Відповідно до п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» однакові за видом і розміром покарання (основні чи додаткові) поглиненню не підлягають крім випадку, коли вони призначені у максимальних межах санкцій статей КК України.
При цьому, відповідно до п. 9 тієї ж постанови, у разі звільнення особи від відбування покарання з випробуванням, на підставі ст. 75 КК України, суд не вправі звільнити таку особу від додаткового покарання, яке виконується реально, про що суд зазначає у резолютивній частині вироку.

Вироком Жовтневого районного суду м. Донецька від 11 березня 2008 року З. засуджено за ч. 1 ст. 368 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 2 роки з позбавленням права обіймати посади працівника державної служби України строком на 1 рік; за ч. 1 ст. 365 КК України до покарання у виді обмеження волі строком на 1 рік з позбавленням права обіймати посади працівника державної служби України строком на 1 рік.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі строком на 2 роки з позбавленням права обіймати посади працівника державної служби України строком на 1 рік.

На підставі ст. 75 КК України З. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік з покладенням на нього обов’язків, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 76 КК України.

Постановлено стягнути із З. 469 грн. судових витрат за проведення судово-хімічної експертизи.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

З. визнано винним та засуджено за те, що він, будучи державним виконавцем і посадовою особою, 5 жовтня 2007 року приблизно о 13 годині прибув у приміщення магазину, де, діючи умисно, з корисливих мотивів, отримав в якості хабара від М. грошові кошти у сумі 500 грн., після чого, перевищуючи службові повноваження, вчинив дії, які явно виходять за межі наданих йому повноважень, – використовуючи своє службове становище, незаконно повернув М. ксерокс, на який був накладений арешт у встановленому законом порядку за виконавчим провадженням, що не знаходилося в його провадженні, чим спричинив суттєву шкоду інтересам держави, підірвав її авторитет і престиж в особі органу державної виконавчої служби. Після чого З. був затриманий працівниками міліції, які вилучили у нього отримані в якості хабара гроші.

У касаційному поданні прокурор, не оспорюючи доведеність винуватості та правильність кваліфікації дій З., порушив питання про скасування постановленого щодо нього вироку з направленням справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону при призначенні покарання. При цьому посилався на те, що суд, приймаючи рішення про звільнення З. від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України, всупереч вимогам вказаної норми кримінального закону не зазначив, від якого покарання він звільнений: від основного чи і від додаткового покарання. Крім того вказував, що, при постановлені вироку суд, всупереч вимог ч. 1 ст. 70 КК України та роз’яснень, що містяться у п. 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 “Про практику призначення судами кримінального покарання”, при визначені З. остаточної міри покарання поглинув однакові за розміром і видом додаткові міри покарання.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України при сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

При цьому згідно з роз’ясненнями, що містяться у п. 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 “Про практику призначення судами кримінального покарання” однакові за видом і розміром покарання (основні чи додаткові) поглиненню не підлягають, крім випадку, коли вони призначені у максимальних межах санкцій статей КК України.

Цих вимог закону суд при призначенні засудженому остаточного покарання на підставі ч. 1 ст. 70 КК України не дотримався та, призначивши З. як за ч. 1 ст. 365 КК України, так і за ч. 1 ст. 368 КК України додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати посади працівника державної служби строком на 1 рік, у той час, як встановлений у санкціях цих норм максимальний розмір становить 3 роки, визначив остаточне додаткове покарання шляхом поглинення у виді позбавлення права обіймати посади працівника державної служби строком на 1 рік.

Крім того, як зазначено у п. 9 названої вище постанови, при звільненні особи від відбування основного покарання з випробуванням суд відповідно до ст. 77 КК України може призначити додаткові покарання, зокрема, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Додаткові покарання виконуються реально, про що суд зазначає у резолютивній частині вироку.

Суд, звільняючи З. від відбування покарання згідно зі ст. 75 КК України, не зазначив у вироку, від відбування якого саме покарання звільняється засуджений.

Отже, суд при розгляді справи допустив неправильне застосування кримінального закону, яке істотно вплинуло на правильність судового рішення.

У зв'язку з цим колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України скасувала вирок Жовтневого районного суду м. Донецька від 11 березня 2008 року щодо З., а справу направила на новий судовий розгляд у той же районний суд.