//Голос України. — 2009.03.04. — № 39
Віктор МАРИНЧЕНКО,
суддя Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України
Оцінюючи діяльність судів і кажучи про необхідність проведення судової реформи, потрібно пам’ятати, що якість та оперативність здійснення правосуддя значною мірою залежать від інструментів, якими користуються судді. Такими інструментами є прийняті парламентом закони, передусім процесуальні. Так от, якщо чоботаря чи теслю не влаштовує його інструмент, він може замовити або зробити собі самостійно інший, суддя ж безальтернативно змушений користуватися інструментом, який йому надав законодавець, навіть якщо цей інструмент нікчемний.
Аксіомою є те, що кожним видом діяльності повинні займатися професіонали. Чого варті непрофесійні дії окремих осіб, людство відчуло на прикладах промислових аварій та катастроф, однією з яких є аварія на ЧАЕС. На мій погляд, владні повноваження повинні здійснювати теж винятково професіонали, оскільки непрофесійні дії посадовців можуть принести людського горя та збитків у мільйони разів більше, ніж непрофесійні дії звичайних працівників.
Конституція України (стаття 6) закріпила положення про поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Зайве говорити, що переважна більшість представників владного олімпу не має елементарного поняття про теорію поділу влади, розкриту ще у працях Монтеск’є, не кажучи вже про дотримання ними конституційного припису стосовно рівності цих гілок єдиної державної влади. До чого покликані гілки влади?
Парламент — Верховна Рада України — єдиний орган законодавчої влади. Він формує правову політику в державі шляхом прийняття відповідних законів.
Органи виконавчої влади на чолі з урядом — Кабінетом Міністрів України — покликані забезпечити виконання прийнятих парламентом законів і належне функціонування всіх інституцій держави.
Суди на чолі з Верховним Судом України шляхом здійснення правосуддя мають вирішувати соціальні конфлікти, забезпечувати належний захист прав, свобод та інтересів особи від порушень з боку будь-якого суб’єкта. Крім того, суди повинні забезпечити правовий баланс між двома іншими гілками влади.
Для мене особисто проблема реформування судової системи зрозуміла і прозора. Причин зволікання з її проведенням може бути дві: перша — непрофесійність законодавця, друга — навмисне перешкоджання здійсненню правосуддя шляхом прийняття недолугих законів. Але друга причина — це злочин проти правосуддя. Хто погодиться визнати себе злочинцем? Отже, причина у непрофесійності. А вона притаманна не тільки парламенту. Вона вільно почувається у виконавчій владі та органах місцевого самоврядування, проникла і в суди.
Саме непрофесійні дії парламентаріїв та інших високопосадовців, причетних до формування правової політики, шкодять належному реформуванню органів судової влади. З трьох гілок влади досі стабільно і виважено працює лише одна — судова. Але й цьому хочуть зашкодити: останнім часом зусилля багатьох політиків спрямовуються на дискредитацію і руйнування судової влади.
Реформування чи спроба захопити владу?
Те, що творять наші політики зараз, намагаючись прийняти закон «Про судоустрій та статус суддів» у відомій редакції, дещо нагадує події, які відбувалися у 50—60-х роках минулого століття за кордоном.
Тоді окремі промислово-фінансові угрупування витрачали кошти на підготовку юристів, тими чи іншими шляхами влаштовували їх до владних структур (до прокуратури, судів тощо), щоб усюди мати «своїх людей». Потім були резонансні процеси, які розкривали ці оборудки, а посадовців, у тому числі служителів Феміди, які дотримувалися не закону, а «настанов» своїх господарів, притягали до відповідальності. Нині схожа ситуація складається і в нас.
Виборність суддів — неприйнятна пропозиція
Сьогодні з вуст багатьох народних депутатів лунає пропозиція запровадити загальні вибори суддів, відмовившись від їх призначення (обрання). Але вибори передбачають проведення виборчої кампанії, яка потребує коштів, ще й чималих. Якщо проводити вибори, то має бути кілька кандидатур, виборча кампанія, агітація, а не так формально, як це було за радянських часів. Голосували за одну особу. Хоча, як на мене, добір кадрів на той час був більш професійним, ніж сьогодні.
