Ухвалені у справі рішення скасовано у зв’язку з тим, що вимоги про визнання недійсною угоди, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства на підставі ст. 49 ЦК України 1963 р., не можуть бути предметом позову після 1 січня 2004 р. та не можуть бути задоволені судом

14 квітня 2009 р. колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою відкритого акціонерного товариства Банк “БІГ Енергія” (правонаступник Акціонерного банку “Зевс”; далі – Банк) справу за позовом Державної податкової адміністрації в Запорізькій області (далі – ДПА) до Запорізького відділення міжнародного екологічного благодійного фонду “AQUA-VITAE” (далі – Фонд) та Банку про визнання угоди недійсною, в с т а н о в и л а:

У грудні 2003 р. ДПА звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати недійсним договір від 6 березня 2000 р. № Тп-048-0300, укладений між Фондом і Банком та стягнути з останнього до державного бюджету все одержане за цією угодою.

Господарський суд Запорізької області рішенням від 16 червня 2005 р., залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного господарського суду від 1 вересня 2005 р., позов задовольнив – зазначений договір визнав недійсним на підставі ст. 49 ЦК 1963 р.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 26 лютого 2007 р. ці судові рішення залишив без змін.

У скарзі про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України за винятковими обставинами Банк, посилаючись на наявність підстави, встановленої п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС, просить Верховний Суд України скасувати всі судові рішення у справі і направити її на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування скарги зроблено посилання на порушення норм матеріального права, зокрема помилкове застосування касаційним судом положень ЦК 1963 р.

У справі, яка розглядається, Вищий адміністративний суд України визнав законними рішення попередніх судів щодо визнання оспорюваної угоди недійсною на підставі ст. 49 ЦК 1963 р., оскільки вона суперечила інтересам держави і суспільства.

Водночас у доданій до скарги ухвалі від 30 жовтня 2008 р. у справі за аналогічним позовом між цими сторонами стосовно такого ж договору цей суд дійшов висновку про неправомірне застосування судами положень ЦК 1963 р., оскільки на момент ухвалення рішень цей Кодекс втратив чинність.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Як установлено судами, 20 листопада 1999 р. відкрите акціонерне товариство “ТФПК” (комітент) і Фонд (комісіонер) уклали договір комісії, за умовами якого комісіонер за винагороду та за дорученням комітента зобов’язався виконати комплекс робіт з представництва інтересів останнього, а саме: оформити документи на отримання продукції від підприємств-споживачів електроенергії. Того ж дня додатковою угодою комісіонер зобов’язався реалізувати передані комітентом векселі на вигідних для нього умовах та використати отримані кошти за дорученням останнього, який в свою чергу в оплату цих послуг повинен був перерахувати 5 % від суми, отриманої в результаті виконання вказаного доручення. 6 березня 2000 р. між Фондом і Банком було укладено договір № Тп-048-0300, за умовами якого останній придбав два простих векселі номінальною вартістю 1 млн грн кожний, які були реалізовані за договірною ціною по 200 тис. грн.

Господарський суд Запорізької області рішенням від 17 травня 2004 р., залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного господарського суду від 20 липня 2004 р., у справі за позовом ДПА до Фонду та відкритого акціонерного товариства “ТФПК” визнав недійсним договір від 20 листопада 1999 р. та стягнув з Фонду отримані за ним 664 000 грн. На обґрунтування цих рішень суди послалися на відсутність в останнього дозволу (ліцензії) для здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів, а також на неотримання коштів від реалізації векселів, що свідчить про укладення угоди з метою, суперечною інтересам держави і суспільства.

У справі, що розглядається, суди також дійшли висновку про те, що оспорювана угода наносить збитків державі у вигляді ненадходження коштів до державного бюджету, а отже – суперечить інтересам держави і суспільства. Водночас судами визнано угоду недійсною на підставі ст. 49 ЦК 1963 р.

Із законністю та обґрунтованістю судових рішень у цій частині погодитися не можна виходячи з такого.

Суди при вирішенні спору не врахували того, що на момент ухвалення судових рішень у справі ЦК УРСР, ст. 49 якого застосована судами та встановлювала, зокрема, конфіскаційні санкції за укладення угод з метою завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, не діяв. Цей кодекс втратив чинність із 1 січня 2004 р. ЦК таких санкцій не передбачає.

За змістом ч. 2 ст. 5 ЦК він має зворотну дію в часі у випадках, коли пом’якшує або скасовує відповідальність особи.

ГК, що набрав чинності з 1 січня 2004 р., містить норми, які за предметом регулювання та встановленими санкціями відповідають положенням ст. 49 ЦК 1963 р.

Однак відповідно до п. 5 розд. IX Прикінцевих положень ГК положення останнього щодо відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності застосовуються в разі, якщо такі порушення були вчинені після набрання чинності цими положеннями. Положення ГК щодо відповідальності за порушення, зазначені в абз. 1 того ж пункту, вчинені до набрання чинності відповідними положеннями названого Кодексу стосовно відповідальності учасників господарських відносин, застосовуються в разі, якщо вони пом’якшують відповідальність за вказані порушення.

Таким чином, вимоги про визнання недійсною угоди, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства на підставі ст. 49 ЦК 1963 р., не можуть бути предметом позову після 1 січня 2004 р. та не можуть бути задоволені судом.

З урахуванням того, що судами повно та правильно встановлено обставини справи, але неправильно застосовано норми матеріального права, всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового – про відмову в задоволенні позову.

Керуючись статтями 241–244 КАС, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

Скаргу Відкритого акціонерного товариства Банк “БІГ Енергія” задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 26 лютого 2007 р., постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 1 вересня 2005 р. та рішення Господарського суду Запорізької області від 16 червня 2005 р. скасувати.

Ухвалити у справі нове рішення, яким у задоволенні позову Державної податкової адміністрації в Запорізькій області відмовити.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС.