З урахуванням положень  Конституції України та  змін, внесених до чинного  законодавства, Пленум Верховного Суду України   постановляє:

Внести до постанови  Пленуму  Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” такі зміни й доповнення:

1. Абзац перший преамбули замінити двома абзацами, виклавши їх у  такій редакції:               

“Відповідно до положень Конституції України, зокрема статей 32, 56, 62  і чинного законодавства, фізичні та юридичні особи мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної внаслідок порушення їх прав і свобод та законних інтересів.

Як свідчить судова практика,  суди в основному правильно застосовують норми законодавства, які регулюють зазначені питання. Поряд із цим в окремих випадках припускаються помилок, рідко застосовують чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, неповно з’ясовують наявність підстав  для відшкодування моральної шкоди, недостатньо обгрунтовують її розмір, допускають порушення процесуальних норм”.

У зв’язку з цим абзац, який був другим, вважати абзацом третім.

2. У п. 1 слово “законом” замінити словами “Конституцією та законами України” і доповнити цей пункт абзацом другим такого змісту:

“Відповідно до ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Зокрема, до них належить ратифікована Верховною  Радою України Конвенція про захист прав людини та основних свобод, яка, як і інші міжнародні договори, підлягає застосуванню при розгляді справ судами”.

3. Пункт 2 викласти в такій редакції:

“2. Роз’яснити, що спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема:

—    коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з  її положень;

—    у випадках, передбачених статтями 7, 440-1 Цивільного кодексу Української РСР (далі — ЦК) та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди (наприклад, ст. 49 Закону “Про інформацію”, ст. 44 Закону “Про авторське право і суміжні права”);

— при порушенні  зобов’язань, які підпадають під дію Закону “Про захист прав споживачів” чи інших законів, що регулюють такі зобов’язання і передбачають відшкодування  моральної (немайнової) шкоди”.

4. Пункт 3 доповнити абзацом третім у такій редакції:

  “Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв’язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності”.

5. Із першого речення п. 4 виключити слова: “крім інших вимог, передбачених цією статтею,”.

6. У першому реченні п. 5 слово “взаємовідносин” замінити словом “правовідносин”, а абзац  другий цього пункту замінити двома абзацами, виклавши їх у такій редакції:

“Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов’язковому з’ясуванню при вирішенні спору про відшкодування  моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв’язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з’ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин  чи якими  діями (бездіяльністю) вони  заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством”.

7. Пункт  6  викласти в такій редакції:

“6. При застосуванні норм Кодексу законів про працю України  (далі —  КЗпП) щодо порядку  розгляду трудових спорів у справах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові  у зв’язку з виконанням трудових обов’язків, суди повинні виходити з того, що за змістом ст. 124 Конституції потерпілий має право звернутися з такими вимогами до суду безпосередньо.

Суддя не  вправі відмовити особі у прийнятті заяви з такими вимогами лише з тієї підстави, що  вона не розглядалася комісією по трудових спорах”.

8. Пункт 7  викласти в такій редакції:

“7. За змістом ст. 440-1 ЦК та інших норм законодавства, що  регулюють ці правовідносини, заподіяна моральна (немайнова) шкода відшкодовується тій фізичній чи юридичній особі, права якої були безпосередньо порушені протиправними діями (бездіяльністю) інших осіб”.

9. З п. 8 виключити перший абзац.

10. Пункт  9 викласти в такій редакції:

“9.  Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру  немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його  життєвих  і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне — за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого — спростування інформації  редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити  із засад розумності, виваженості та справедливості.

У випадках, коли межі відшкодування  моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що  діють на час розгляду справи.

Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд  повинен  наводити в рішенні  відповідні мотиви”.

11. В абзаці першому п. 11 слова “(зі змінами, внесеними постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. № 3)” замінити словами “(зі змінами, внесеними постановами Пленуму     від 4 червня 1993 р. № 3, від 31 березня 1995 р. № 4, від 25 грудня 1996 р. № 14 та від 3 грудня 1997 р. №12)”, а абзац четвертий викласти в такій редакції:

“Критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження, критичні рецензії творів не можуть бути  підставою для  задоволення вимог про відшкодування моральної  (немайнової) шкоди. Однак якщо при цьому допускаються образа чи  порушення інших захищених законом прав особи (розголошення без її згоди конфіденційної інформації, втручання в приватне життя тощо), то це може тягти за собою відшкодування  моральної шкоди”.

Доповнити цей пункт абзацами п’ятим—восьмим такого змісту:

“Звернути увагу судів на те, що ст. 17 Закону “Про державну підтримку  засобів масової інформації  та соціальний захист журналістів” передбачено певні особливості їх відповідальності за заподіяну моральну (немайнову) шкоду.

