Під час розгляду спору судами слід мати на увазі, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального закону і всебічно перевіривши обставини, вирішив спір згідно з нормами матеріального права, а обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні

У червні 2005 р. товариство з обмеженою відповідальністю «Фірма Верітас» (далі — Фірма) звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до відкритого акціонерного товариства «Енергопостачальна компанія «Дніпрообленерго» (далі — Компанія) про стягнення 1 млн 176 тис. 752 грн, мотивуючи заявлені вимоги невиконанням Компанією взятого на себе зобов’язання згідно з пунктами 3.3, 3.4 договору №1418-И про надання правової допомоги від 24 червня 2003 р. щодо сплати авансу у встановлений цією угодою строк з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК та пені на підставі п. 5.2 договору.

Заперечуючи проти позову, Компанія подала зустрічний позов про визнання недійсним вищезазначеного договору, посилаючись на те, що спірна угода суперечить положенням Порядку придбання товарів, робіт і послуг ліцензіатами, ціни (тарифи) на відповідну діяльність яких встановлюються НКРЕ, затвердженому постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 25 грудня 2002 р. № 1455; та підписана від імені Компанії неуповноваженою особою. Крім того, Фірмою не надано належним чином оформленого акта приймання-здачі послуг, що позбавляє позивача за первісним позовом стверджувати про надання відповідних послуг.

Справа судами розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 30 травня 2007 р. первісний позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача 11 тис. 414 грн основного боргу, 2 тис. 357 грн інфляційних витрат та трьох процентів річних в сумі 577 грн. У решті позовних вимог за первісним позовом, а також у задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2007 р. вказане рішення суду першої інстанції змінено та викладено його резолютивну частину в іншій редакції, згідно з якою первісний позов задоволено. Стягнуто з відповідача на користь позивача 1 млн 91 тис. 127 грн основного боргу, 125 тис. 876 грн інфляційних витрат, трьох процентів річних у розмірі 43 тис. 85 грн та 99 тис. 139 грн пені. У зустрічному позові відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 13 лютого 2008 р. постанову апеляційного господарського суду залишено без змін.

Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 10 квітня 2008 р. за касаційною скаргою Компанії порушено провадження з перегляду у касаційному порядку зазначеної постанови Вищого господарського суду України.

У касаційній скарзі ставиться питання про скасування оскаржуваної постанови та залишення в силі рішення суду першої інстанції. В обґрунтування скарги зроблено посилання на порушення судом касаційної інстанції норм матеріального права.

Компанія не використала наданого законом права на участь свого представника у судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника Фірми, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, Судова палата вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Залишаючи без змін постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2007 р., якою задоволено первісний позов, Вищий господарський суд України виходив із того, що сплата авансу, передбаченого п. 3.3 договору, пов’язана саме з порушенням провадження у справі про банкрутство боржника, а не з сумою заборгованості, визначеної господарським судом.

Проте з таким висновком погодитися не можна.

Під час розгляду даної справи судами було встановлено, що 24 червня 2003 р. між відповідачем та позивачем було укладено договір №1418-И та додаткову угоду до нього №1 від 26 червня 2004 р., за умовами яких останній зобов’язався надавати відповідачу правові послуги у формі захисту його прав та інтересів під час виконання наказів Господарського суду Дніпропетровської області, а також зобов’язався підготувати документи для порушення справи про банкрутство боржника — державного промислового підприємства “Кривбаспромводопостачання” (далі — Підприємство), та правового супроводження цієї справи з метою стягнення з боржника суми боргу перед відповідачем згідно наказів Господарського суду Дніпропетровської області у справах №20/369, 20/370, 9/267, 35/19, 35/157.

За п. 3.3 вищезазначеного договору в десятиденний строк з моменту винесення судом ухвали про порушення справи про банкрутство боржника Компанія зобов’язалася перерахувати позивачу аванс у розмірі 1,5 % (з урахуванням ПДВ) від суми, визнаної судом і не погашеної боржником заборгованості.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” суддя, прийнявши заяву про порушення справи про банкрутство, не пізніше ніж на п’ятий день з дня її надходження виносить і направляє сторонам та державному органу з питань банкрутства ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство, в якій вказується про прийняття заяви до розгляду, про введення процедури розпорядження майном боржника, призначення розпорядника майна, дату проведення підготовчого засідання суду, введення мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Зі змісту ч. 2 ст. 15 цього Закону вбачається, що розмір визнаних судом вимог кредиторів зазначається в ухвалі, що виноситься за результатами розгляду реєстру вимог кредиторів у попередньому засіданні.

Розглядаючи спір, судами було встановлено, що ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 11 березня 2005 р. № Б29/43/05, копія якої наявна у матеріалах даної справи, було порушено справу про банкрутство Підприємства, якою зокрема було призначено дату проведення підготовчого засідання та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. Розмір заборгованості боржника перед відповідачем при винесенні вказаної ухвали не визначався.

Крім того, судами встановлено, що вищезазначена заява про визнання Підприємства банкрутом була залишена без розгляду через невиконання ініціюючим кредитором — Компанією, вимог суду щодо подачі оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство.

За таких обставин місцевий господарський суд дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача заборгованості за п. 3.3 договору, у зв’язку з чим правомірно відмовив у задоволенні позову в цій частині.

Разом з цим слід погодитися з висновком судів нижчих інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення зустрічного позову, виходячи з наступного.

Судами встановлено, що спірний договір був підписаний з боку Компанії директором з питань правової політики і економічної безпеки Г., незважаючи на те, що у вступній частині договору вказана інша посадова особа — голова правління Компанії — генеральний директор Ч.

Відповідно до ч. 1 ст. 62 ЦК 1963 р., який діяв на момент укладення спірного договору, угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов’язки особи, яку представляють.

Ч. 1 ст. 63 цього Кодексу передбачено, що угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов’язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою.

З матеріалів даної справи вбачається, що Компанія в подальшому вчинила дії, що свідчать про схвалення спірної угоди, оскільки на виконання п. 4.4 договору передала Фірмі необхідну для виконання договору документацію, що підтверджується актом прийому-передачі від 7 вересня 2004 р., приймала від позивача за первісним позовом рахунки на оплату послуг за спірним договором та здійснювала часткову оплату цих послуг. Крім того, Компанія видала довіреність на представництво своїх інтересів на ім’я заступника директора з правової роботи Фірми Ж.

За таких обставин суди дійшли законного та обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання укладеного між сторонами договору № 1418-И від 24 червня 2003 р. недійсним, у зв’язку з чим правомірно відмовили у задоволенні зустрічного позову.

Також слід погодитися з висновком судів нижчих інстанцій про обґрунтованість позовних вимог щодо стягнення з Компанії на користь Фірми заборгованості за п. 3.4 спірного договору, оскільки вказаним пунктом передбачено обов’язок Компанії у триденний строк перераховувати Фірмі аванс у розмірі 5 % (з урахуванням ПДВ) від суми погашеної заборгованості.

Судами встановлено, що у період з 13 жовтня 2004 р. по 13 грудня 2004 р. Компанія отримала від Підприємства в рахунок погашення заборгованості 228 тис. 284 грн. Це також підтверджується наявною у матеріалах даної справи копією виписки з особового рахунку Компанії.

Оскільки відповідач за первісним позовом добровільно не сплатив аванс від вказаної суми, суди на підставі статей 525, 526 та 625 ЦК правомірно задовольнили позов в частині стягнення заборгованості за п. 3.4 договору та стягнули з Компанії на користь Фірми 11 тис. 414 грн основного боргу та штрафні санкції.

Враховуючи викладене, у Дніпропетровського апеляційного господарського суду та Вищого господарського суду України не було визначених ГПК підстав для зміни законного й обґрунтованого рішення Господарського суду Дніпропетровської області в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача заборгованості за п. 3.3 договору, а відтак прийняті у даній справі постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню.

Виходячи з положень статей 6, 8 Конституції України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України не вважає за необхідне направляти справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки це суперечило б положенням статей 125, 129 Конституції України, статей 2, 39 Закону України від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ “Про судоустрій України” щодо визначення статусу Верховного Суду України та його завдання забезпечити законність у здійсненні правосуддя, і викликало б конституційно недопустиму необхідність скасування законного рішення місцевого господарського суду. Отже наведений у ст. 111¹⁸ ГПК перелік наслідків розгляду касаційної скарги на постанову Вищого господарського суду України не є процесуальною перешкодою для залишення в силі Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 30 травня 2007 р..

Керуючись статтями 111¹⁷-111²⁰ ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України касаційну скаргу Компанії задовольнила: постанову Вищого господарського суду України від 13 лютого 2008 р. та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2007 р. скасувала, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 30 травня 2007 р. залишила в силі.