Дату проведення урочистого засідання вибрано невипадково. Адже саме 11 березня 1923 року – рівно 90 років тому – розпочав свою діяльність Верховний Суд УСРР, який було створено відповідно до прийнятої у грудні 1922 року постанови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету «Про введення в дію Положення про судоустрій УСРР».

Становлення Верховного Суду відбувалося в непростих умовах. На той час країна перебувала в постреволюційному становищі, а формування органів державної влади супроводжувалося жорсткою боротьбою з посяганнями на революційний порядок.

Суддівський корпус складався переважно з різноробів, слюсарів, машиністів із партійними квитками. Тому й не дивно, що перший історичний склад Верховного Суду УСРР очолив 30-річний революціонер Сергій Буздалін, який не мав вищої освіти і за професією був столяром. Усього до складу Суду входило 12 суддів.

З початку утворення Верховного Суду на його діяльність впливало багато чинників радянської моделі державності. З прийняттям Конституції СРСР 1924 року було створено Верховний Суд СРСР, який істотно впливав на діяльність верховних судів союзних республік. Зокрема, судові рішення верховних судів республік могли бути опротестованими, якщо вони суперечили загальносоюзному законодавству або інтересам інших союзних республік.

Укорінення на початку 30-х років командно-адміністративної системи управління негативно вплинуло на організацію та діяльність усіх ланок судової системи України. Так, нове Положення про судоустрій УСРР від 25 вересня 1931 року зобов’язувало судові органи УСРР не тільки здійснювати правосуддя, а й боротися з будь-якими спробами протидії соціалістичному будівництву, активно сприяти соціалістичній індустріалізації країни, перебудові сільського господарства на соціалістичних засадах і рішучому наступу на рештки капіталістичних елементів.

Надзвичайно складними в діяльності найвищого судового органу були роки тоталітарного режиму, які супроводжувалися жорстокими політичними репресіями, розстрілами. Не оминула така доля і багатьох представників суддівського корпусу. Так, у 30-х роках були піддані репресіям голови Верховного Суду УСРР (УРСР) С.Ф. Буздалін, М.М. Лебединець, С.Н. Крупко, Г.М. Завіцький, Г.А. Железногорський-Айзенберг, Ф.В. Шумятський та інші. Пізніше, через десятки років, їх було реабілітовано.

Судові органи УСРР продовжували перебувати під тиском режиму навіть після того, як правові засади їх організації та діяльності було закріплено в окремому розділі Конституції УРСР 1937 року – «Суд і прокуратура». Згідно з положеннями цієї Конституції Верховний Суд УРСР отримав статус найвищого судового органу республіки, судді якого обиралися Верховною Радою УРСР строком на п’ять років.

Із прийняттям 16 серпня 1938 року Верховною Радою СРСР Закону СРСР «Про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік» Верховний Суд СРСР наділявся правом розглядати протести на судові рішення всіх судів, минаючи їх перевірку верховними судами союзних республік. Таке нововведення суттєво послабило роль Верховного Суду УРСР.

У роки Великої Вітчизняної війни Верховний Суд УРСР було евакуйовано спочатку до міста Харкова, потім – до Саратова і Москви. Більшість суддів пішли на фронт, деякі з них загинули смертю хоробрих. Це – заступник голови Суду Краснощок, судді Марченко, Бердников, Лісовий, Фомін, Пономаренко, Крисенко. Лише у грудні 1943 року Верховний Суд повертається до міста Києва та згодом відновлює свою діяльність.

У процесі другої кодифікації радянського законодавства в червні 1960 року було прийнято Закон «Про судоустрій Української РСР». Ним встановлювалася більш чітка організація діяльності Верховного Суду УРСР, підтверджувалися його широкі права з нагляду за діяльністю всіх судів республіки. Верховний Суд УРСР отримав право законодавчої ініціативи.

У 1978 році прийнято нову Конституцію УРСР, яка зберігала високий статус Верховного Суду УРСР та право здійснювати нагляд за судовою діяльністю судів республіки. У розвиток її положень 5 червня 1981 року було прийнято Закон «Про судоустрій Української РСР», який розширював законодавчу регламентацію всіх сторін організації та діяльності Верховного Суду УРСР.

Початок реформування судової влади незалежної України пов’язується з прийняттям Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи 1992 року. У цьому документі проголошувалися принципи формування незалежної судової влади в державі, запроваджувалися організаційні засади функціонування судової системи, гарантії самостійності й незалежності суддів, забезпечення захисту й неухильного додержання основних прав і свобод людини як неодмінних умов функціонування демократичної правової держави.

