Обговорення актуальних проблем судочинства у такому форматі – за участю правників-науковців, суддів-практиків, міжнародних експертів – є, наголосили учасники зустрічі, надзвичайно корисним, оскільки дає змогу подивитися на окреслені проблеми комплексно, у тісному зв’язку теорії й практики. Вирішено й у майбутньому практикувати подібні науково-практичні заходи з метою забезпечення належного функціонування в державі судової влади й належного здійснення правосуддя.

У роботі конференції взяли участь Надзвичайний і Повноважний Посол Швейцарської Конфедерації в Україні Крістіан Шьоненбергер та Керівник консульсько-правового відділу Посольства ФРН в Україні Курт-Георг Штьокль- Штілльфрід.

Вітаючи учасників конференції, Голова Верховного Суду України Петро Пилипчук, директор Швейцарського бюро співробітницва в Україні пан Гуідо Бельтрані, радник Німецького фонду міжнародного правового співробітництва Геннадій Рижков наголосили на важливості порушеної теми не лише для судової системи України, а й для розвитку демократичної держави загалом.

І в цьому сенсі, зауважили виступаючі, обговорення практики інших країн, напрацювань зарубіжних і вітчизняних науковців, аналіз позитивного й негативного досвіду застосування українського законодавства у сфері судочинства неодмінно слугуватимуть вирішенню непростих питань, які стоять перед судами України щодо забезпечення єдності судової практики.

- -

Ми, зазначив у своїй доповіді Голова Верховного Суду, покликані скеровувати судову практику в напрямі виконання вимог Конституції і чинного законодавства, Конвенції про захист прав людини і її основоположних свобод з урахуванням умов, у яких живе й розвивається суспільство.

На жаль, констатував Петро Пилипчук, Конституція України, визначивши у ст. 129 основні засади судочинства, не закріпила фундаментальний принцип, згідно з яким усі суди зобов’язані всі закони і всі підзаконні нормативні акти застосовувати однаково. Тож у який спосіб держава має забезпечувати єдність судової практики, з належною повнотою не визначено чинним законодавством.

І на сьогодні маємо ситуацію, коли за однакове застосування законодавства (тільки норм матеріального права) вищими судами відповідає Верховний Суд України, а за однакове застосування законодавства місцевими й апеляційними судами – відповідні вищі суди. При цьому арсенал засобів, з допомогою яких Верховний Суд і вищі суди можуть впливати на правозастосовну діяльність судів з метою забезпечення єдності судової практики є відверто недостатнім, наголосив Голова Верховного Суду України.

Тож, на переконання Петра Пилипчука, необхідно внести зміни до чинного законодавства України, аби запобігти формуванню кількох відокремлених одна від одної і замкнених на відповідні вищі спеціалізовані суди різновидів судової практики, у кожному з яких по-різному інтерпретуються і застосовуються одні й ті самі положення законів, що в кінцевому результаті може призвести до порушення принципу рівності всіх перед законом і судом.

Суддя Конституційного Суду України у відставці Микола Козюбра запропонував присутнім подивитися на питання забезпечення єдності судової практики як на складову принципу верховенства права в контексті норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

На жаль, зазначив відомий правник, незважаючи на оптимістичні заяви ідеологів і творців названого закону про те що з його прийняттям Верховний Суд України зможе зреалізувати свою головну функцію – забезпечення єдності судової практики, з тими повноваженнями, які має Верховний Суд України за Законом України «Про судоустрій і статус суддів», це зробити неможливо, наголосив М. Козюбра.

Посилаючись на досвід зарубіжних країн, він підкреслив, що в умовах суцільної судової спеціалізації доводиться шукати все ж таки єдиний центр забезпечення єдності правосуддя. У Федеративній Республіці Німеччина, наприклад, створено Спільний сенат судів. В Україні таким центром у контексті забезпечення вимог верховенства права мав би стати Верховний Суд України, переконаний екс-суддя Конституційного Суду України.

