Трудовий договір вважається припиненим на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України у зв’язку з поданням працівником заяви про звільнення в тому разі, коли була домовленість сторін про таку підставу його припинення. За її відсутності за заявою працівника трудовий договір, укладений на невизначений строк, може бути розірвано на підставі ст. 38 цього Кодексу

 

Ухвала судової палати з цивільних справ Верховного Суду України від 7 листопада 2001 р.

(в и т я г)

 
У жовтні 2000 р. Ш. звернулась до суду з позовом до Красноармійської міської санітарно-епідеміологічної станції про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Позивачка просила поновити її на роботі на посаді завідуючої санітарно-гігієнічною лабораторією. Вона посилалась на те, що мала намір звільнитися з роботи, у зв’язку з чим написала заяву про звільнення за власним бажанням із 25 вересня 2000 р. Згодом вона передумала звільнятися, про що повідомила адміністрацію, однак її звільнили із зазначеної дати за ст. 38 КЗпП, а потім змінили в наказі підставу звільнення на п. 1 ст. 36 цього Кодексу.

Рішенням Красноармійського міського суду від 19 січня 2001 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Донецького обласного суду від 26 лютого того ж року, в позові було відмовлено.

У касаційній скарзі Ш. просила скасувати зазначені судові рішення і направити справу на новий розгляд, посилаючись на те, що суд неправильно застосував норми матеріального права. Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України касаційну скаргу задовольнила з таких підстав.

Відповідно до ст. 38 КЗпП працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У тому разі, коли подання працівником заяви про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлено неможливістю продовжувати роботу (з поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботу і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Суд, відмовляючи Ш. у позові, виходив із того, що відповідач підставно звільнив її за п. 1 ст. 36 КЗпП, оскільки в заяві про звільнення за власним бажанням позивачка не навела поважних причин, які б давали право на звільнення раніше двотижневого строку. У зв’язку із зазначенням конкретної дати звільнення відповідач, погодившись із цим, звільнив позивачку за згодою сторін.

Проте такий висновок суду не є обгрунтованим.

Вирішуючи спір, суд не врахував роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у постанові від 6 листопада 1992 р. № 9 “Про практику розгляду судами трудових спорів” (п. 8), про те, що сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за п. 1 ст. 36 КЗпП, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП).

Як вбачається з позовної заяви Ш., її пояснень у суді, а також змісту заяви позивачки про звільнення, вона просила звільнити її за власним бажанням, однак в останній день перед звільненням відмовилася від цього. Бажання на звільнення за згодою сторін остання не заявляла.

Оскільки помилкове застосування судом норм процесуального та матеріального права призвело до неправильного вирішення спору, всі постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
На підставі наведеного та керуючись ст. 334 ЦПК, судова палата з цивільних справ Верховного Суду України касаційну скаргу Ш. задовольнила, рішення Красноармійського міського суду та ухвалу судової колегії в цивільних справах Донецького обласного суду скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.