Згідно зі ст. 376 ЦК жилий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважається самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була виділена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Право власності на самочинно збудоване майно може бути визнане за рішенням суду на підставі ст. 376 ЦК й не пов’язане з поділом та виділенням у натурі майна, що є в спільній власності, в порядку спадкування

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Б. до О. про поділ жилого будинку в натурі, встановлення порядку користування земельною ділянкою й приведення будинку до попереднього стану та за зустрічним позовом О. до Б., третя особа — Головне управління юстиції в м. Києві, про визнання свідоцтва про право на спадщину частково недійсним і поділ спадкового майна в натурі, встановила наступне.

У листопаді 2005 р. Б. звернувся до суду з позовом до О. про поділ жилого будинку в натурі, визначення порядку користування земельною ділянкою та приведення будинку до первісного стану.

Зазначав, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 16 липня 2006 р., виданого Другою Київською державною нотаріальною конторою, йому та О. належить по 1/2 частині майна, що належало їхній померлій матері.

Спадкове майно складається з житлового будинку жилою площею 40,5 кв. метрів, а також господарських та побутових споруд: погріб, зазначений на плані літерою «Б», спорудження №1.2. Зазначений будинок розташований на земельній ділянці площею 811,7 кв. метрів.

Попередніми власниками будинку було добудовано до будинку два приміщення площею 7,5 кв. метрів та 3,9 кв. метри, а потім тимчасові приміщення площею 25 кв. метрів та 4,8 кв. метрів.

Указував, що прибудовані приміщення були збудовані з матеріалів неналежної якості та не можуть використовуватися в якості жилих приміщень.

Відповідачка без його згоди здійснила певні роботи по будівництву прибудови до вказаного будинку з іншого боку будинку, у зв’язку із чим стіни будинку просідають та тріскаються, що призвело до неможливості проживання в ньому йому та його неповнолітньої доньки.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив поділити зазначений житловий будинок у натурі між співвласниками, виділивши йому жилу кімнату 2-4 площею 11,9 кв. метрів та кухню 1-2 площею 10,6 кв. метрів, а відповідачці — жилу кімнату 1-4 площею 12 кв. метрів та кухню 1-3 площею 6 кв. метрів; визначити порядок користування земельною ділянкою, що розташована за вищевказаною адресою, площею 811,7 кв. метрів відповідно до часток у праві власності на будинок; зобов’язати відповідачку за власні кошти знести самовільну прибудову та привести будинок до первинного стану.

Заперечуючи проти позову, О. звернулася до суду із зустрічним позовом до Б. про визнання свідоцтва про право на спадщину частково недійсним і поділ спадкового майна в натурі.

Зазначала, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 16 липня 2006 р., виданого Другою Київською державною нотаріальною конторою, їй та Б. належить по 1/2 частині спірного майна.

У свідоцтві вказано, що спадкове майно складається з житлового будинку у м. Києві жилою площею 40,5 кв. метрів, а також господарських та побутових споруд: погріб, зазначений на плані літерою «Б», спорудження №1.2. Проте ці відомості не відповідають дійсності.

Зазначений будинок був збудований у 1947 р. її дідом і бабою та складався з трьох жилих кімнат площею 12,1 кв. метрів, 12,7 кв. метрів, 15,5 кв. метрів, кухні площею 8,1 кв. метрів та передпокою площею 11,8 кв. метрів. У подальшому будинок постійно добудовувався.

Так, згідно зі схематичним планом від 8 вересня 1950 р. загальна площа будинку в 1950 р. складала 60 кв. метрів, у 1961 р. — 77 кв. метрів.

З часом до будинку були добудовані котельня площею 3,9 кв. метрів та допоміжне приміщення площею 7,5 кв. метрів.

Остання добудова була здійснена в 1982-1983 роках за рахунок коштів їхньої матері та з дозволу бабусі; а саме до будинку добудовано жилу кімнату площею 25 кв. метрів та кухню площею 4,8 кв. метри.

Після 1983 р. загальна площа будинку складала 81,7 кв. метрів, а жила — 54,9 кв. метри.

У 1994 році О. за власний рахунок переобладнала допоміжне приміщення площею 7,5 кв. метри під ванну кімнату та підвела необхідні комунікації.

На теперішній час зазначений будинок складається з двох окремих квартир, в одній з яких мешкає О. із сім’єю, а в другій — Б.

