Голові Верховної Ради України ЛИТВИНУ В.М.

31 травня 2010 року Президентом України внесено проект Закону України «Про судоустрій України і статус суддів» (реєстр. № 6450) та визначено його як невідкладний для позачергового розгляду Верховною Радою України.

Законопроектом пропонується по-новому визначити організацію здійснення правосуддя, систему судів загальної юрисдикції, статус суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також установити систему і загальний порядок забезпечення діяльності судів. Крім того, законопроектом передбачається внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України, Цивільного процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України, Регламенту Верховної Ради України, законів України «Про комітети Верховної Ради України», «Про Вищу раду юстиції», «Про статус народного депутата України», «Про прокуратуру».

За наявною інформацією вже 2 червня 2010 року зазначений законопроект запланований для розгляду на засіданні Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя, а 3 червня цього року з порушенням Регламенту Верховної Ради України його буде розглянуто на пленарному засіданні Верховної Ради України.

Аналіз змісту зазначеного законопроекту свідчить про те, що ряд його концептуальних положень не відповідає визначеним Конституцією України основним засадам функціонування судової влади, здійснення правосуддя, побудові судової системи, гарантіям незалежності суддів та права громадян на судовий захист. Законопроект містить багато юридично необґрунтованих новел, прогалин, внутрішніх суперечностей, що унеможливлює належне врегулювання ним правових засад судоустрою, статусу суддів та судочинства відповідно до Основного Закону України та міжнародних стандартів у сфері судочинства.

Основні концептуальні зауваження до законопроекту такі.

1. Підтримуючи необхідність проведення в Україні комплексної судово-правової реформи, ключовою складовою якої є реформування процесуального законодавства, слід констатувати, що запропонованими змінами до Кодексу адміністративного судочинства України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України та Кримінально-процесуального кодексу України (відповідно пункти 2.2 – 2.5 розділу XII «Прикінцеві положення» законопроекту) суттєво звужуються процесуальні можливості судового захисту прав і свобод фізичних осіб, прав та законних інтересів юридичних осіб, а також інтересів держави в судах загальної юрисдикції в Україні. Це полягає, зокрема, в значному скороченні строків позовної давності, термінів апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, зниженні рівня гласності та відкритості судового процесу, забезпечення таких основних засад судочинства, як змагальність сторін, звуження права на апеляційне та касаційне оскарження тощо.

Такі пропозиції є суттєвим звуженням обсягу гарантій прав громадян на судовий захист (стаття 55 Конституції України), що є неприпустимим згідно з частиною третьою статті 22 Основного Закону України.

2. Згідно з частиною першою статті 17 законопроекту система судів загальної юрисдикції будується відповідно до Конституції України за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. Однак запропоновані законопроектом організаційні основи системи судів загальної юрисдикції не тільки не відповідають зазначеним вище принципам, але й не узгоджуються з побудовою системи судів, установленою Конституцією України, порушують цілісність цієї системи, ускладнюють доступ людей до правосуддя, містять суттєві загрози конституційним гарантіям права громадян на судовий захист.

Так, за змістом положень законопроекту (статті 17, 18, 21, 22, 26, 27, 31, 32, 36, 38, 39, 44) в Україні пропонується утворити три окремі спеціалізовані судові юрисдикції – з розгляду цивільних, кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення, господарську та адміністративну. Таким чином, проектом запроваджується повна (суцільна) спеціалізація судів усіх рівнів, а отже – реалізується підхід, за яким усі суди в Україні є спеціалізованими.

Такий підхід до спеціалізації судової системи не ґрунтується на конституційних приписах. Системний аналіз положень Конституції України засвідчує, що спеціалізація судів є одним із принципів побудови системи судів загальної юрисдикції, однак при цьому не поширюється на всі види судочинства. Це означає, що спеціалізовані суди входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції, проте не означає і не може означати, що ця система складається виключно зі спеціалізованих судів, тобто є системою спеціалізованих судів. За законопроектом в Україні фактично не буде загальних судів, які в будь-якій державі складають основу судової системи. Загальними судами пропонується називати районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди (стаття 21 проекту), але виходячи із похідних положень проекту (спеціалізації судів, що визначена статтею 18), повноважень місцевого суду (стаття 22), апеляційного суду (стаття 27) та вищого спеціалізованого суду (стаття 32) місцеві суди за своєю суттю також є спеціалізованими.