Припустимо, є кілька кандидатів, які за передбаченими критеріями можуть обіймати вакантну посаду судді. Де ці особи візьмуть кошти для поїздок по округах, для зустрічей з виборцями? Отже, спонсорувати вибори будуть різні партії і, не виключено, й певні угрупування, які мають фінанси тіньового походження. Зрозуміло, що кандидат після обрання його на посаду судді повинен буде «відпрацьовувати» надану йому підтримку і вкладені в нього кошти. Тому ідея виборності суддів звучить привабливо, однак за сьогоднішніх умов її реалізація матиме небезпечні для суспільства і держави наслідки.
Верховний Суд цілком виправдовує свою діяльність, навіть матеріально
Ще одне завдання, яке поставили собі деякі реформатори, — будь-що «розігнати» Верховний Суд. Просто знищити його як судовий орган! Чому? Одні політики ображені тим, що справа по виборах Президента України у 2004 році розглянута не на їхню користь. Чинному Президенту не подобаються рішення, якими Верховний Суд поновив на посадах кількох посадовців, звільнених ним раніше з порушеннями закону. Окремих бізнес-магнатів не задовольняє те, що Верховний Суд не хоче «прислухатися» до пропозиції «правильно» вирішити певну справу.
Дехто навіть правове обґрунтування під це підводить, посилаючись на Перехідні положення Конституції, де сказано, що Верховний Суд України і Вищий арбітражний суд України здійснюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства України до сформування системи судів загальної юрисдикції в Україні відповідно до статті 125 цієї Конституції, але не довше ніж п’ять років. Їх логіка така: минуло вже 12 років від дня прийняття Конституції, отже, час його ліквідувати.
Але Конституцією не передбачено заміни чи ліквідації Верховного Суду. У її Перехідних положеннях йдеться про припинення ним здійснення повноважень, які не узгоджуються з положеннями нового Основного Закону України, а саме — перегляду справ у порядку нагляду. Однак ці повноваження Верховний Суд припинив здійснювати ще у 2001 році, як того вимагала Конституція.
Що ж «реформатори» пропонують зробити з Верховним Судом? Передбачити у його складі 16 суддів, яких буде позбавлено права розглядати справи, вони виконуватимуть консультативні функції. Натомість хочуть створити Вищий цивільний та Вищий кримінальний суди, в яких буде по 100 чи більше суддів із заробітною платою, як у суддів Верховного Суду.
Це безглуздя, за яким Верховний Суд України втрачає конституційний статус найвищого судового органу, покликаного забезпечувати однакове застосування закону в державі.
Головне, що потрібно зробити в рамках реформи, — удосконалити процесуальний закон. Коридори приміщень Верховного Суду забиті шафами зі справами. Пропоную до березневих парламентських слухань щодо стану правосуддя у державі провести у вищій судовій інстанції день відкритих дверей. Хай прийдуть парламентарії, представники ЗМІ і побачать ту кількість справ, яка перебуває на розгляді у Верховному Суді. Нехай депутати на місці переконаються в тому, що при передбаченій ними у процесуальних законах процедурі судові справи об’єктивно не можуть розглядатися вчасно і якісно. Це не судовий процес, а знущання над правосуддям. Щоденно, скажімо, суддя Судової палати у цивільних справах отримує по двадцять скарг і десять справ, які потрібно вивчити, підготувати до розгляду, заслухати на засіданні й оформити рішення. Коли прорахуємо, скільки часу припадає на кожну справу, то виявиться 5—10 хвилин робочого часу! А далі робота судді вечорами в кабінеті і вдома, у вихідні й на свята. Але на це законодавці не хочуть звертати уваги. Як не хочуть і розглядати пропозиції, подані від Верховного Суду, щодо удосконалення процесуальних законів. Бо їх насправді цікавить інше — як встановити контроль над судами, як впливати на їхні рішення, як використовувати у своїх інтересах...
Звичайно, Верховний Суд для них поганий, бо ухвалює «не такі» рішення. Наприклад, Судова палата в адміністративних справах у складі семи суддів за минулий рік до державного бюджету повернула понад 700 млн. гривень. В основному — у справах, де суб’єкти господарювання намагалися незаконно отримати з державного бюджету відшкодування ПДВ. І це, зауважте, — після перегляду рішень Вищим адміністративним судом, який є судом касаційної інстанції.