На думку досвідченого правника, першим кроком на шляху відновлення виконання Верховним Судом України своєї головної функції має стати бодай часткове повернення йому касаційних повноважень, принаймні, у тих випадках, коли за законом про судоустрій і статус суддів судами першої інстанції виступають чи можуть виступати апеляційні суди. Другий крок − надання найвищій судовій інстанції України права самій вирішувати питання про провадження у справах, які за законом розглядаються у ньому в порядку перегляду, на основі прямого звернення сторін до Верховного Суду з клопотанням про перегляд із названих у законі підстав, а не на основі рішень про допуск вищих спеціалізованих судів, як це передбачено нині.

Слід також, сказав М. Козюбра, додати Верховному Суду повноваження з перегляду справ, в яких має місце однакове, але таке, що не відповідає вимогам Конституції України і верховенства права застосування норм закону чи іншого нормативного акту.

Забезпечення єдності судової практики має здійснюватися з єдиного центру, й таким центром має бути Верховний Суд України, але за наявності у нього відповідних інструментів і відповідних засобів. Лише у такому разі можна говорити про єдність судової практики у контексті принципу верховенства права, заявив Микола Козюбра.

- -

Станіслав Шевчук, професор Національного Університету «Києво-Могилянська Академія» зазначив у своєму виступі, що верховенство права, з яким, безумовно, пов’язана єдність судової практики, це не тільки й не стільки важливий доктринальний постулат, скільки застосовна практика незалежних судів у державі.

Вузьконормативне застосування права, на думку відомого науковця, нерідко входить у суперечність із дотриманням принципу верховенства права та похідного від нього принципу захисту прав людини при розгляді судових справ. Ця проблема надзвичайно гостро постає в Україні, про що свідчать показники роботи Європейського суду з прав людини. Єдність судової практики має будуватися і ґрунтуватися на цих непорушних для європейських країн принципах і спрямовуватися на формування відповідної правової та юридичної ментальності наших суддів, наголосив С. Шевчук.

Принцип єдності судової практики, нагадав доповідач, невід’ємний від касаційної функції. Посилаючись на досвід європейських країн, де касаційні функції, як правило, належать верховним судам, С. Шевчук висловив переконання, що і в Україні такими повноваженнями має бути наділений Верховний Суд, як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, рішення якого у конкретних справах мали б нормативну природу та сприяли б вирішенню тих суперечностей судової практики, які порушують принцип правової визначеності.

Під час другої сесії учасники науково-практичної конференції обговорили питання «Судові рішення вищих судових органів держави у механізмі забезпечення правильного й однакового застосування судами законодавства». Зокрема, заступник Голови Верховного Суду України – секретар Судової палати у цивільних справах Анатолій Ярема зупинився на принципі обов’язковості рішень Верховного Суду України.

Доповідач зазначив, що Конституція України (ст. 129) в якості однієї із основних засад судочинства закріпила принцип обов’язковості судових рішень, який знайшов своє подальше відображення у Законі Украї­ни «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. та процесуальних кодексах.

Анатолій Ярема наголосив, що як для державної влади загалом, так і для найвищого судового органу будь-якої держави зокрема, питання забезпечення єдиних підходів до правильного застосування чинного законодавства судами загальної юрисдикції завжди є одним із головних в організації здійснення судочинства.

Забезпечення Верховним Судом України однакового застосування судами (судом) касаційної інстанції норм матеріального права визначено в якості одного з основних шляхів забезпечення єдності системи судів загальної юрисдикції (ч. 4 ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Доповідач звернув увагу присутніх і на те, що у зв’язку з прийняттям зазначеного Закону процесуальні кодекси було доповнено нормами щодо обов'язковості судових рішень Верховного Суду України (ст. 360-7 ЦПК України, ст. 111-28 ГПК України, ст. 244-2 КАС України, ст. 400-25 КПК України).

Анатолій Ярема зокрема зазначив, що невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, установлену законом. Однак наразі згадане питання чітко не врегульовано, оскільки незрозуміло, про яку саме відповідальність йдеться: дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну. Тож, на переконання заступника Голови Верховного Суду України, відповідальність суб'єктів владних повноважень, включаючи й суддів як носіїв судової влади за порушення принципу обов'язковості рішень Верховного Суду України в частині сформульованих ним правових позицій потребує якнайшвидшого законодавчого врегулювання.