Зазначене підтверджується, зокрема, положеннями частини четвертої статті 127 Основного Закону України, яка передбачає для суддів спеціалізованих судів обов’язкову наявність фахової підготовки з питань юрисдикції цих судів, можливість відправлення ними правосуддя лише у складі колегій суддів, що, до речі, не відображено у законопроекті.

Слід зауважити, що чинним законодавством спеціалізованими судами відповідно до Конституції України визначено адміністративні та господарські суди, що обумовлено наявністю особливостей судочинства у відповідних судових юрисдикціях.

Відповідність існуючої системи судів загальної юрисдикції (за якою місцевими загальними судами як судами першої інстанції, апеляційними судами, утвореними за принципом територіальності у відповідності з установленим Конституцією України адміністративно-територіальним устроєм, як судами апеляційної інстанції та Верховним Судом України як судом касаційної інстанції здійснюється розгляд цивільних, кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення) визначеній Конституцією України системі побудови судів неодноразово підтверджувалася у рішеннях Конституційного Суду України, зокрема від 11 грудня 2003 року №20-рп/2003 (справа про Касаційний Суд України) та від 11 березня 2010 року №8-рп/2010.

Натомість запропоноване законопроектом визначення всіх судів в Україні як спеціалізованих не має жодного правового, економічного, наукового обґрунтування, є штучним та призведе до руйнації системи судів загальної юрисдикції як єдиної системи судів, зниження рівня судового захисту гарантованих Конституцією України прав та свобод людини і громадянина.

Крім того, закладений у законопроекті підхід до побудови системи судів не відповідає визначеним у цьому ж проекті засадам єдності судової системи, яка має забезпечуватися єдиними засадами організації та діяльності судів (частина четверта статті 17 проекту). Так, відповідно до положень законопроекту місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. Разом із тим, місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (стаття 21 проекту), апеляційними судами з розгляду цивільних і кримінальних справ – апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим. Натомість апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди утворюються в апеляційних округах відповідно до указу Президента України (частина третя статті 26 проекту). Отже, законопроект закладає різні принципи, зокрема, територіальної організації та діяльності судів різних юрисдикцій.

Таким, що не ґрунтується на принципі спеціалізації судів, встановленому Конституцією України, є і запропонований законопроектом підхід, за яким спеціалізацією визнається розгляд судами в межах однієї юрисдикції цивільних та кримінальних справ, що в силу різної правової природи, різних засад здійснення судочинства в кримінальному та цивільному процесі суттєво відрізняється. Водночас законопроектом навіть не передбачається обов’язковість утворення окремих палат з розгляду цивільних та кримінальних справ у судах апеляційної інстанції (частина п’ята статті 26 проекту).

До підсудності місцевих загальних судів проектом відноситься ще й розгляд адміністративних справ (частина друга статті 22 проекту), тобто справ адміністративної юрисдикції, для розгляду яких утворено спеціалізовані адміністративні суди.

Отже, з одного боку, законопроектом фактично зберігається існуюча система місцевих загальних та апеляційних судів з тією ж підсудністю, що не дає підстав уважати їх спеціалізованими судами, з іншого – за усіма базовими положеннями проекту ці суди по суті слід визнавати спеціалізованими. Це свідчить про концептуальну суперечливість у визначенні виду і статусу місцевих та апеляційних судів. Крім того, за вказаних обставин утворення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, як це передбачається законопроектом, не відповідає частині третій статті 125 Конституції України, згідно з якою вищий суд є вищим судовим органом спеціалізованих судів.

Загалом можна констатувати, що положення законопроекту в частині визначення системи судів загальної юрисдикції не тільки не вирішують задекларованої у пояснювальній записці до законопроекту мети реформування системи судочинства відповідно до міжнародних стандартів, спрощення процедури доступу до суду для кожного громадянина, а навпаки, прямо суперечать висновкам Венеціанської комісії.