Та, вочевидь, навіть цими сумами наша палата цілком виправдала діяльність Верховного Суду. А скільком людям повернули віру у справедливість наші колеги із судових палат у цивільних, господарських та кримінальних справах?
Де взяти кошти на фінансування судової системи?
Суди хронічно недофінансовуються. З року в рік процесуальні потреби судових установ задовольняються лише наполовину. Парламентарії та урядовці пояснюють це браком бюджетних коштів. Але при бажанні і державному підході цю проблему можна досить легко вирішити. Державне мито, або судовий збір, як його тепер називають, — це абсолютно законне джерело наповнення державного бюджету, надходжень до якого буде цілком достатньо не тільки для фінансування видатків на судову систему, а й для фінансування багатьох соціальних програм.
Однак сьогодні з розглядом певних категорій справ склалася безглуздо-парадоксальна (інакше не назвеш) ситуація. Наприклад, справи про податкові спори. Суди розглядають справи на мільйонні суми — повернення податку на додану вартість або стягнення сум податку. Суми позову господарюючих суб’єктів до органів влади сягають 20—30, а часом 200—300 млн. гривень. А сплачують судовий збір за розгляд цієї справи... аж 3,5 гривні, коли одна судова повістка у такій справі коштує 7,50 гривні. Це не знущання над правосуддям?! За 3,50 гривні працюють чотири суди: першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховний Суд.
При цьому обов’язок щодо сплати судового збору повинен стосуватися рівною мірою як фізичної чи юридичної особи приватного права, так і суб’єкта владних повноважень. Звільнити від сплати збору потрібно лише окремі категорії громадян за певними категоріями справ. Скажімо, за пенсійними справами, справами з інших соціальних спорів, зі спорів про поновлення на службі тощо. Можна відстрочити сплату збору до вирішення спору по суті, але потім обов’язково стягувати суми збору до бюджету. Це жодною мірою не може розцінюватись як перепона для реалізації права на судовий захист.
Уявіть собі, що майже щодня суддям Судової палати в адміністративних справах надходять скарги від однієї особи, назвемо її громадянин В. Усі її скарги є юридично необґрунтованими і неправильно складеними. Але суддям доводиться працювати над ними, давати час на виправлення недоліків і вже потім визначати по їх суті. Нещодавно я дізнався, що у Вищому адміністративному суді знаходиться понад 150 (!) касаційних скарг цієї особи.
Механізм судових органів працює, витрачаються державні кошти тільки тому, що хтось має час «завалювати» суди безглуздими позовами, сплачуючи за це копійки. До речі, це повною мірою стосується державних органів. Більшість з них звільнено від сплати судового збору. Тому й надходять до Верховного Суду скарги від ДПІ у справах про стягнення 8,50 або 20 гривень. Це що, не наруга над правосуддям? Коли у податківців з’ясовуємо, для чого вони ініціюють такі судові процеси, змушуючи «викидати на вітер» бюджетні кошти, то вони зі швейківською добродушністю на обличчі відповідають: ми ж не втрачаємо нічого, бо звільнені від сплати збору.
Те, що судова система на здійснення правосуддя витрачає у сто разів більше, ніж може отримати бюджет від задоволення позову, нікого не цікавить. Ця проблема потребує серйозного розгляду і законодавчого вирішення. Не може держава витрачати мільйони, щоб отримати копійки. Про це ми давно говоримо, але на законодавчому рівні ніхто не хоче займатися цим питанням.
Про дві великі проблеми
Проблем у сфері правосуддя багато. Частина їх є власне суддівськими, частина (мабуть, більша) є похідною від загальносуспільних. Але найбільшою проблемою була і є кадрова. Добір суддівських кадрів ведеться неналежним чином. Особливо це показали адміністративні суди на прикладі останніх подій. На превеликий жаль, рівень підготовки осіб, що йдуть на судову роботу, їхні моральні якості не відповідають повною мірою вимогам закону. Верховний Суд не може вплинути на цей процес, оскільки його Голова має лише дотичне відношення до проходження документів на призначення чи обрання судів. Та й то лише частини суддів, бо у спеціалізованих судах діє свій механізм добору суддівських кадрів. А він, цей механізм, повинен бути єдиний для всієї судової системи країни.
