарань.
Також виникають труднощі при визначенні таких понять, як “проникнення у житло, інше приміщення чи сховище при вчиненні злочинів проти власності”, “стадія закінчення злочину” тощо. Мають місце непоодинокі випадки неправильного визначення розміру матеріальних збитків, завданих злочином, допускаються помилки при вирішенні цивільних позовів потерпілих тощо.
Попередня постанова Пленуму Верховного Суду України, в якій містилися роз’яснення із зазначених питань, була прийнята у 1992 році. Із введенням у дію в 2001 році нового Кримінального кодексу України у законодавство про відповідальність за злочини проти власності були внесені певні зміни, у зв’язку з чим виникла необхідність прийняття постанови Пленуму у новій редакції.
З метою надання судам роз’яснення щодо забезпечення правильного та однакового застосування законодавства при розгляді цивільних справ про визнання правочинів недійсними Пленум Верховного Суду України прийняв відповідну постанову — “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”.
Необхідність надання роз’яснень у цій сфері зумовлена передусім тим, що у судів виникають труднощі при застосуванні нового Цивільного кодексу України, який містить низку новел щодо інституту правочину. Наявність колізій із галузевими нормативними актами, які теж регламентують недійсність правочинів, відсутність напрацьованої судової практики, а також той факт, що роз’яснення із зазначених питань були надані у відповідній постанові Пленуму Верховного Суду України ще в 1978 році, призводять до неоднакового тлумачення та застосування судами законодавства, виникнення помилок при розгляді справ зазначеної категорії.
У прийнятій постанові, зокрема, розмежовано поняття “недійсність” та “неукладеність” договорів. Уніфіковано судову практику щодо правових наслідків невідповідності змісту правочину законодавству та застосування правових наслідків недійсності правочину.
Вирішується актуальна на сьогодні проблема розрізнення та визначення можливості застосування реституції та віндикації як способів витребування власником майна, переданого за недійсним правочином.
Судам роз’яснено як правильно визначати момент вчинення правочину, оскільки додержання стороною чи сторонами правочину вимог закону встановлюється саме на цей момент.
Обмежено також можливість зловживань шляхом визнання у судовому порядку договорів дійсними із застосуванням ст. 220 Цивільного кодексу України. За допомогою таких судових рішень сторони уникали нотаріального посвідчення договору та, відповідно, сплати податків та обов’язкових платежів до бюджету. Або ж узагалі фактично укладали договори, які не могли бути нотаріально посвідчені у зв’язку з невідповідністю їх закону. Натомість у постанові роз’яснено, що не можуть бути визнані дійсними договори, які потребують державної реєстрації. Зазначене повинно унеможливити зловживання, пов’язані з нерухомістю.
У першому читанні Пленум розглянув проекти постанов про судове рішення (рішення суду) та про практику застосування судами законодавства у справах про протидію торгівлі людьми або здійснення іншої незаконної угоди щодо людини.
Злободенність розгляду останнього питання зумовлена тим, що злочин — торгівля людьми — для України є новим. Уперше кримінальну відповідальність за торгівлю людьми було встановлено Законом України від 24 березня 1998 року № 210/98 ВР, згідно з яким Кримінальний кодекс доповнено статтею 1241 “Торгівля людьми”. За 10 років дії цієї норми її редакція змінювалася тричі, що само по собі створює труднощі при її застосуванні на практиці.
Водночас, як свідчить судова статистика, кількість злочинів цієї категорії з кожним роком збільшується. З часу введення в кримінальний закон зазначеної норми за вчинення цього злочину засуджено 554 особи.
Стан застосування в Україні законодавства про протидію торгівлі людьми є одним із найважливіших питань, моніторинг яких здійснюють як Рада Європи, так і інші міжнародні організації.
Пленум також вніс доповнення до постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 “Про практику призначення судами кримінального покарання”.