Відповідно до ч. 2 ст. 87 ЦК України установчим документом товариства є затверджений учасниками статут. У статуті вказуються найменування юридичної особи, її місцезнаходження, адреса, органи управління, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього.

Статут є установчим документом, направленим на створення юридичної особи, і не є видом цивільного договору в розумінні ст. 626 ЦК України

У липні 2006 р. С. звернувся до Деснянського районного суду м. Києва з позовом до К.Н., державного реєстратора при Деснянській районній державній адміністрації м. Києва, товариства з обмеженою відповідальністю “Повітряно-очисні пристрої”(далі — Товариство), в якому просив суд визнати недійсними та скасувати зміни до статуту Товариства у редакції, зареєстрованій державним реєстратором Деснянської районної державної адміністрації м. Києва 30 червня 2006 р.

В обґрунтування позову позивач вказав, що згоди на вступ К.Н. до Товариства не надавав, нової редакції статуту із змінами не підписував, при посвідченні нової редакції статуту Товариства у приватного нотаріуса присутнім не був, реєструвати зміни до статуту нікого не уповноважував.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 15 лютого 2007 р. в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 17 квітня 2007 р. скасовано рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 лютого 2007 р. Прийнято нове рішення, яким позов задоволено.

Постановою Вищого господарського суду України від 6 червня 2007 р. скасовано постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 квітня 2007 р., а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 лютого 2007 р. залишено в силі.

У касаційній скарзі С. просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 6 червня 2007 р. з мотивів неправильного застосування норм матеріального і процесуального права.

Ухвалою Верховного Суду України від 26 липня 2007 р. порушено касаційне провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 6 червня 2007 р. у справі № 2-235/07.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши доводи касаційної скарги, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий господарський суд України, скасовуючи постанову апеляційного господарського суду, погодився з висновком суду першої інстанції, що підставою до внесення змін до установчих документів Товариства стало рішення загальних зборів учасників товариства, прийняте у відповідності до вимог чинного законодавства та статуту Товариства.

Проте з такими висновками не можна погодитись з таких підстав.

Деснянський районний суд м. Києва встановив, що 31 січня 2005 р. помер учасник Товариства К.О., якому належало 54,5 % статутного фонду Товариства. Спадкоємцями майна померлого за законом є К.Н. та К.І.

Апеляційним судом встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право на спадщину, виданим 5 жовтня 2005 р. п’ятнадцятою Київською державною нотаріальною конторою, К.Н., дружина померлого, є спадкоємницею Ѕ частки К.О. На іншу Ѕ частку майна померлого видано свідоцтво про право на спадщину від 5 жовтня 2005 р. дочці померлого — К.І.

Протоколом від 4 травня 2006 р. № 14 затверджено рішення загальних зборів учасників Товариства про прийняття К.Н. до складу учасників та яким вирішено передати їй частку, яка належала К.О. вартістю 604 тис. 950 грн, що складає 54,5 % статутного капіталу.

Пунктом 10.9 статуту Товариства у редакції, що діяла на час смерті учасника К.О., встановлено, що при ліквідації юридичної особи або смерті фізичної особи, учасника Товариства, їх спадкоємці, правонаступники мають першочергове право на частку у статутному капіталі Товариства за згоди інших учасників. При відмові спадкоємця, правонаступника від вступу до Товариства або при відмові у прийняті до складу учасників Товариства, з такими особами проводиться розрахунок відповідно до п. 10.6. (п. 10.10 статуту Товариства).

Одночасно апеляційним судом встановлено, що згоду на вступ К.І. не надано та відсутнє рішення про виплату належної їй частки 27,25 % в зв’язку з відмовою у прийнятті її до складу учасників Товариства.

Частиною 2 п. 5 ст. 147 ЦК встановлено, що розрахунки із спадкоємцями учасника, які не вступили до товариства, здійснюються відповідно до ст. 148 цього Кодексу.

Пунктом 2 ст. 148 ЦК передбачено, що учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства. Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному фонді, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом.

Отже, апеляційний господарський суд, визнавши недійсними зміни до статуту Товариства, дійшов вірного висновку про те, що при прийнятті рішення загальними зборами учасників товариства, на підставі якого були внесені зміни до установчих документів Товариства, був недотриманий порядок прийняття нового учасника (спадкоємця) до товариства.

Враховуючи викладене, висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції про те, що рішення загальних зборів учасників товариства, прийняте у відповідності до вимог чинного законодавства та статуту Товариства, є безпідставним і не ґрунтується на вимогах закону.

Касаційний суд, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, вказав, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо дотримання сторонами вимог закону при внесенні змін до п. 9.5 статуту Товариства, оскільки установчий договір є видом цивільного договору і учасники вільні у закріпленні порядку прийняття рішень загальними зборами учасників товариства.

Пункт 9.5. статуту Товариства у редакції, державна реєстрація якої оскаржується, передбачає, що збори учасників товариства вважаються дійсними коли на них присутні учасники, які володіють більш ніж 50 % загальної кількості голосів. Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосували Учасники, які володіють у сукупності простою більшістю голосів.

Статтею 145 ЦК встановлено, що вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників.

Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом (ст. 98 ЦК).

Статтею 60 Закону України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ “Про господарські товариства” встановлено порядок прийняття рішень загальними зборами учасників товариства з обмеженою відповідальністю.

Частиною 1 вказаної статті встановлено, що загальні збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів.

Касаційний суд зазначених вимог закону до уваги не прийняв.

Стаття 626 ЦК визначає договір як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Відповідно до ч. 2 ст. 87 ЦК установчим документом товариства є затверджений учасниками статут. У статуті вказуються найменування юридичної особи, її місцезнаходження, адреса, органи управління, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього.

Отже, статут є установчим документом направленим на створення юридичної особи і не є видом цивільного договору в розумінні ст. 626 ЦК України.

Таким чином, висновок Вищого господарського суду про дотримання сторонами вимог закону при внесенні змін до п. 9.5 статуту Товариства є необґрунтованим і суперечить вимогам закону.

Враховуючи викладене, постанова Вищого господарського суду України від 6 червня 2007 р. підлягає скасуванню, а постанова Київського апеляційного господарського суду від 17 квітня 2007 р. залишенню в силі.

Виходячи з положень статей 6, 8 Конституції України, Судова палата у господарських справах Верховного суду України не вважає за необхідне направляти справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки це суперечило б положенням ст. 125 Конституції України, статей 2, 39 Закону України від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ “Про судоустрій України” щодо визначення статусу Верховного Суду України та його завдання забезпечити законність у здійсненні правосуддя, і викликало б конституційно недопустиму необхідність скасування законного рішення суду апеляційної інстанції. У зв’язку з цим наведений у статті 111¹⁸ ГПК перелік наслідків розгляду касаційної скарги на постанову Вищого господарського суду України не є процесуальною перешкодою для прийняття Судовою палатою у господарських справах Верховного суду України зазначеного рішення.

Керуючись статтями 111¹⁷—111²⁰ ГПК, Судова палата у господарських справах касаційну скаргу С. задовольнила: скасувала постанову Вищого господарського суду України від 6 червня 2007 р. у справі № 2-235/07, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 квітня 2007 р. залишила в силі.

Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.