Друга велика проблема — недосконала процедура судового розгляду справ, яка з кожним роком відчутно погіршується. Чому так багато справ надходить до Верховного Суду чи до іншого суду касаційної інстанції? Тому, що неналежним чином працює перша і апеляційна інстанції. Варто лише належним чином законодавчо врегулювати роботу цих двох інстанцій і проблема вищих судів буде вирішена, вони стануть абсолютно не потрібні. Завдання касаційного суду — перевірити рішення на предмет застосування права, він не може перевіряти правильність встановлення фактів. Якщо якісь зловживання відбуваються в першій чи апеляційній інстанції, то лише шляхом фальшування фактів: мала місце одна обставина, а написали інше. Касаційному суду досить складно виправити таке рішення. Тільки коли буде доведено порушення процесуального закону судами низових ланок при встановленні обставин справи, за умов, що ці порушення могли привести до ухвалення помилкового рішення, касаційний суд може скасувати всі рішення та спрямувати справу на новий розгляд.
Завдання Верховного Суду — визначати правильне застосовування закону
Сьогодні гострі дискусії точаться з питання щодо кількості судових ланок. Якщо будувати чотириланкову систему, то Верховний Суд, як касаційний, дійсно не потрібний. Тоді виникає риторичне запитання: а для чого створювати вищі суди? Відповідь одна: аби прибрати Верховний Суд. Нині для Верховного Суду, якого не можна зовсім виключити із судової системи, бо він передбачений Конституцією, придумали виняткові обставини. Це, зокрема, неоднакове застосування однієї й тієї самої норми права касаційним судом.
Наприклад, Верховний Суд приймає до розгляду скарги на рішення Вищого адміністративного суду, який допустив неоднакове застосування певних норм права. Але якби ж таких справ були одиниці. На жаль, Вищий адміністративний суд, який, по суті, є «Верховним Судом» у системі адміністративних судів, не виконує належно своєї функції. Досить часто за однакових обставин цей суд по-різному застосовує одні й ті самі норми права. Практика свідчить, що мають місце не сотні, а тисячі випадків неоднакового застосування норм права цим судом. Якщо брати всі ці справи до провадження Верховного Суду, то Судова палата в адміністративних справах фізично не зможе їх переглянути у найближчі роки, як це наразі відбувається із цивільними справами.
Завдання Верховного Суду — визначати, як треба застосувати відповідний закон у справах певної категорії, неоднаково розглянутих вищим судом. Брати ж до розгляду всі дві чи три тисячі справ, у яких вищий суд по-різному застосував один і той самий закон, — значить підмінювати собою усі суди першої та апеляційної інстанцій. Такі справи після прецедентного рішення Верховного Суду мають переглядатися в низових судах, щоб люди не їздили до столиці, а справи не «блукали» судовими коридорами. Поки ж судові помилки множаться у геометричній прогресії, справи роками чекають перегляду в судах вищих інстанцій, а законодавець не поспішає розв’язувати цю проблему.
Спеціалізація в судах: альтернативний варіант
Багато проблем породив непродуманий підхід до запровадження спеціалізації у судах. Коли утворювали адміністративні суди, переконували, що у них працюватимуть краще підготовлені судді, підвищиться оперативність і якість розгляду адміністративних справ, розвантажаться загальні суди. А що вийшло? Місцеві загальні суди зробили, практично, також адміністративними, залишивши за ними левову частку адміністративних справ. Хіба це правильно? Загальний міськрайонний суд не є спеціалізованим. Не передбачений він відповідним указом Президента і в системі адміністративних судів, де першою ланкою визначені окружні адміністративні суди.
Вводили, вводили спеціалізацію і довводились до того, що на сьогодні суддя загального міськрайонного суду має бути спеціалістом «на всі руки». Як кажуть, він і швець, і жнець, і на дуду грець. Бо він розглядає і цивільні, і кримінальні, і адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. І це — за колосального навантаження, яке нещодавно збільшили за рахунок пенсійних справ, які місяцями, а то й роками лежали в окружних адміністративних судах. Тепер їх передали до місцевих загальних судів. У такий спосіб людей наблизили до правосуддя. Але для чого тоді утворювали окружні адміністративні суди? І чому ніхто із законодавців не подумав, яка додаткова лавина справ від такого рішення впаде на суддю місцевого загального суду, навантаження якого уже давно є надкритичним.
