Стаття 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі – Конвенція), гарантує кожній фізичній або юридичній особі право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.

Серед рішень, винесених Європейським судом з прав людини (далі – Суд) проти України за період чинності Конвенції для нашої держави, шість стосуються порушення права особи на розгляд її справи судом протягом розумного строку. Це рішення у справах “Світлана Науменко проти України” від 09 листопада 2004 р., “Странніков проти України” від 03 травня 2005 р., “Павлюлинець проти України” від 06 вересня 2005 р., “Лещенко і Толюпа проти України” та “Смірнова проти України” від 08 листопада 2005 р., “Антоненков та інші проти України “ від 22 листопада 2005 р. Загальна сума компенсації, стягнута з України за порушення прав заявників у цих справах, становила 38 тисяч євро.

За інформацією, наданою Міністерством юстиції України, на кінець 2005 р. Судом було розпочато розгляд щодо прийнятності та суті ще понад 40 справ стосовно тривалості провадження в судах, які були надіслані Уряду України для подання зауважень. Кількість скарг щодо перевищення розумних строків розгляду справ, які надходять до Європейського суду з прав людини від громадян України та юридичних осіб, зростає. При цьому, як правило, громадяни скаржаться на тривалість розгляду, яка перевищує п’ять, сім, а то і десять років.

Так, у справі “Лещенко і Толюпа проти України” розгляд цивільного позову про відшкодування шкоди розпочався у листопаді 1993 р. і закінчився винесенням ухвали Верховним Судом України 04 грудня 2003 р. Загальна тривалість провадження у справі становила понад десять років і один місяць. Європейський суд з прав людини звернув увагу, що основною причиною затягування розгляду було неодноразове відправлення справи на новий розгляд.

У справі “Павлюлинець проти України” тривалість розгляду скарги заявника на рішення управління соціального захисту на момент винесення Європейським судом з прав людини рішення щодо суті справи становила близько п’яти років і двох місяців, і розгляд справи був не завершений. При цьому Європейський суд з прав людини не враховував ті періоди, протягом яких за затягування був відповідальний заявник.

У справі “Смірнова проти України” розгляд позову про розподіл спадщини розпочався у травні 1997 р., і на момент винесення Європейським судом з прав людини рішення 08 листопада 2005 р. справа все ще знаходилася на розгляді в суді першої інстанції (Баглійському районному суді м. Дніпродзержинська). При цьому двічі рішення суду першої інстанції скасовувалося апеляційним судом Дніпропетровської області і справа направлялася на новий розгляд.

У своєму рішенні Суд звернув увагу на те, що суд, який розглядав справу, не вжив жодних заходів, передбачених законодавством України, для боротьби з тактикою затягування, до якої вдавався відповідач у справі. Зокрема, суд жодного разу не розглянув питання щодо розгляду справи за відсутності відповідача (ст. 172 ЦПК України 1963 р.) чи накладення на нього адміністративного стягнення у вигляді штрафу за прояв неповаги до суду (ст. 185-3 КУпАП), а примусовий привід суддя вперше застосував до відповідача лише через два з половиною роки після початку провадження у справі.

Європейський суд з прав людини також зазначив, що затягування мало місце значною мірою внаслідок скасування рішення суду першої інстанції та направлення справи на новий розгляд обласним судом, який діяв як суд касаційної інстанції першого разу (ухвала від 12 лютого 2001 р.) і як апеляційний суд другого разу (ухвала від 07 вересня 2004 р.). Суд зауважив, що хоча він не уповноважений оцінювати якість судочинства в державах-відповідачах, він вважає, що, оскільки направлення справ на новий розгляд зазвичай є наслідком помилок судів нижчих ланок, неодноразове направлення справи на новий розгляд у межах одного провадження виявляє серйозний недолік у судовій системі (пункт 70 рішення Суду).

У справі “Антоненков та інші проти України” кримінальна справа щодо трьох заявників була порушена 26 червня 1996 р. і передана до суду 03 березня 1997 р. У Шевченківському районному суді м. Києва ця справа розглядалася з 02 квітня 1997 р. до 17-19 липня 2002 р. При цьому вона двічі, 22 червня 1998 р. і 20 квітня 2000 р., з тих самих підстав направлялася на додаткове розслідування. 17 липня 2002 р. зі справи була виділена частина, яка втретє була направлена на додаткове розслідування, інша ж частина 19 липня 2002 р. була закрита у зв’язку із закінченням строків давності. На момент винесення рішення Європейським судом з прав людини розслідування кримінальної справи закінчене не було. Констатуючи порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, Європейський суд з прав людини звернув увагу на відповідальність держави за повернення справи на додаткове розслідування і відповідальність суду за призначення судових засідань зі значними інтервалами, що неприпустимо при розгляді кримінальних справ, навіть якщо підсудний перебуває на волі.

У зв’язку із зазначеними рішеннями Європейського суду з прав людини судам слід мати на увазі, що відповідно до тлумачення Судом положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод тривалість провадження у кримінальній справі для цілей цієї статті розпочинається з моменту винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого, затримання особи за підозрою у вчиненні злочину чи допиту її у якості підозрюваного (навіть допиту особи у якості свідка, якщо з протоколу допиту вбачається, що на момент допиту слідчий вже підозрював допитуваного у причетності до конкретного злочину) залежно від того, яка з указаних подій сталася раніше, і закінчується винесенням остаточного рішення у кримінальній справі. При цьому період розгляду кримінальної справи не ділиться на стадії досудового слідства та судового розгляду й аналізується з точки зору його розумності в цілому.

У цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання “розумності” строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це – складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Апеляційним судам слід звернути увагу на те, що рішення про повернення справи на новий судовий розгляд у суд першої інстанції ними може ухвалюватися лише з підстав, вичерпний перелік яких чітко передбачений процесуальним законодавством (ст. 311 ЦПК України, ч. 2 ст. 374 КПК України, ст. 204 КАС України).

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Прошу ознайомити з цим листом суддів апеляційного суду та місцевих судів.