При цьому Анатолій Ярема наголосив: сама ідея забезпечення єдності судової практики у згаданий спосіб може набути практичного втілення лише за умови наявності відповідного механізму гарантій, який виконуватиме у тому числі й превентивну функцію. Відповідна ж участь Верховного Суду України у формуванні судової практики має знеособлений характер та відбувається без будь-якого втручання в процес розгляду судами нижчих інстанцій конкретних справ.

Обов’язкове до виконання рішення Верховного Суду України є індивідуальним актом правозастосування та жодним чином не підміняє закон. Крім цього, підкреслив А. Ярема, у суддів з’явилася абсолютно нова правова підстава для мотивування рішень, що неодмінно сприятиме дотриманню принципу правової визначеності, без чого право особи на справедливий суд забезпечити практично неможливо.

Як позитив, заступник Голови Верховного Суду України назвав і те, що запроваджено практику регулярного інформування вищими спеціалізованими судами судів нижчого рівня про застосування Верховним Судом України окремих норм законодавства, що суттєво полегшує роботу суддів першої та апеляційної інстанцій.

Надзвичайно делікатною й чутливою темою для будь-якої країни назвав обговорювану на конференції проблему забезпечення єдності судової практики екс-президент Вищого адміністративного суду Литви, віце-президент Міжнародної асоціації суддів доктор Віргіліус Валанчус. Адже, за його словами, завжди виникають запитання: а чи потрібна єдина судова практика? І якими способами забезпечувати її? І щоб у результаті користувачі судової системи – громадяни країни – від цього виграли.

Безперечно, сказав суддя із Литви, у судовій практиці має бути передбачуваність і стабільність. Тоді буде й довіра до судових рішень, судової системи загалом. Водночас у громадян має бути можливість оскарження судових рішень на національному рівні. У Литві найвищим судовим арбітром у кримінальних та цивільних справах виступає Верховний Суд, в адміністративних – Вищий адміністративний.

Актуальною для Литви, як і для України є й проблема розмежування юрисдикцій. Розв’язати її непросто, зазначив пан Валанчус, потрібна конструктивна співпраця і законодавців, і представників судової системи, постійне професійне обговорення питань, що виникають, і зокрема, конкретних прикладів із судової практики, які призводять до судових дублювань і вимушених ходінь громадян «по колу» в судах різних юрисдикцій.

За словами Віргіліуса Валанчуса, литовські судді використовують різні – формальні і неформальні – комунікаційні механізми, аби попередити такі випадки і надавати судовий захист громадянам країни на належному професійному рівні. Більше комунікувати в цьому сенсі потрібно й в Україні, переконаний литовський колега, – і в середині самої судової системи, і у співпраці з законодавцем.

- -

- -

Про місце і роль вищих судових органів Федеративної Республіки Німеччина у механізмі забезпечення правильного й однакового застосування судами законодавства розповіли у своїх доповідях на конференції Президент Вищого суду землі Нижня Саксонія доктор Герхард Кірхнер та суддя Федерального Верховного Суду Німеччини доктор Дітріх Бейєр. Вони, зокрема, зауважили, що обговорюване питання широко дискутується в Європі та є актуальним і для Німеччини. Ознайомивши учасників конференції з загальними аспектами функціонування судової системи у Федеративній Республіці Німеччина, доповідачі більш детально зупинилися на характеристиці підстав для допуску справи до перегляду Федеральним Верховним судом, його можливих рішеннях в окремих випадках та значенні цих рішень для інстанційних судів. Йшлося також про механізми впливу Федерального Верховного суду на здійснення правосуддя інстанційними судами загалом. Цікавим для присутніх був німецький досвід реалізації конкретних заходів задля забезпечення однакового правосуддя на практиці.

Обговоренню позапроцесуальних повноважень Верховного Суду України та вищих судів щодо забезпечення єдності судової практики було присвячено третю сесію науково-практичної конференції. Виступаючи на ній, суддя Верховного Суду України, кандидат юридичних наук Олександр Прокопенко зазначив, що наразі судова практика в Україні не є узгодженою й єдиною, а її колізійність не сприяє однаковому праворозумінню в суспільстві і, відповідно, деформує правову свідомість та правову культуру суб’єктів правовідносин, що, безумовно, впливає на їх правову поведінку.