Так, у Спільному експертному висновку щодо проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ухваленому Венеціанською комісією

12–13 березня 2010 року, зазначається, що «система судів виглядає непотрібно громіздкою. Оскільки вищі спеціалізовані суди мають діяти як касаційні інстанції й, відтак, виконуватимуть функції, які зазвичай належать Верховному Суду, постає питання про те, чи не слід було би злити ці два рівні (вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд) в один і в такий спосіб хоча б спробувати спростити систему, позбавивши її зайвої бюрократії та адміністративного тягаря. В цьому випадку функції, якими наділені вищі спеціалізовані суди, могли би виконуватися спеціалізованими колегіями або палатами Верховного Суду, а структура на кшталт «Великої палати» цього ж суду в іншому складі (як у Європейському суді з прав людини) переглядала би постановлене рішення «у зв’язку з винятковими обставинами». Крім того, Венеціанська комісія підкреслила, що «хоча наразі Верховний Суд вочевидь є перевантаженим, виходом із ситуації в більш віддаленій перспективі навряд чи може бути утворення додаткових рівнів судочинства; радше потрібно спростити процедури й зробити їх більш ефективними».

3. Викликає застереження щодо відповідності Конституції України та юридичної обґрунтованості пропозиція створити новий вищий спеціалізований суд – Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

По-перше, цей суд навряд чи можна назвати спеціалізованим, оскільки він буде «спеціалізуватися» на розгляді не однієї, а кількох різних за своєю природою категорій судових справ. Сферою його діяльності буде щонайменше дві юрисдикції – цивільна та кримінальна. Про штучність і надуманість такого «судового утворення» свідчить навіть його назва, яка кардинально відрізняється від назв інших вищих спеціалізованих судів – Вищого адміністративного суду України та Вищого господарського суду України.

По-друге, такий суд по суті є тим же Касаційним судом України, функціонування якого було передбачено чинним Законом України «Про судоустрій України» (глава 6) і утворення якого Конституційний Суд України визнав неконституційним (Рішення від 11 грудня 2003 року № 20-рп/2003).

4. Положення законопроекту, які визначають роль та місце Верховного Суду України в системі судової влади, не відповідають установленому статтею 125 Конституції України статусу Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції.

Так, положеннями статей 38 і 39 проекту, а також нормами, якими пропонується внести зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України та Кримінально-процесуального кодексу України, Верховний Суд України позбавляється судових функцій (функцій судового органу), що суперечить приписам частини третьої статті 124, частини третьої статті 125 Конституції України, відповідно до яких судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, а найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Визначення Конституцією України Верховного Суду України як найвищого судового органу безпосередньо пов’язано з його повноваженнями щодо здійснення правосуддя, яке має реалізовуватися шляхом наділення законом процесуальними повноваженнями суду касаційної інстанції, суду з перегляду рішень вищих спеціалізованих судів, іншими повноваженнями, що дасть змогу забезпечити єдність судової практики, однакове застосування закону всіма судами загальної юрисдикції на території України (як це передбачено чинним законодавством). Натомість повноваження Верховного Суду України як судового органу обмежуються переглядом справ з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права в подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом, а також переглядом справ у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

При цьому змінами, внесеними до процесуальних законів (розділ ХІІ «Прикінцеві положення»), передбачається, що вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України здійснюється колегією у складі п’яти суддів відповідного вищого спеціалізованого суду, про перегляд рішення якого з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах подано заяву.

Таким чином, Верховний Суд України позбавляється процесуальних можливостей виконувати свою конституційну функцію, перегляду рішень нижчих судів (у тому числі абсолютної більшості рішень вищих судів), взагалі перестає бути судовим органом. Такий підхід фактично передбачає визначення компетенції Верховного Суду України як судового органу щодо розгляду справ не законом, а судовим органом нижчого рівня, щодо законності рішення якого подано заяву. Крім того, це означає штучне вивершення вищих спеціалізованих судів над Верховним Судом України, що вочевидь не відповідає Конституції України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права на розгляд справи безстороннім судом, права на суд, встановлений законом.

Несумісними з конституційним визначенням Верховного Суду України як найвищого судового органу є і положення законопроекту, якими суттєво звужуються повноваження Пленуму Верховного Суду України. Так, Пленум Верховного Суду України позбавляється права надавати судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнавати нечинними роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду (чинний Закон України «Про судоустрій України» передбачає такі права в пункті 2 частини другої статті 47).

