Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо підвідомчості справ, пов’язаних із соціальними виплатами)” (далі – Закон) прийнято Верховною Радою України 23 жовтня 2009 року.

Цим Законом вносяться зміни до Цивільного процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) щодо визначення компетенції судів стосовно порядку розгляду справ, пов’язаних із соціальними виплатами (загальними місцевими, апеляційними судами та Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України).

Голова Верховного Суду звертає увагу глави держави на те, що закон містить положення, які не відповідають засадам розвитку національної системи судочинства згідно з європейськими стандартами. Із введенням цих положень перекреслюється сама демократична ідея запровадження спеціалізованого адміністративного судового механізму розгляду скарг громадян, юридичних осіб на незаконні рішення, дії чи бездіяльність органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування (адміністративних органів), їхніх посадових чи службових осіб, яка відповідає існуючим способам судового захисту прав і свобод у країнах Європи.

Водночас пунктом 1 частини першої статті 17 КАС України до компетенції адміністративних судів віднесено розгляд і вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб із суб’єктами владних повноважень щодо оскарження їх рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Суб’єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України). Тобто відповідачем у справах адміністративної юрисдикції, як правило, є суб’єкт владних повноважень.

Саме такою властивістю (володінням публічно-владними повноваженнями) характеризується відповідач у справах стосовно призначення, обчислення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням та інших соціальних виплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг, речового майна, пайків або грошової компенсації. У зв’язку з цим саме у порядку адміністративного судочинства мають розглядатися та вирішуватися спори зазначеної категорії, оскільки лише цьому виді судового процесу, а не цивільному процесі, застосовується принцип доказування (порядок надання доказів) органами державної влади на захист прав і свобод громадян від їх порушень.

Відповідно до статті 11 КАС України принципи диспозитивності й офіційності в адміністративному судочинстві є значно ширшими, ніж у цивільному. Суд може вийти за межі позовних вимог у разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб; також установлено право суду з власної ініціативи витребувати докази, необхідні, на його думку, для з’ясування всіх обставин у справі. Крім того, згідно зі статтею 71 КАС України в адміністративному процесі запроваджено концепцію презумпції вини суб’єкта владних повноважень. Фізична чи юридична особа в адміністративному процесі не повинна доводити, що її законні права та інтереси порушено. Саме суб’єкт владних повноважень зобов’язаний довести, що він діяв у межах, установлених законом, відповідно до повноважень та у спосіб, що визначені законом. Ці принципи в жодному разі не можуть бути застосовані під час здійснення правосуддя у цивільних справах. Тому захист порушених прав фізичної особи у соціальній сфері перед суб’єктом владних повноважень у зв’язку з набуттям чинності Законом істотно ускладниться (наприклад, через відсутність у пенсіонера відповідних документів, відомчих актів тощо).

У разі набуття чинності Законом, зауважує Голова Верховного Суду, виникнуть проблеми й організаційного характеру, а саме – значно зросте навантаження на систему загальних судів, що призведе до погіршення стану захисту ними цивільних (майнових) прав громадян. Унаслідок реалізації положень Закону справи, що накопичилися за роки становлення адміністративної юстиції, будуть передані до загальних судів (близько 200 тисяч справ). Виникає питання: навіщо було утворювати систему адміністративних судів? Адже ті категорії справ, що залишаться в їх компетенції (податкові спори, спори щодо проходження публічної служби), становлять незначний відсоток від загальної кількості судових справ, що розглядаються цими судами. До формування системи адміністративних судів ці категорії справ розглядалися господарськими та загальними судами.

Отже, зміна предметної підсудності справ, пов’язаних із соціальними виплатами громадян, які становлять основну частину адміністративних справ, ставить під сумнів доцільність існування адміністративного судочинства та системи адміністративних судів в Україні.

Головною підставою для прийняття Закону стала нерозвиненість системи апеляційних адміністративних судів. На 1 червня 2009 року в цих судах залишок нерозглянутих справ, у тому числі й про соціальні виплати за апеляційними скаргами, переданими на розгляд суддів, становив більше 78 тисяч справ. Це зумовлює тяганину при розгляді адміністративних справ в апеляційній інстанції. Зазначену проблему може бути вирішено шляхом заповнення усіх вакантних посад суддів в адміністративних судах усіх рівнів та збільшення кількості цих посад, а не перекладення вирішення проблеми на інші види судів загальної юрисдикції, зокрема загальні.

У результаті набуття чинності Законом істотно зросте навантаження на суддів апеляційних загальних судів та Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України. Слід відзначити, що в адміністративному судочинстві касаційні функції виконує Вищий адміністративний суд України, в якому передбачено за штатом 97 суддів, при цьому в Судовій палаті у цивільних справах Верховного Суду України – лише 21 суддя. Отже, внаслідок набуття законної сили цими положеннями, навпаки, погіршиться судовий захист прав громадян у соціальній сфері, не кажучи про загрозу повного паралічу процесу касаційного перегляду цивільних справ.

Враховуючи вищенаведене, Голова Верховного Суду України звернувся з проханням до Президента України відповідно до повноважень, передбачених частиною другою статті 94, пунктом 30 частини першої статті 106 Конституції України, застосувати до вказаного Закону право вето з поверненням його на повторний розгляд до Верховної Ради України.