Звичайно було б ідеально, зауважив доповідач, якби у кожному суді України, незалежно від його рівня, приймалися правильні й законні рішення. Тоді не було б і розрізненої судової практики. А поки що цілком зрозуміле бажання Верховного Суду та вищих судів чітко обмежити нижчестоящі суди від неправильного застосування законів, указуючи їм зразок застосування права. Хоча навряд чи можна створити такий зразок для кожного випадку. Але чи в змозі Верховний Суд України це зробити відповідно до чинних процесуальних та поза процесуальних повноважень? Очевидно, що ні. Навіть повноваження, надані ВСУ Законом України № 3932-VІ від 20 жовтня 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розгляду справ Верховним Судом України», які стосуються розгляду справ відповідними судовими палатами, процесуально не дають можливості ухвалювати остаточні рішення у конкретних справах.

Судова практика, підкреслив О. Прокопенко, має тенденцію змінювати свій напрямок. І це цілком виправдано, оскільки навіть вищі судові інстанції можуть помилятися, й обмежити їх у праві виправити помилку в тлумаченні норм права було б нерозумно. Виправлення помилки шляхом зміни своєї практики, а не шляхом наполягання на ній, робить честь вищим органам судової влади і є цілком допустимим, доки рішення обов’язкові тільки в тих справах, по яких вони винесені, вважає суддя Верховного Суду України.

Тож, зазначив він, на сьогодні необхідно повернути Верховному Суду України позапроцесуальні повноваження, яких його було необґрунтовано позбавлено. Це потрібно для того, щоб найвищий судовий орган країни давав судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики й аналізу судової статистики, а також у разі необхідності мав право визнати не чинними роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції.

Доповідач наголосив, що роль і місце Верховного Суду України в системі судів загальної юрисдикції вимагає, щоб у нього були дієві інструменти, за допомогою яких можна було б оперативно й ефективно впливати на правозастосовну діяльність судів з метою забезпечення однакового застосування ними законодавства.

Про те, яким чином Верховний Суд України та вищі суди мають використовувати свої позапроцесуальні повноваження у сенсі забезпечення єдності судової практики, якою має бути співпраця між названими судовими установами, аби була вона коректною і водночас продуктивною, які кроки в цьому напрямі здійснюються уже і мали б здійснюватися найближчим часом, говорили на конференції заступник Голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Михайло Вільгушинський, заступник Голови Вищого адміністративного суду України Михайло Цуркан, заступник Голови Вищого господарського суду України Віктор Москаленко.

На переконання виступаючих, співпраця між самими вищими судами і між ними та Верховним Судом має вийти на новий рівень і носити не епізодичний характер, а набути рис постійного професійного діалогу. Михайло Вільгушинський, зокрема, запропонував майбутні постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ обговорювати у Верховному Суду на стадії їх підготовки до прийняття.

Михайло Цуркан додав, що однією із форм забезпечення єдності судової практики має стати вироблення Верховним Судом правових позицій у певних категоріях справ, створення їх електронної бази, аби кожен суддя міг скористатися ними як орієнтиром у своїй судовій діяльності.

Віктор Москаленко, порушивши у межах обговорюваної тематики важливість розмежування юрисдикцій і посилення співпраці між судами, повідомив про те, що на рівні двох вищих судів – господарського й адміністративного – вже створено робочу групу для обговорення конкретних випадків судової практики, що призвела до дублювань і невизначеності у судових рішеннях, та вироблення спільних позицій і надання рекомендацій парламентарям для необхідних коригувань чинного законодавства.

- -

Про те, що немало проблем у питанні забезпечення єдності судової практики виникає через відсутність механізму розмежування юрисдикцій, йшлося на четвертій сесії науково-практичної конференції. Виступаючи на ній, заступник Голови Верховного Суду України – секретар Судової палати у господарських справах Валентин Барбара звернув увагу на спірні питання, що виникають між господарською та адміністративною юрисдикцією. На думку доповідача, прийняття Кодексу адміністративного судочинства України зумовило виникнення низки суперечностей щодо розмежування компетенції між судами. Особливої актуальності набули питання підвідомчості судам справ, що виникають із матеріальних правовідносин галузей, які містять як норми приватноправового, так і публічно-правового характеру. Адже в господарських та адміністративних справах подеколи спільним є те, що хоча б однією зі сторін у справі є державні органи, їх посадові та службові особи.