На практиці це унеможливить однакове застосування закону всіма судами загальної юрисдикції, спричинить масові конфлікти між судами різних спеціалізацій щодо їх компетенції, що в підсумку неминуче негативно позначиться на якості правосуддя, ефективності судового захисту прав та свобод громадян і призведе до істотного збільшення кількості звернень громадян України до Європейського суду з прав людини.

Як уже зазначалося, на помилковість такого підходу у визначенні статусу Верховного Суду України неодноразово вказувала Венеціанська комісія, рекомендації якої полягають у необхідності посилення процесуальної ролі Верховного Суду України, закріпленні за ним статусу касаційного суду (як це є у всьому цивілізованому світі), спрощенні судових процедур і ліквідації зайвих рівнів судочинства. Що стосується проблеми процесуального співвідношення Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, то її в жодному разі не може бути вирішено на користь останніх, оскільки за будь-яких обставин Верховний Суд України є вищим судовим органом по відношенню до вищих спеціалізованих судів.

У законопроекті ж цю правову аксіому, відображену в статті 125 Конституції України та висновках Венеціанської комісії, проігноровано.

5. Законопроектом передбачається наділення органів та посадових осіб, які не належать до судової влади, значним обсягом повноважень щодо організації та діяльності судів, визначення судоустрою та статусу суддів поза встановленою Конституцією України їх компетенцією. Таким чином, створюються передумови для неправомірного впливу на суд, втручання у діяльність судових органів та суддів, порушення принципів незалежності суддів та самостійності судів.

Так, не відповідає Конституції України положення частини першої статті 20 законопроекту, яким передбачено, що голова місцевого суду, його заступник, голова апеляційного суду, його заступники призначаються на посади та звільняються з посад Вищою радою юстиції за пропозицією відповідної ради суддів.

Вища рада юстиції як державний орган може діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий статус Вищої ради юстиції визначено Основним Законом України, про що спеціально наголосив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 21 травня 2002 року № 9-рп у справі про Закон України «Про Вищу раду юстиції».

Стаття 131 Конституції України містить вичерпний перелік повноважень Вищої ради юстиції, до яких не віднесено призначення суддів на адміністративні посади.

У пункті 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2001 року №14-рп/2001, яке згідно з частиною другою статті 150 Конституції України є обов’язковим до виконання на території України, зазначається, що за змістом пункту 1 частини першої статті 131 Конституції України право призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції на Вищу раду юстиції не поширюється.

Таким чином, у черговий раз ігноруються обов’язкові до виконання рішення Конституційного Суду України, в яких вказувалося на необхідність невідкладного законодавчого врегулювання порядку призначення суддів на адміністративні посади. Натомість пропонується узаконити порядок, який не відповідає Конституції України.

Частиною першою статті 19 проекту передбачено, що суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду.

Однак наділення Президента України повноваженням ліквідовувати суди не відповідає пункту 23 частини першої статті 106 Конституції України, якою передбачено лише повноваження Президента України утворювати суди.

Відповідно до пункту 31 частини першої статті 106 Конституції України повноваження Президента України визначаються лише Основним Законом України. На цю обставину Конституційний Суд України неодноразово вказував у своїх рішеннях, зокрема у Рішенні від 10 квітня 2003 року № 7-рп/2003

(справа про гарантії діяльності народного депутата України), де сказано, що «повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, а це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (права та обов’язки)», та в Рішенні від 7 квітня 2004 року

№ 9-рп/2004 (справа про Координаційний комітет), згідно з яким повноваження Президента України, як і повноваження Верховної Ради України, визначаються Конституцією України.

Те, що поняття «утворення судів» не включає в себе їх «ліквідацію», підтверджується положеннями пункту 9² статті 116 Конституції України, яка наділяє Кабінет Міністрів України окремими повноваженнями утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Водночас положенням частини четвертої статті 20 законопроекту передбачено, що кількість суддів у суді визначається Міністром юстиції України за поданням Державної судової адміністрації на підставі пропозиції голови вищого спеціалізованого суду.

Враховуючи, що встановлення кількості суддів у суді є складовою частиною процесу утворення суду, це положення законопроекту не відповідає пункту 23 частини першої статті 106 Конституції України, згідно з якою суди у визначеному законом порядку утворює Президент України.