Спеціалізацію розгляду справ у судах можна зробити по-іншому — раціонально і з толком для справи. У кожному загальному суді передбачити внутрішню спеціалізацію з розгляду цивільних, кримінальних та адміністративних справ. І не треба буде створювати нові суди, вводити адміністративні посади, передбачати величезний допоміжний апарат, йти на значні фінансові затрати. Сьогодні вишукують приміщення для нових спеціалізованих судів, хоча 90 відсотків міськрайонних судів не забезпечені приміщеннями, придатними для здійснення правосуддя.
За системи внутрішньої спеціалізації суди першої інстанції будуть максимально наближені до людей. Певні категорії справ, у яких є великою ймовірність впливу з боку місцевої влади, можна передати до апеляційної інстанції. До речі, така практика зміщеної підсудності існує в зарубіжних країнах: Федеральний адміністративний суд Німеччини розглядає за першою інстанцією певні категорії адміністративних справ і ніхто не каже, що порушуються принципи європейського чи міжнародного права. Коли запроваджували адміністративні суди в Україні, то брали за зразок приклад західних країн: ту саму Німеччину. Але в Німеччині є соціальні, трудові, адміністративні та фінансові суди. У нас створили адміністративні суди і передали їм всі ці питання. Причому якщо в адміністративних судах особа позивається до влади, то в наших адмінсудах більшість справ — за позовом владних структур до особи. Нині в Київському апеляційному адміністративному суді лежать і чекають своєї черги 30 тисяч справ, тому що суд не має приміщення і штат укомплектований лише на 25 відсотків. А це в більшості випадків податкові спори. Затягування з їхнім розглядом призводить до втрат держави і суб’єктів господарювання. Складається враження, що когось це влаштовує.
Рейдерства позбутись легко, була б воля законодавця
Нині йде масова атака на суди із суцільним звинуваченням суддів у всіх земних гріхах. Зрозуміло, є судді, які зловживають своїм статусом, беруть хабарі, постановляють неправосудні судові рішення. Таких суддів однозначно треба позбуватися. Дайте можливість — ми самі їх позбудемося. Скільки є рішень про позбавлення повноважень суддів, прийнятих кваліфікаційними комісіями, подань голів судів, зокрема й Голови Верховного Суду. Але частина таких рішень блокована Вищою радою юстиції, яка або не розглядає цих подань, або ж фактично стає на захист порушників у мантіях.
Рейдерства позбутися нескладно. Для цього потрібно на законодавчому рівні чітко встановити визначену підсудність справ. Тоді не буде якийсь суддя в Луганській області розглядати позов судді Конституційного Суду до Президента України про поновлення на посаді.
Для унеможливлення рейдерства у господарських справах достатньо встановити відповідні обмеження в процесуальному законі. Але цього не роблять. Чому? Подивіться, хто є власниками структур, що вчиняють рейдерські атаки, і все стане зрозумілим.
Високопосадовці мають відповідати за свої слова про судову владу
Загальнодержавною проблемою є ставлення державних діячів та політиків до суду, що, зокрема, простежується в їхніх некоректних висловлюваннях на адресу як окремих суддів, так і суддівського корпусу загалом, оцінках судових рішень тощо. Це є вияв правового нігілізму і неповаги до суду. Якби такі висловлювання дозволив собі хтось із політиків у розвиненій країні, то реакція на це була б миттєвою з усіма юридичними наслідками. Наприклад, у Німеччині був випадок, коли один із міністрів заявив, що не буде виконуватись рішення суду. Наступного дня чиновник уже не був міністром, а рішення було виконане. Неприпустимо, щоб політик давав оцінку рішенням суду, та ще й публічно!!! А в нас, починаючи з Президента, міністрів, усі коментують рішення, яке ще не набрало законної сили. Це порушення Конституції України (частина третя статті 34). А стосовно рішення, яке набрало законної сили, ти його або виконуєш, або не виконуєш. В останньому випадку настає відповідальність. Якби в нас була дійсно правова держава і хоч одного високопосадовця притягнули до відповідальності за посягання на авторитет і неупередженість правосуддя, ситуація докорінно змінилася б.
Призначення на адміністративні посади — без впливу політики
Відвертою спекуляцією є періодично поширювані твердження про те, що Голова Верховного Суду намагається поставити на адміністративні посади суддів, які підтримують певну політичну силу, тобто впливає на те, щоб приймалися рішення в угоду їй. Як людина, яка має безпосереднє відношення до вирішення цих кадрових питань, можу стверджувати — це абсолютно не відповідає дійсності.
