Відповідно до ст. 237 КЗпП України суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов’язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв’язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов’язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Пленум Верховного Суду України у п. 33 Постанови від 6 листопада 1992 р. № 9 “Про практику розгляду судами трудових спорів” роз’яснив, що при незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу, невиконанні рішення про поновлення працівника на роботі, що мало місце після введення в дію п. 8 ст. 134 та нової редакції ст. 237 КЗпП України (з 11 квітня 1992 р.) настає повна матеріальна відповідальність винних в цьому службових осіб і обов’язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв’язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи може бути покладено при допущенні ними в цих випадках будь-якого порушення закону, а не лише явного, як передбачалось раніше

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні справу за заявою прокурора Ківерцівського району Волинської області (далі — Прокурор) в інтересах відділу культури і туризму Ківерцівської районної державної адміністрації (далі — відділ культури) до М. про відшкодування шкоди, встановила наступне.

У жовтні 2006 р. Прокурор звернувся в суд із заявою в інтересах відділу культури до М. про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної установі у зв’язку з оплатою працівнику часу вимушеного прогулу.

Зазначав, що рішенням Ківерцівського районного суду від 30 червня 2006 р. П. поновлений на посаді викладача Ківерцівської дитячої музичної школи (далі — школи) і на його користь стягнуто 5 тис. 455 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу, 100 грн на відшкодування моральної шкоди та 30 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Зазначене рішення виконане відділом культури.

Посилаючись на те, що винним у незаконному звільненні П. є директор школи — М., просив стягнути з нього на користь відділу культури 5 тис. 455 грн.

Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 14 грудня 2006 р., залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 7 лютого 2007 р., в задоволенні заяви Прокурора в інтересах відділу культури відмовлено.

У касаційній скарзі Прокурор просить скасувати зазначені судові рішення й ухвалити нове рішення про задоволення заяви, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні заяви прокурора, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що рішенням суду, яким П. поновлений на роботі, не встановлено, що під час звільнення мали місце явні порушення КЗпП, а тому відсутні підставі для покладення на відповідача обов’язку покрити шкоду.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Судами встановлено, що наказом директора школи М. від 31 січня 2006 р. викладача шкоди П. було звільнено за прогул.

Рішенням Апеляційного суду Волинської області від 30 червня 2006 р. П. поновлений на роботі та на його користь з школи стягнуто 5 тис. 455 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Зазначене рішення набрало законної сили та виконане відділом культури.

Відповідно до ст. 237 КЗпП суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов’язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв’язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов’язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Пленум Верховного Суду України у п. 33 Постанови від 6 листопада 1992 р. № 9 “Про практику розгляду судами трудових спорів” роз’яснив, що при незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу, невиконанні рішення про поновлення працівника на роботі, що мало місце після введення в дію п. 8 ст. 134 та нової редакції ст. 237 КЗпП (з 11 квітня 1992 р.) настає повна матеріальна відповідальність винних в цьому службових осіб і обов’язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв’язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи може бути покладено при допущенні ними в цих випадках будь-якого порушення закону, а не лише явного, як передбачалось раніше.

Встановивши, що П. поновлений на роботі у зв’язку з незаконним звільненням та йому проведена оплата вимушеного прогулу, суди прийшли до помилкового висновку про відсутність правових підстав для покладення на відповідача обов’язку покрити шкоду, заподіяну організації у зв’язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу.

Ураховуючи, що фактичні обставини справи встановлені судами вірно, але неправильно застосовані норми матеріального права, судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення заяви прокурора Ківерцівського району Волинської області в інтересах відділу культури.

Керуючись статтями 336, 341 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верхового Суду України касаційну скаргу Прокурора задовольнила: рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 14 грудня 2006 р. та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 7 лютого 2007 р. скасувала. Заяву Прокурора в інтересах відділу культури до М. про відшкодування шкоди задовольнила. Стягнула з М. на користь відділу культури 5 тис. 455 грн завданої матеріальної шкоди у зв’язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу. Рішення оскарженню не підлягає.