Відповідно до ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників видана особа не може переслідуватися, засуджуватися ні за які правопорушення, вчинені до її видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана.

Вироком Миколаївського районного суду Львівської області від 16 червня 2005 року Б. засуджено за ч. 4 ст. 187 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 9 років 6 місяців з конфіскацією всього належного йому майна; за ст. 395 КК України до покарання у виді арешту строком на 6 місяців.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів Б. остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 9 років 6 місяців з конфіскацією всього належного йому майна.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Львівської області від 20 вересня 2005 року в порядку ст. 365 КПК України із вироку виключено кваліфікуючу ознаку – «вчинення злочину повторно», у решті вказаний вирок щодо Б. залишено без зміни.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 лютого 2006 року в задоволенні касаційної скарги засудженого Б. відмовлено.

Згідно з вироком суду Б. визнано винним у тому, що він 1 вересня 2003 року о 17 годині за попередньою змовою з П., щодо якого 26 березня 2004 року постановлено обвинувальний вирок, проникли у квартиру, де, з метою заволодіння чужим майном, вчинили розбійний напад на А., поєднаний з насильством, небезпечним для життя і здоров’я, заволоділи грошима потерпілої на загальну суму 1970 грн. 37 коп. чим заподіяли потерпілій матеріальну шкоду в особливо великому розмірі.

Крім того, Б., щодо якого постановою Миколаївського районного суду Львівської області від 28 грудня 2002 року було встановлено на 2 роки адміністративний нагляд, з метою ухилення від адміністративного нагляду, 2 квітня 2003 року самовільно залишив місце проживання у м. Стрий Львівської області і виїхав у м. Луганськ, а потім до Росії, чим порушив правила адміністративного нагляду.

У клопотанні про перегляд вироку в порядку ст. 4009 КПК України, прокурор порушив питання про перегляд постановлених судових рішень щодо Б. у зв’язку з неправильним застосуванням судом кримінального закону. Посилався на те, що відповідно клопотання Генеральної прокуратури України Генеральною прокуратурою Російської Федерації 24 серпня 2004 року було прийнято рішення про видачу Б. правоохоронним органам України для притягнення його до кримінальної відповідальності за вчинення розбою за обтяжуючих обставин. Генеральною прокуратурою Російської Федерації було зроблено застереження щодо неможливості інкримінувати Б кваліфікуючу ознаку – повторність, оскільки вказана ознака відсутня в кримінальному законодавстві Російської Федерації, як і кваліфікуюча ознака – заподіяння шкоди в особливо великому розмірі, тому, що розмір заподіяної зазначеним злочином шкоди згідно із законодавством Російської Федерації не віднесених до особливо великого.

Також, на думку прокурора, Б. необґрунтовано засуджений судом за ст. 395 КК України, тому, що питання про видачу засудженого за цим законом взагалі не ставилося. У зв’язку з цим прокурор порушив питання про виправдання Б. за ст. 395 КК України.

Зазначене клопотання внесене на судовий розгляд спільного засідання за поданням п’яти судів Верховного Суду України, які вважали його таким, що підлягало частковому задоволенню.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку заступника Генерального прокурора України, який вважав, що клопотання підлягає частковому задоволенню, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи клопотання, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України дійшли висновку про необхідність часткового задоволення клопотання з таких підстав.

Винність Б. у вчиненні розбійного нападу за обставин, вказаних у вироку, доведена зібраними у справі доказами.

Разом з тим, визнавши Б. винним у вчиненні злочину, передбаченому ч. 4 ст. 187 КК України, суд допустив помилку.

Як убачалося із матеріалів справи, 19 вересня 2003року Б. було оголошено в розшук, а 29 березня 2004 р. його, як особу, що перебуває у федеральному розшуку, було затримано органами міліції Російської Федерації.

Генеральна прокуратура України звернулася до Генеральної прокуратури Російської Федерації з поданням про видачу Б. та притягнення його до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 4 ст. 187 КК України.

Генеральна прокуратура Російської Федерації прийняла рішення про видачу Б. і вказала межі його кримінального переслідування: зокрема, було відмовлено в частині інкримінованих обвинуваченому таких кваліфікуючих ознак, як повторність та заподіяння шкоди в особливо великому розмірі, оскільки в першому випадку в російському кримінальному законодавстві така кваліфікуюча ознака відсутня, а в другому – грошовий розмір майна, яким заволодів обвинувачений, за російським законодавством не є особливо великим.

Відповідно до вимог ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, і застосовуються у порядку, передбаченому Законом України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України».

Статтею 14 Європейської Конвенції про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 року, ратифікованої Верховною Радою України Законом України від 16 січня 1998 року, передбачено, що видана особа не може переслідуватися, засуджуватися або затримуватися з метою виконання вирок у чи постанови про утримання під вартою ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана.

Місцевий суд, правильно визнавши Б. винним у розбої, разом з тим засудив його за ч. 4 ст. 187 КК України, при цьому врахувавши кваліфікуючі ознаки цього злочину – повторність та заволодіння майном у великому розмірі.

Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 20 вересня 2005 року правильно виключив із вироку кваліфікуючу ознаку – «вчинення злочину повторно», але іншу кваліфікуючу ознаку розбою «заволодіння майном в особливо великому розмірі» залишив.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 лютого 2006 року у задоволенні касаційної скарги Б відмовлено і таким чином, не була виправлена помилка як місцевого, так і апеляційного судів.

У зв’язку з цим, Верховний Суд України вважав за необхідне виключити із судових рішень кваліфікуючу ознаку розбою «заволодіння майном в особливо великому розмірі», перекваліфікувати дії Б. з ч. 4 на ч. 3 ст. 187 КК України і призначення йому покарання у межах вказаного закону.

Із матеріалів справи також вбачалося, що Б. необґрунтовано засуджений за ст. 395 КК України, оскільки українською стороною питання про його видачу за вчинення цього злочину взагалі не ставилося.

За таких обставин, Верховний Суд України ухвалив змінити вирок Миколаївського районного суду Львівської області від 16 червня 2005 року, ухвалу апеляційного суду Львівської області від 20 вересня 2005 року і ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 лютого 2006 року щодо Б.

Виключити з судових рішень кваліфікуючу ознаку ст. 187 КК У3країни «заволодіння майном в особливо великому розмірі». Перекваліфікувати дії Б. з ч. 4 на ч. 3 ст. 187 КК України і призначити йому за цим законом покарання у виді позбавлення волі строком на 9 років 6 місяців з конфіскацією всього його майна.

Ці ж судові рішення в частині засудження Б. за ст. 395 КК України скасувати, справу у цій частині провадженням закрити. В решті судові рішення залишити без зміни.