Квартира, яку займає О., складається з двох жилих кімнат площею 6 кв. метрів та 12 кв. метрів, кухні площею 10,6 кв. метрів та санвузла площею 7,5 кв. метрів.

Квартира, яку займає Б., складається з двох кімнат площею 25 кв. метрів та 11,9 кв. метрів, кухні площею 4,8 кв. метри та котельні площею 3,9 кв. метри.

Указувала, що їхня мати (спадкодавець) неодноразово зверталася до органів влади з метою узаконення прибудов, проте у зв’язку зі станом здоров’я отримати відповідні документи так і не змогла.

Будинок є придатним для проживання, а самовільна прибудова не може бути знесена без завдання шкоди іншим частинам будинку.

Таким чином, на час смерті матері спадкове майно складалося із житлового будинку площею 81,7 кв. метри, в якому жила площа становила 54,9 кв. метри, а не 40,5 кв. метрів, як указано у свідоцтві про право на спадщину.

Посилаючись на зазначені обставини, О. просила визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину від 16 липня 2006 р.; визнати за нею в порядку спадкування право власності на 1/2 частину самовільних прибудованих приміщень житлового будинку, а саме: жилу кімнату площею 25 кв. метрів, котельну площею 3,9 кв. метрів, санвузол площею 7,5 кв. метрів та кухню площею 4,8 кв. метри; зобов’язати Другу Київську державну нотаріальну контору видати їй свідоцтво про право на спадщину на 1/2 частину зазначеного будинку площею 54,9 кв. метри.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 9 лютого 2007 р. позов Б. та зустрічний позов О. задоволено частково. Поділено в натурі житловий будинок та надвірні споруди. Виділено в натурі Б. приміщення 1-1 площею 7,5 кв. метрів, 2-1 площею 4,8 кв. метри, 2-2 площею 3,9 кв. метри, 2-3 площею 25 кв. метрів, 2-4 площею 11,9 кв. метрів указаного жилого будинку та погріб “Б”, що становить 65/100 часток будинку. Виділено в натурі О. приміщення 1-2 площею 10,6 кв. метрів, 1-3 площею 6 кв. метрів та 1-4 площею 12 кв. метрів указаного жилого будинку, що становить 35/100 часток будинку. Стягнуто з Б. на користь О. 4 тис. 38 грн компенсації різниці ідеальних часток співвласників. Визначено порядок користування земельною ділянкою, згідно з яким Б. і О. виділено ділянки по 409 кв. метів кожному. У задоволенні позовних вимог Б. про приведення будинку до первісного стану відмовлено. У задоволенні позовних вимог О. про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визнання права власності відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2007 р. зазначене рішення суду скасовано, ухвалено нове, яким у задоволенні позову Б. та зустрічного позову О. відмовлено.

У касаційній скарзі О. просила рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Відповідно до ст. 337 ЦПК суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Згідно зі ст. 376 ЦК жилий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважається самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була виділена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Відповідно до вимог статей 1216, 1218 ЦК спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Судом установлено, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 16 липня 2006 р., виданого Другою Київською державною нотаріальною конторою, Б. та О. належить по 1/2 частині майна, що належало їхній матері.

Спадкове майно складається з житлового будинку площею 40,5 кв. метрів, а також господарських та побутових споруд: погріб, зазначений на плані літерою «Б», спорудження №1.2.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з’ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов обґрунтованого висновку про неможливість поділу та визнання права власності в порядку спадкування на частину самовільно прибудованих приміщень, оскільки право власності на самочинно збудоване майно може бути визнане за рішенням суду на підставі ст. 376 ЦК й не пов’язане з поділом та виділенням у натурі майна, що є в спільній власності в порядку спадкування.

Також є обґрунтованим висновок апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про знесення самовільної прибудови та визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки відповідно до висновку експертизи зазначена прибудова відповідає вимогам ДБН та вимогам будівельно-технічних документів, а свідоцтво видане в чіткій відповідності із заповітом, з дотриманням вимог ст. 203 ЦК України.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення апеляційного суду відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а наведені в касаційній скарзі доводи є необґрунтованими й правильність висновків суду не спростовують.

За таких обставин рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права й підлягає залишенню без змін.

Керуючись статтями 336, 337 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу О. відхилила і рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2007 р. залишила без змін.