Суддів на адміністративні посади призначає Рада суддів України. З кандидатурою майбутнього голови визначаються судді на місцях, орган суддівського самоврядування вносить відповідну рекомендацію, яка враховується головою апеляційного чи вищого суду при внесенні кадрової пропозиції. На основі цих документів подання на призначення судді на адміністративну посаду підписує Голова Верховного Суду України. При цьому не завжди ці подання підтримуються Радою суддів України. Навіть на засіданні Ради суддів України, яке відбулося в лютому, її члени відмовилися підтримати деякі подання щодо призначення осіб на адміністративні посади, внесені Головою Верховного Суду і ним підтримані.
Останнім часом спостерігаються наполегливі намагання наділити правом призначати голів судів главу держави чи Вищу раду юстиції. Мені взагалі не зрозуміло, яке за Конституцією України і відповідно до принципу поділу державної влади відношення мають Президент України, Вища рада юстиції, Кабінет Міністрів чи Верховна Рада до призначення керівників судів? За такого підходу логічно, щоб повноваженнями щодо призначення голів облдержадміністрацій, райдержадміністрацій чи міністрів були наділені судді.
А якщо говорити про політику, яка останнім часом активно втручається у судову сферу, то виникає закономірне запитання: на якій підставі указом Президента утворено Центральний та Лівобережний окружні адміністративні суди у м. Києві? Адже таке рішення прийнято з відвертим ігноруванням приписів Кодексу адміністративного судочинства, в якому чітко передбачено лише три адміністративні суди з притаманними лише їм повноваженнями: Верховний Суд (в особі Судової палати в адміністративних справах), Вищий адміністративний суд та окружний адміністративний суд, юрисдикція якого поширюється на місто Київ. Президент може в межах закону змінювати мережу судів, збільшувати чи зменшувати їх кількість у державі. Але стосовно діючого на сьогодні окружного адміністративного суду, юрисдикція якого поширюється на місто Київ, він не може вчиняти нічого до тих пір, поки не будуть внесені відповідні зміни до вказаного Кодексу. Якщо це ігнорується, то можна зробити висновок про те, що в такому рішенні немає права, а є лише політична складова.
Завдання голови суду — організувати роботу суду, а не займатись господарськими питаннями
Багато претензій сьогодні висувається до діяльності голів судів. Частина з них — цілком обґрунтована. Проблема з впливом голови суду на здійснення правосуддя вирішується законодавчим шляхом — шляхом позбавлення його процесуальних функцій (вирішення відводів суддів, зміни підсудності справ тощо).
Але не потрібно забувати й того, що сьогодні голова суду більше займається господарською діяльністю, а не здійсненням судочинства. Сьогодні в нього «на голові» ремонт приміщень, забезпечення суду папером, ручками, комп’ютерами. З бюджету судам виділяється 4 гривні на одну справу. І це — знову ж таки головний біль голови суду, бо з нього спитають, чому справи не розглядаються, чому повістки не надсилаються. І ніхто не хоче ввійти в його становище, зрозуміти, що ця проблема — поза його повноваженнями. А фактично голова суду має вишукувати кошти, прохати у владних структурах чи деінде, та хоч свої гроші платити. Це ж знущання над судочинством!
А потім запитують, чому в судах така ситуація? Чому в судах вивішено об’яви, щоб сторони приходили зі своїми конвертами? Законодавцю слід забезпечувати видатки на здійснення правосуддя так, як це потрібно. У нас мають бути особи, які відповідають за забезпечення судів, — керуючі справами. Потрібно відремонтувати приміщення — рада суддів збереться і поставить перед ним таке завдання, а далі вже його справа — йти до територіального відділення Державної судової адміністрації, просити гроші, шукати підрядну організацію, яка виконає роботи. Але контроль за роботою керуючого, за витрачанням коштів має бути з боку органів суддівського самоврядування — керуючий справами періодично має звітувати перед радою суддів.
А поки голова зайнятий господарськими питаннями, щоб забезпечити хоч якесь «виживання» суду, йому ніколи контролювати дотримання строків розгляду справ, вживати заходів до порушників, тобто забезпечувати організацію здійснення судочинства.