При вирішенні спорів про відшкодування моральної (немайнової) шкоди за позовами органів державної влади, місцевого самоврядування, офіційних осіб (наприклад, зареєстрований кандидат у депутати) чи посадових осіб до засобів масової інформації судам слід мати на увазі, що за змістом ч. 4 ст. 17 зазначеного Закону з’ясуванню підлягають наявність злого умислу журналіста або засобу масової інформації, а також наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі й гідності та врегулювання конфлікту в цілому.

Під злим умислом журналіста чи засобу масової інформації необхідно розуміти такі їх дії, коли вони перед поширенням інформації усвідомлювали її неправдивість (недостовірність) або неправомірність інших дій (поширення  конфіденційної інформації щодо особи без згоди останньої тощо).

Вирішуючи питання про можливість покладення на журналіста і засіб масової інформації солідарної відповідальності та міру вини кожного, суд має виходити із загальних засад ЦК”.

12. Пункт 13 викласти в такій редакції:

“13. Судам необхідно враховувати, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП (набрала чинності 13 січня 2000 р.) за наявності порушення  прав   працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або  переведення,  невиплати належних йому грошових сум,  виконання   робіт у небезпечних для життя і здоров’я  умовах тощо), яке  призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов’язок по відшкодуванню моральної  (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від  форми власності, виду діяльності чи галузевої  належності.

Умови  відшкодування моральної  (немайнової) шкоди,  передбачені укладеним  сторонами контрактом, які погіршують становище працівника порівняно з положеннями ст. 237-1 КЗпП  чи  іншим  законодавством,  згідно зі ст. 9 КЗпП є  недійсними”.

13. Друге речення п. 16 викласти в такій редакції: “До вимог про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених трудовим законодавством, — тримісячний строк (ст. 233 КЗпП)”.

14. Доповнити постанову пунктами 10-1, 16-1, 17-1, 18-1 у такій редакції:

“10¹. При розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди  на підставі ст. 56 Конституції судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування  або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона  підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування. Дія цієї норми не поширюється на випадки заподіяння моральної шкоди  рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів, їх посадових чи службових осіб. Така шкода за наявності необхідних підстав може бути відшкодована на підставі ст. 440¹ ЦК чи іншого законодавства.

При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом (наприклад, ст. 9 Закону “Про оперативно-розшукову діяльність”). Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується  державою  (за рахунок держави), то  поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган  Державного казначейства України”.

“16-1. Відповідно до ст. 24 ЦПК спори про відшкодування моральної  (немайнової) шкоди підвідомчі суду, якщо хоча б  однією зі сторін у них є  громадянин (фізична особа).

Суду підвідомчі також спори між юридичними особами про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, якщо ці вимоги взаємопов’язані з іншими  вимогами, вирішення яких віднесено до відання суду загальної юрисдикції (наприклад, про спростування поширеної інформації та відшкодування у зв’язку з цим заподіяної моральної шкоди).

Підсудність справ даної категорії визначається за правилами ст. 125 ЦПК, тобто за місцем знаходження відповідача, крім випадків, коли позивачеві надано законом право вибору підсудності”.

“17-1. Виходячи з правил статей 4, 5 ЦПК і статей 28, 49, 50 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) потерпілий, тобто особа, якій злочином заподіяно моральну шкоду (внаслідок посягання на здоров’я, честь, гідність, знищення майна, позбавлення годувальника тощо), має право пред’явити позов про її відшкодування у кримінальному процесі або в порядку цивільного судочинства.

У кримінальній справі вимоги про відшкодування моральної шкоди розглядаються  і  вирішуються  судом  за  умови,  що  особу,  якій  її заподіяно, визнано в установленому законом порядку потерпілим та цивільним позивачем і що у справі є письмова заява, яка за змістом відповідає ст. 137 ЦПК. У тих кримінальних справах, які відповідно до ст. 27 КПК порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, вимоги про відшкодування моральної шкоди можуть бути викладені у скарзі про порушення кримінальної справи.

У разі, коли до надходження кримінальної справи до суду особа не була визнана  потерпілим і цивільним позивачем, ці питання мають бути вирішені у стадії віддання обвинуваченого до суду  або відповідно до вимог ст. 296 КПК у підготовчій частині судового  засідання”.

18-1. Рекомендувати судам при вирішенні справ даної категорії враховувати відповідні роз’яснення, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України (із внесеними до них змінами) від 27 березня 1992 р. № 6 “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” та від 12 квітня 1996 р. № 5 “Про практику розгляду цивільних справ  за позовами про захист прав споживачів”.