При розгляді справ про поновлення строку дії договорів найму (оренди на новий строк, судам необхідно врахувати, що після закінчення строку договору він може бути продовжений на такий саме строк, на який він укладався, за умови, якщо проти цього не заперечує орендодавець. При цьому такі заперечення мають бути висловлені орендодавцем протягом одного місяця після закінчення строку договору

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Львівської державної фінансової академії (далі — Академія) на постанову Вищого господарського суду України від 15 листопада 2005 р. у справі № 1/135—20/51 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Старий замок” (далі — Товариство) до Академії про визнання терміну дії договору оренди від 2 липня 2001 р. поновленим на строк, раніше встановлений договором,
З позовом у Господарський суд Львівської області Товариство звернулося 1 березня 2005 р., мотивувавши заявлену позовну вимогу положеннями ст. 764 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), згідно з якою, на його думку, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 22 березня 2005 р. в позові відмовлено.

Постановою від 13—21 червня 2005 р. Львівський апеляційний господарський суд зазначене судове рішення залишив без змін.

Рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів обґрунтовані тим, що до закінчення строку договору оренди Академія попередила Товариство про непродовження його дії у зв’язку з необхідністю використання орендованих приміщень для власних потреб.

Вказані судові рішення першої та апеляційної інстанцій оскарженою постановою Вищий господарський суд України скасував, а позов задовольнив, виходячи з того, що Академія попередила Товариство про припинення з ним орендних відносин до закінчення строку договору оренди, а не протягом місяця після закінчення цього строку, як це передбачено ст. 17 Закону України від 10 квітня 1992 р. № 2269-XII “Про оренду державного та комунального майна” (далі — Закон від 10 квітня 1992 р. № 2269-XII).

Доводи апеляційного суду про те, що відповідно до статті 287 Господарського кодексу України (далі — ГК) з 1 січня 2004 р. Академія втратила право орендодавця державного майна, бо ним є тільки Фонд державного майна України (далі — ФДМУ) та його регіональні відділення (далі — РВ ФДМУ), Вищий господарський суд України заперечив тим, що, на його думку, зазначена норма стосується тільки укладення первісних договорів оренди і не поширюється на продовження строку договорів, укладених до набрання чинності ГК.

Академія просить постанову Вищого господарського суду України скасувати, мотивуючи касаційну скаргу неправильним застосування судом норм матеріального і процесуального права, а також виявленням факту різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону в аналогічних справах.

Заслухавши суддю—доповідача та пояснення представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Спірні відносини між сторонами щодо оренди нежитлового приміщення № 3 по вул. Коперніка у м. Львові виникли з приводу продовження на новий термін договору оренди після закінчення його строку.

Правові наслідки продовження користування майном після закінчення строку договору оренди безпосередньо передбачені ст. 764 ЦК, статтею 17 Закону від 10 квітня 1992 р. № 2269-XII та опосередковано нормою ч. 4 ст. 291 ГК, згідно з якою правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК.

Відповідно до ст. 764 ЦК, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму (оренди), то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Аналогічна норма міститься в ч. 2 ст. 17 Закону від 10 квітня 1992 р. № 2269-XII, відповідно до якої у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Зі змісту зазначених правових норм випливає, що після закінчення строку договору оренди він може бути продовжений на такий самий строк, на який цей договір укладався, за умови, якщо проти цього не заперечує орендодавець. При цьому такі заперечення мають бути висловлені ним протягом одного місяця після закінчення строку договору.

Відтак, якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється.

Господарські суди першої та апеляційної інстанцій встановили, і це підтверджується матеріалами справи, що листами від 12 листопада і 16 грудня 2004 р. Академія (орендодавець) повідомляла Товариство (орендар) про те, що після закінчення 1 січня 2005 р. строку договору оренди на новий строк він продовжуватись не буде у зв’язку з необхідністю використання орендованого нежилого приміщення для власних потреб, а саме — під бібліотеку.

Але 31 січня 2005 р. Академія виставила Товариству рахунок № 18 на сплату орендної плати та плати за комунальні послуги за період з 1 до 31 січня 2005 р. зі строком оплати до 10 лютого 2005 р. Зазначений рахунок був оплачений на підставі платіжних доручень Товариства від 17 лютого 2005 р. № 52, від 18 лютого 2005 р. № 53 та від 21 лютого 2005 р. № 55, 56. Проте, належної юридичної оцінки цьому факту господарські суди не дали і не з’ясували чи можуть такі дії Академії розцінюватися як зміна висловленого нею ставлення щодо припинення договору оренди.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. № 11 “Про судове рішення” рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального закону і всебічно перевіривши обставини, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, а обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

За таких обставин ухвалені у справі рішення та постанови підлягають скасуванню як незаконні та необґрунтовані, а справа — передачі на новий розгляд.

Під час нового розгляду справи господарському суду першої інстанції необхідно врахувати викладене, всебічно і повно встановити всі фактичні обставини справи на підставі об’єктивної оцінки наявних у ній доказів, з’ясувати дійсні права та обов’язки сторін і, залежно від встановленого, правильно застосувати норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та ухвалити законне і обґрунтоване рішення.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111¹⁷—111²⁰ Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу Академії задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від 15 листопада 2005 р., постанову Львівського апеляційного господарського суду від 13—21 червня 2005 р. та рішення Господарського суду Львівської області від 22 березня 2005 р. скасувати, а справу передати на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.