Відповідно до ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників видана особа не може переслідуватися, засуджуватися ні за які правопорушення, вчинені до її видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана.

Вироком Роменського міськрайонного суду Сумської області від 19 жовтня 2007 року Н. засуджено за ч. 2 ст.140 КК України 1960 року до покарання у виді позбавлення волі строком на 1 рік;

за ч.3 ст.185 КК України 2001 року до покарання у виді позбавлення волі строком на 2 роки.

На підставі ст.70 КК України Н. остаточно визначено покарання за сукупністю злочинів 2 роки позбавлення волі.

На підставі ст.71 КК України Н. до призначеного за даним вироком покарання частково приєднано невідбуте покарання за попереднім вироком від 29 березня 1999 року та остаточно визначено 3 роки позбавлення волі.

За вироком суду Н. визнано винуватим в тому, що він 27 червня 2001 року, за попередньою змовою з рідним братом таємно викрав з подвір`я будинку вказане у вироку майно К. на загальну суму 328 грн.

В період часу з 2 по 5 вересня 2001 року Н. проник до дачного будинку Т., де вчинив крадіжку вказаного у вироку майна та продуктів харчування останньої, а всього на загальну суму 100 грн.

В апеляційному порядку справа щодо Н. не розглядалась.

У клопотанні в порядку виключного провадження прокурор порушив питання про зміну вироку, посилаючись на неправильне застосування кримінального закону. Вказував на те, що Н. необґрунтовано засуджено за ч.3 ст.185 КК України 2001 року та визначено покарання на підставі ст.ст.70, 71 КК України, оскільки Генеральна прокуратура РФ видала його лише для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч.2 ст.140 КК України 1960 року.

Зазначене клопотання внесене на судовий розгляд спільного засідання за поданням п`яти суддів Верховного Суду України, які вважали його таким, що підлягає задоволенню, а вирок щодо Н. скасуванню із закриттям провадження по справі в частині його засудження за ч.3 ст.185 КК України 2001 року з виключенням з цього вироку рішення про призначення Н. покарання на підставі ст.ст.70, 71 КК України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку заступника Генерального прокурора України, який вважав, що клопотання підлягає задоволенню, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи клопотання, судді судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України дійшли висновку, що клопотання підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, і застосовуються у порядку, передбаченому Законом України “Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 року.

Статтею 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 року, ратифікованої Верховною Радою України згідно із Законом України від 16 січня 1998 року №43/98 ВР, передбачено, що видана особа не може переслідуватися, засуджуватися або затримуватися з метою виконання вироку чи постанови про утримання під вартою ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана.

Як вбачається з матеріалів справи, Н., якого постановою місцевого суду від 14 серпня 2002 року оголошено в розшук, було затримано на території Російської Федерації.

Міністерство юстиції України звернулось до Генеральної прокуратури Російської Федерації з клопотанням про видачу правоохоронним органам України Н. для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч.2 ст.140 КК України 1960 року та ч.3 ст.185 КК України 2001 року. Але Російська Федерація видала Н. лише для притягнення до кримінальної відповідальності за ч.2 ст.140 КК України 1960 року та відмовила у задоволенні клопотання в частині інкримінування йому злочину, передбаченого ч.3 ст.185 КК України 2001 року, оскільки, за змістом листа запитуваної сторони, згідно з російським законодавством в період з 1 червня по 5 листопада 2002 року за вчинене ним діяння не була передбачена кримінальна відповідальність, і воно кваліфікувалось як адміністративне правопорушення – дрібна крадіжка.

Проте, оскаржуваним вироком Н. засуджено за ч.2 ст.140 КК України 1960 року та ч.3 ст.185 КК України 2001 року, а на підставі ст.70 КК України остаточно визначено покарання за сукупністю злочинів 2 роки позбавлення волі. На підставі ст.71 КК України Н. до призначеного покарання частково приєднано невідбуте покарання за попереднім вироком та остаточно визначено за сукупністю вироків 3 роки позбавлення волі, на що згоди запитуваної сторони не було. Тобто суд порушив вимоги Конвенції та вийшов за межі домовленості між Російською Федерацією та Україною.

З урахуванням наведеного, вирок місцевого суду щодо Н. в частині його засудження за ч.3 ст.185 КК України 2001 року слід скасувати, а справу в цій частині провадженням закрити, а також виключити з цього вироку рішення про призначення засудженому покарання на підставі ст.ст.70, 71 КК України.

Крім того, відповідно до вимог ч.1 ст.5 КК України 2001 року дії Н. підлягають перекваліфікації з ч.2 ст.140 КК України 1960 року на ч.2 ст.185 КК України, оскільки цей закон пом`якшує кримінальну відповідальність, а тому має зворотну дію у часі.

Виходячи з наведеного, Верховний Суд України ухвалив вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 19 жовтня 2007 року щодо Н. в частині його засудження за ч.3 ст.185 КК України скасувати, а справу в цій частині провадженням закрити. Виключити з цього вироку рішення про призначення НМ. покарання на підставі ст.ст.70, 71 КК України. Перекваліфікувати дії засудженого Н. з ч.2 ст.140 КК України 1960 року на ч.2 ст.185 КК України 2001 року і вважати його засудженим за цим законом на 1 рік позбавлення волі. В решті вирок залишити без зміни.