Автоматизований розподіл справ позбавляє існування суб’єктивного критерію
У Верховному Суді система автоматизованого розподілу справ функціонує уже не один рік. При цьому не виникає жодних питань стосовно такого розподілу: справи реєструються за номерами, прізвища суддів розписані в алфавітному порядку, і всі отримують абсолютно однакову кількість справ — незалежно від того, чи це суддя, чи голова палати.
Такий порядок розподілу справ позбавляє існування суб’єктивного критерію — щоб хтось казав: ти послухай цю справу ось так, а ти — так. До речі, ця система була впроваджена на вимогу суддів Верховного Суду — тоді я працював у цивільній палаті, і ми вперше впровадили цей порядок: щоб ніхто не міг впливати — ні голова палати, ні його заступник. Яка кому дісталась справа — той таку й розглядає. І це є абсолютно законним, відповідає міжнародним нормам. У Німеччині це називається принципом законного судді: кому дісталася справа, той і є законним суддею у ній, і передати справу іншому судді немає жодної можливості, винятками є лише тривала хвороба цього судді, відвід, смерть, припинення повноважень.
Цей принцип законного судді слід передбачити в процесуальному законі. До речі, Верховний Суд розробив законопроект щодо запровадження автоматизованого розподілу справ і передав його до Національної комісії з утвердження демократії. Але чомусь наполегливості в його прийнятті парламентарії не виявляють.
Хоча очевидним є те, що із запровадженням автоматизованого розподілу справ у керівників судів зникає можливість зловживати цим правом. Для суддів автоматичний порядок розподілу справ — це звільнення від будь-якого тиску, адже в такому разі вони підкоряються лише закону.
Підготовка та навчання кадрів
Я читаю лекції суддям, які навчаються в Академії суддів, і можу сказати, що порівняно з кадрами, які приходили до судів на початку 1990-х років, підготовка нинішніх кадрів набагато краща. Як правило, найкращі за рівнем підготовки судді відбуваються з осіб, що працювали в судах на посадах помічників суддів, консультантів, секретарів судових засідань.
Проте за змістом запитань, які ставлять слухачі, за рівнем їх теоретичної підготовки, можна стверджувати, що значна їх частина абсолютно не готова до суддівської роботи. Є навіть такі, яких допускати до неї не можна. Бо коли особа просто не володіє знаннями, то є надія, що вона навчиться, а коли вона не спроможна осилити цю роботу, то потім може завдати великої шкоди й судовій системі, й тим громадянам, у справах яких вона здійснюватиме правосуддя. Це перша й надзвичайно велика проблема.
Друга проблема — у нас не готують суддів, процес їхньої підготовки недосконалий. А їх треба навчити і тому, як правильно підготувати справу до слухання, і з чого почати розгляд заяви, і як проводити саме судове засідання, і як спілкуватися з учасниками судового процесу, бо все це є етикою судового процесу. Як правило, цього у вузах не викладають, а якщо й викладають, то роблять це люди, які не мають жодного відношення до суду. Суддю треба готувати, треба вчити особливості цієї роботи, а це можуть зробити лише судді. Добрим прикладом може слугувати підготовка в школі суддів в Іспанії, в якій викладають судді-практики і готують саме фахових суддів. Це не те, як навчають у нас майбутніх суддів в Одеській чи Харківській академії. У нас більше користі дає Академія суддів, яка працює при Державній судовій адміністрації, а її намагаються ліквідувати.
Щодо підвищення кваліфікації, то цікавим є досвід Німеччини: там судді періодично проходять навчання в академії суддів та мають можливість пройти стажування у суді вищої інстанції. Суддя пише заяву, здає іспити і працює півтора року стажером, наприклад, у федеральному суді, підвищуючи свою кваліфікацію. Після стажування, як правило, такий суддя має переваги при призначенні до суду вищої інстанції.
Усе зазначене вище — це ті реальні проблеми, з якими судді й громадяни України стикаються щодня. Не всі і не одразу, але вони можуть бути успішно розв’язані. Зокрема, й указаними мною засобами. Головне, щоб були відповідальність, бажання і державний підхід до їхнього розв’язання. А судді в цьому допоможуть, бо вони, як ніхто, зацікавлені в тому, щоб у судах були порядок і законність.