У цілому схвально оцінюючи положення законопроекту, якими на виконання резолюцій Ради Європи щодо необхідності підпорядкування Державної судової адміністрації судовій владі передбачено, що Державна судова адміністрація підзвітна з’їзду суддів, Голова та заступники Державної судової адміністрації призначаються Радою суддів України, необхідно зазначити, що обсяг повноважень Державної судової адміністрації, її територіальних управлінь та посадових осіб, передбачений законопроектом, не узгоджується зі статусом та завданнями цього органу.

6. Законопроектом суттєво змінюється процедура призначення та обрання суддів. Відзначаючи в цілому наявність ряду положень, які сприятимуть підвищенню прозорості та об’єктивності процесу формування професійного корпусу суддів, слід вказати, що процедура першого призначення на посаду судді є надмірно складною і довготривалою.

Зокрема, виходячи з вимог статті 68 проекту кандидат на посаду судді буде зобов’язаний проходити спеціальну підготовку двічі: у спеціалізованому юридичному вищому навчальному закладі четвертого рівня акредитації та в Національній школі суддів України.

І це враховуючи, що всі кандидати на посаду судді свого часу отримали вищу юридичну освіту (деякі з них навіть наукові ступені кандидата чи доктора юридичних наук), мають стаж роботи у галузі права не менше трьох років (частина перша статті 63 проекту). Такі вимоги проекту суперечать частині третій статті 127 Конституції України, яка не містить вимог до кандидата на посаду судді щодо наявності у нього по суті другої вищої юридичної освіти, здобутої у спеціалізованому юридичному вищому навчальному закладі четвертого рівня акредитації.

У зв’язку із цим вважаємо, що положення законопроекту в частині призначення суддів на посади вперше суттєво ускладнюють реалізацію громадянами їх конституційного права на зайняття посади професійного судді.

7. Законопроект містить концептуальні недоліки в частині утворення та функціонування Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України – органах, що відіграють ключову роль у питаннях суддівської кар’єри: призначення на посаду, обрання безстроково, притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів.

Зокрема, проектом пропонується передбачити, що два з трьох членів Вищої ради юстиції, які призначаються відповідно Президентом України та Верховною Радою України, один з двох членів, які призначаються з’їздом адвокатів, один з двох членів, які призначаються Всеукраїнською конференцією працівників прокуратури, один з двох членів, які призначаються з’їздом представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ, призначаються з числа суддів. Ці положення законопроекту хоч начебто і забезпечують представництво у Вищій радії юстиції більшості суддів, жодним чином не наближають Україну до виконання міжнародних стандартів у цій сфері, зокрема Європейської хартії про закон «Про статус суддів», яка передбачає, що не менше половини складу такого органу мають становити судді, обрані суддями.

До того ж, навіть такі «демократичні та прогресивні» зрушення в порядку формування Вищої ради юстиції набудуть чинності лише після закінчення терміну, на який було призначено попередніх членів Вищої ради юстиції, тобто не раніше спливу п’яти–шести років.

8. Неприйнятною є пропонована проектом концепція здійснення суддівського самоврядування.

Згідно з частиною першою статті 112 законопроекту суддівське самоврядування – це самостійне колективне вирішення суддями питань внутрішньої діяльності судів. Відповідно до частини другої цієї ж статті законопроекту суддівське самоврядування є однією з гарантій забезпечення самостійності та незалежності суддів. Діяльність органів суддівського самоврядування має сприяти створенню належних організаційних та інших умов для забезпечення нормальної діяльності судів і суддів, утверджувати незалежність суду, забезпечувати захист суддів від втручання в їх діяльність, а також підвищувати рівень роботи з кадрами у системі судів.

Питання гарантій незалежності суддів неодноразово були предметом розгляду в Конституційному Суді України. Зокрема, в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) Конституційний Суд України констатував, що гарантована Конституцією України незалежність суддів забезпечується також і здійсненням суддівського самоврядування. Не допускається зниження гарантій рівня незалежності і недоторканності суддів у разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів.

На сьогоднішній день за штатними розписами в Україні працює 8922 судді, із них 6632 – у загальних судах, 1171 – в спеціалізованих адміністративних судах, 1119 – у спеціалізованих господарських судах.