Відповідно до зазначеної Концепції Верховний Суд мав відігравати роль вищої судової інстанції в системі загальних судів, на яку було покладено повноваження щодо перегляду справ в апеляційному та касаційному порядку, а також за нововиявленими обставинами.

З метою втілення в життя положень Концепції внесено зміни та доповнення до Закону «Про судоустрій Української РСР» та прийнято Закон України від 15 грудня 1992 року «Про статус суддів».

Із прийняттям у червні 1996 року Конституції України на конституційному рівні було визначено статус Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції. В Основному Законі було закріплено принцип верховенства права, визначено основні засади судочинства, гарантії незалежності й недоторкáнності суддів, серед яких, зокрема, – заборона впливу на суддів у будь-який спосіб та встановлення юридичної відповідальності за неповагу до суду і суддів.

Подальше реформування судоустрою було здійснено з прийняттям Верховною Радою України Закону України від 7 лютого 2002 року «Про судоустрій України», який деталізував вказані положення Основного Закону, а також установив додаткові гарантії незалежності суддів.

Значним кроком в утвердженні в Україні міжнародних стандартів захисту прав людини стало надання Верховному Суду України повноважень щодо перегляду тих судових справ, де мало місце порушення державою міжнародних зобов’язань. Це стало можливим з унесенням відповідних змін до процесуальних кодексів, прийняттям у 2006 року Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Наступним етапом судової реформи стало прийняття у липні 2010 року Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Цей Закон закріпив концептуально нові підходи до визначення системи судів загальної юрисдикції, статусу суддів, порядку формування суддівського корпусу, здійснення суддівського самоврядування, організації матеріального й соціального забезпечення судів. Водночас із прийняттям цього Закону було внесено відповідні зміни і до процесуальних кодексів.

Кардинальних змін у частині повноважень та організації діяльності зазнав і Верховний Суд України. Згаданим Законом було ліквідовано судові палати та зменшено кількість суддів до двадцяти. Верховний Суд було позбавлено повноважень щодо перегляду справ у касаційному, виключному та винятковому порядках; ведення та аналізу судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики; надання судам роз’яснень з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; визнання нечинними роз’яснень пленумів вищих спеціалізованих судів.

Таким чином, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» суттєво обмежив повноваження найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, ускладнив організацію його роботи, а також створив перешкоди для реалізації громадянами їх конституційного права на доступ до правосуддя.

Втім, із прийняттям зазначеного Закону надзвичайно важливою новелою в історії вітчизняного права стало запровадження у процесуальних кодексах принципу обов’язковості судових рішень Верховного Суду України.

Цей принцип полягає в обов’язковості рішень Верховного Суду для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності те чи інше положення нормативно-правового акта, неоднаково застосоване в процесі розгляду справи в касаційному порядку, а також для всіх судів України. На суди було покладено обов’язок привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду.

На відміну від постанов Пленуму Верховного Суду України, що мали рекомендаційний характер, постанови Суду в судових справах набули статусу своєрідного судового прецеденту.

На сьогодні Верховний Суд через надані ним правові висновки у конкретних судових рішеннях спрямовує судову практику та діяльність відповідних державних органів у найбільш важливих сферах життєдіяльності держави.

Безумовно, у світлі практики Європейського суду з прав людини обов’язковість правових позицій Верховного Суду України, викладених у його рішеннях, є дієвим чинником, який сприяє неухильному дотриманню права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Це підвищує ефективність діяльності судової системи та зміцнює довіру співвітчизників до національного судочинства.

У подальшому, з прийняттям Закону України від 20 жовтня 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розгляду справ Верховним Судом України», було збільшено кількісний склад Верховного Суду до сорока восьми суддів, відновлено розгляд справ судовими палатами та внесено низку інших змін, якими до певної міри було оптимізовано діяльність Суду.

Водночас, на наше переконання, законодавство, яке регулює діяльність Верховного Суду, потребує істотного удосконалення. Найперше, це зумовлено тим, що той обсяг повноважень, який на сьогодні має Суд, унеможливлює виконання ним повною мірою тієї функції, що має бути притаманною йому як Верховному Суду, а саме – забезпечувати однакове і правильне застосування законів України всіма судами і забезпечувати єдність судової системи.

Користуючись тим, що в сьогоднішньому урочистому засіданні бере участь Голова Верховної Ради Володимир Рибак, я коротко зупинюся на цьому питанні.