Одним із актуальних питань у судовій практиці залишається питання розмежування підвідомчості справ щодо оскарження рішень Антимонопольного комітету України (його територіальних відділень) та земельних спорів під час прийняття позовних заяв судами до провадження. Зазначене, сказав В. Барбара, зумовлено законодавчим статусом Антимонопольного комітету України та статусом суб’єктів земельних відносин, якими є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Доповідач навів приклади непоодиноких випадків паралельного оскарження як до господарських, так і до адміністративних судів рішень Антимонопольного комітету України.

Валентин Барбара констатував, що неоднозначною на сьогодні є й судова практика щодо розгляду земельних спорів. На його думку, для розмежування підвідомчості земельних спорів під час прийняття позовних заяв судами до провадження варто звертати увагу на специфіку земельних спорів, оскільки співвідношення публічного й приватного права у земельних спорах призводить до неоднакової судової практики при вирішені питання юрисдикції та розмежування компетенції господарських та інших судів.

Враховуючи, що в господарських та адміністративних справах подеколи спільним є те, що хоча б однією зі сторін виступають державні органи, їх посадові та службові особи, варто розрізняти їх як суб’єктів владних повноважень і як суб’єктів господарювання. Саме від статусу, в якому виступає орган державної влади, і залежить юрисдикція, якій буде підпорядковано певний спір, наголосив заступник Голови Верховного Суду України.

Насамкінець доповідач зазначив, що на сьогодні однією з найпоширеніших проблем, з якою змушені стикатися суди при здійсненні ними правосуддя, є недосконалість чинного законодавства та низький рівень законотворчої діяльності. Наслідками таких явищ є прийняття судами одного процесуального рівня діаметрально протилежних рішень в аналогічних спорах. І саме через неузгодженість положень Кодексу адміністративного судочинства України з положеннями Господарського процесуального кодексу України та ряду законів України судами й приймаються такі рішення.

Якби законодавець не створював конкурентність законів, то й не створювалася б, відповідно, конкурентність юрисдикцій, переконаний В. Барбара.

На важливості як процесуальної так і непроцесуальної участі Верховного Суду України у формуванні єдиної судової практики наголосили у своїх доповідях суддя Черкаського окружного адміністративного суду Лариса Трофімова та суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Алла Олійник. «Незважаючи на законодавче обмеження повноважень Верховного Суду України, від нього однаково чекають формування орієнтирів у тлумаченні правових норм та їх застосуванні», − підкреслила Лариса Трофімова. А її колега з вищого суду конкретними прикладами проілюструвала гостроту проблеми, що виникла внаслідок відсторонення Верховного Суду від перегляду справ із підстав неоднакового застосування процесуального законодавства. «Неможливість звернутися до найвищої судової інстанції в окремих ситуаціях призводить до очевидного порушення прав людини, про що Україні неодноразово вказував Європейський суд з прав людини», − зазначила Алла Олійник.

Узятий в Україні курс на децентралізацію судової системи вимагає нового підходу до визначення механізму взаємодії між юрисдикціями судової влади та Верховним Судом України, підкреслила у своїй доповіді доцент кафедри організації судових та правоохоронних органів Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» Лідія Москвич. На важливості посилення такої взаємодії наголосила у своєму виступі і завідувач кафедри теорії та філософії права Львівського національного університету імені Івана Франка Людмила Луць. На її думку, нагальною є потреба легалізувати такий вислів як «судова практика» – задля уподібненого розуміння такого поняття, а також правильно поіменувати таке правове явище як однотипність судової практики, замінивши невдалий вислів «однакові судові рішення» на більш точний у лексичному і правовому значенні − «однотипні рішення».

Що ж до основних способів забезпечення єдності судової практики, то ними, на думку Людмили Луць, можуть бути прийняття постанов Пленуму Верховного Суду України та прийняття однотипних рішень вищими судами як орієнтирів для інших судів.

Усі проблемні питання важко обговорити протягом одного дня, − підсумовуючи роботу конференції, зазначила науковець, − тож нагальною є потреба зустрічатися ще, щоб виробити спільні пропозиції парламентарям для внесення відповідних змін у чинне законодавство.

- -