Відповідно до Конституції України суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. Єдність судової системи підтверджується також тим, що судді всіх судів мають єдиний статус – це посадові особи, які відповідно до Конституції України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції. На суддів усіх без винятку судів поширюються встановлені Конституцією та іншими законами України гарантії незалежності та недоторканності. Надання будь-яких переваг судам чи суддям залежно від спеціалізації суду законодавством України не передбачено.

Ці основоположні засади судоустрою та статусу суддів у законопроекті порушуються.

Зокрема, у частині першій статті 124 законопроекту пропонується встановити, що делегати на з’їзд суддів України обираються конференцією суддів загальних судів, конференцією суддів господарських судів, конференцією суддів адміністративних судів за принципом рівного представництва від кожної судової юрисдикції. Кожна область, Автономна Республіка Крим, міста Київ та Севастополь мають бути представлені трьома суддями від кожної судової юрисдикції.

Таким чином, 6632 судді загальних судів буде представляти на з’їзді в два рази менше делегатів, ніж 2290 суддів спеціалізованих судів. Ці норми є відверто дискримінаційними по відношенню до суддів загальних судів (хоча, як зазначалося вище, за проектом складно зрозуміти, чи будуть взагалі існувати загальні суди).

У статті 121 та частині другій статті 126 законопроекту пропонується встановити, що до рад суддів входять по 11 суддів, обраних конференціями суддів відповідної судової юрисдикції. Рада суддів України обирається з’їздом суддів України у складі також одинадцяти суддів.

До складу Ради суддів України входять по три представники від кожної судової юрисдикції та по одному представнику від Конституційного Суду України та Верховного Суду України.

Отже, зазначені норми проекту також є дискримінаційними по відношенню до суддів загальних судів, оскільки у Раді суддів України 6632 судді загальних судів будуть представлені трьома суддями (один член Ради суддів України від 2211 суддів), а 2290 суддів спеціалізованих судів – шістьма суддями (один член Ради суддів України від 382 суддів).

Загалом слід вказати, що законопроект, встановлюючи багаторівневу, складну структуру органів суддівського самоврядування, насправді не забезпечує ці органи відповідними дієвими повноваженнями щодо вирішення питань внутрішньої організації діяльності суду, що робить проголошені проектом завдання та функції органів суддівського самоврядування виключно декларативними.

9. Положення частини четвертої статті 12 проекту, якими передбачено, що у судах, розташованих у місцях компактного проживання громадян іншої національності, можуть використовуватися, поряд з державною, їхні національні мови, та частини шостої зазначеної статті проекту, згідно з якою учасникам процесу, які не володіють мовою судочинства і порушують клопотання про забезпечення ведення процесу іншою мовою, суд забезпечує ведення процесу такою мовою, суперечать статті 10 Конституції України, відповідно до якої державною мовою є українська мова.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 14 грудня 1999 року №10-рп/99 (у справі про застосування української мови) роз’яснив, що положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята статті 10 Конституції України). Поряд із державною мовою можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України, виключно при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.

Відповідна правова позиція висловлена і в Рішенні Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року № 8-рп/2008, де зазначається, що суди реалізують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян щодо використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють, відповідно до Конституції і законів України. Таким чином, Основним Законом України закладено конституційні основи для використання української мови як мови судочинства та одночасно гарантовано рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою (пункт 5.1 мотивувальної частини).

Наведені зауваження стосуються переважно концептуальних положень проекту Закону України «Про судоустрій України і статус суддів» і не є вичерпними.

З викладеного можна зробити висновок про те, що пропонований законопроект базується на хибних концептуальних засадах, багато його ключових положень суперечать Конституції України, є юридично необґрунтованими, не враховують рекомендації Венеціанської комісії, зокрема щодо побудови судової системи. Реалізація положень цього проекту може призвести до звуження обсягу конституційних гарантій прав громадян на судовий захист, зниження рівня такого захисту, істотного збільшення кількості звернень громадян до Європейського суду з прав людини, руйнації єдиної судової системи України, посилення залежності судів і суддів.

З огляду на наведене цей законопроект потребує концептуального доопрацювання.

З повагою

Голова Верховного Суду України В. Онопенко