Судді Верховного Суду переконані в тому, що для здійснення своїх функцій Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції повинен мати відповідний обсяг повноважень. Він має забезпечувати єдність судової практики у сфері застосування норм не лише матеріального, а й процесуального права. Так само не повинно існувати обмежень його повноважень щодо перегляду справ у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Доступ людини до правосуддя в державі не повинен залежати від рішень судів нижчого рівня про допуск справи до провадження у Верховному Суді України. Порядок перегляду справ Верховним Судом, визначений процесуальним законодавством, не повинен містити обмежень права учасників судового процесу безпосередньо звертатися до найвищого судового органу.

По-друге, необхідно удосконалити процесуальне законодавство, яке регулює діяльність Верховного Суду з розгляду судових справ. Передбачивши, що висновки Верховного Суду за результатами розгляду справи є обов’язковими для всіх суб’єктів правозастосування, Парламент надзвичайно поверхово урегулював питання про те, в якому процесуальному документі і в якому вигляді ці висновки мають бути викладені, з якого моменту вони набирать прецедентного значення, яку відповідальність несуть особи, що ігнорують їх. Це створює для суддів суттєві труднощі.

Зазначу, що законопроекти з метою виправлення цього становища неодноразово реєструвалися, проте їх розгляд так і не відбувся.

Не можу не сказати ще про одну проблему, яка потребує законодавчого вирішення. З прийняттям у липні 2010 року Закону України «Про судоустрій і статус суддів» усіх суддів України, зокрема і суддів Верховного Суду України, було позбавлено гарантій соціального і матеріального захисту. При цьому ці гарантії не були певними пільгами чи перевагами, вони були спрямовані на захист незалежності судді і суду, на компенсацію тих втрат, які неодмінно ніс суддя у зв’язку з позбавленням права займатися політичною діяльністю або бізнесом. Питання про повернення суддям цих гарантій є питанням честі для влади. До речі, відповідний законопроект нещодавно зареєстрований у Парламенті.

Повертаючись до сьогоднішньої події, хочу зазначити, що протягом дев’яноста років Верховний Суд накопичив величезний досвід правозастосовної діяльності, який формувався цілими поколіннями суддів.

Видатний внесок у розбудову ВСУ і розвиток правосуддя в державі внесла повоєнна генерація суддів. На жаль, багатьох із них серед живих уже немає. Хочеться з великою шаною згадати таких видатних юристів, висококваліфікованих і високо моральних суддів, як

Олександр Никифорович Якименко

Петро Григорович Цупренко

Володимир Сергійович Стефанюк

Василь Гордійович Білоусенко

Микита Фролович Антонов

Василь Дмитрович Ярославський.

Хочеться також побажати здоров’я і довгих років життя тим суддям, які перебувають у відставці. Усіх не перерахую, обмежусь тільки тими, які десятиріччями працювали в Суді і по сьогоднішній день не переривають з нами зв’язку.

Це – Віталій Федорович Бойко

Василь Тимофійович Маляренко

Гаврило Іванович Давиденко

Григорій Петрович Таран

Галина Миколаївна Омельяненко

Євген Іванович Овчинніков

Тамара Миколаївна Роцька...

На сьогодні суддівський корпус Верховного Суду України сформовано з висококваліфікованих та досвідчених кадрів судової системи. Більшість суддів значну або більшу частину свого життя віддали правосуддю. Третина з них має наукові ступені, що дає змогу поєднувати здобуті знання з правозастосовною практикою. За значний внесок у розбудову правової держави сорока чотирьом суддям присвоєно почесне звання «Заслужений юрист України».

Попри всі труднощі та доволі непростий час ми повинні пам’ятати, що суддя завжди має залишатися взірцем моральності та втіленням справедливості, демонструвати високе почуття відповідальності за доручену справу, виваженість у прийнятті рішень, принциповість і толерантність.

Незалежність, чесність, об’єктивність, неупередженість при прийнятті рішень, високий професіоналізм, вірність принципу верховенства права, відданість справі, гуманізм є запорукою авторитету судді в суспільстві. Справедливість, відповідальність за долю кожної людини мають завжди залишатися незаперечними заповідями для кожного судді.

Отож у цей святковий день від щирого серця бажаю всім вам незламної сили духу, непохитної принциповості та державної мудрості у справі захисту прав співвітчизників, забезпечення миру і злагоди в суспільстві.

Міцного здоров’я вам на довгі роки, добробуту, щастя, оптимізму і впевненості в майбутньому, родинного затишку, вагомих здобутків в ім’я процвітання нашої держави.

Невичерпної енергії та творчої наснаги!

Щиро вітаю вас з нагоди 90-ї річниці Верховного Суду України!

11 березня 2013 року