Верховний Суд України

Перший заступник Голови ВС Ярослав Романюк: «ВС повинен вести вперед, не залишатися осторонь процесів, що відбуваються в судовій системі»

//Закон і Бізнес. — 20 квітня -26 квітня 2013 р. — № 16

Нещодавно Верховний Суд відзначив 90-у річницю утворення. За ці роки в його діяльності відбулося чимало змін, кожна судова реформа коригувала його повноваження. Проте весь цей час Суд залишався авторитетною установою, орієнтиром для всіх храмів Феміди. Сьогодні активно обговорюється майбутнє найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції. Яким його подальший розвиток бачать «верховники»? Надання яких повноважень ВС буде відстоювати? Чи насправді потрібне Суду право законодавчої ініціативи? За допомогою яких механізмів можна забезпечити єдність судової практики? На ці та інші запитання в інтерв’ю «ЗіБ» відповів Перший заступник Голови ВС Ярослав РОМАНЮК.

«Основне призначення найвищої судової установи держави — забезпечення єдності судової практики»

— Ярославе Михайловичу, у виступах на різних заходах судді ВС неодноразово наголошували: закон «Про судоустрій і статус суддів» суттєво зменшив повноваження найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції. Тож які повноваження ВС, на вашу думку, потрібно відновити перш за все?

— Щоб відповісти на це запитання, потрібно звернутися до логіки розвитку судової системи України. У 2001 р. було проведено «малу» судову реформу. Систему державних арбітражів трансформували в систему господарських судів. Судом касаційної інстанції у господарських справах став Вищий господарський суд. У лютому 2002 р. прийнято закон «Про судоустрій України». Ним запроваджувалися вищі спеціалізовані суди і в жовтні 2002 р. Указом Президента був утворений Вищий адміністративний суд як суд касаційної інстанції в адміністративних справах.

У жовтні 2001 р. у Верховному Суді було створено Судову палату в господарських справах, а у вересні 2005-го — Судову палату в адміністративних справах.

Що стосується цивільних і кримінальних справ, то їх перегляд у касаційному порядку мав би здійснювати Касаційний суд України. Тобто вже закон «Про судоустрій України» встановлював чотириланкову судову систему на розвиток положень ст. 125 Конституції України, якою, власне, і визначено систему судів загальної юрисдикції.

Стаття 47 цього закону передбачала, що ВС здійснює правосуддя й забезпечує однакове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції. У зв’язку з тим що в грудні 2003 р. Конституційний Суд визнав таким, що не відповідає Основному Закону, положення закону «Про судоустрій України» стосовно утворення в державі Касаційного суду, вимушено й тимчасово (до законодавчого врегулювання питання) розгляд у касаційному порядку цивільних та кримінальних справ здійснювали відповідні судові палати ВС.

Отже, закон «Про судоустрій і статус суддів» від 7.07.2010 фактично завершив процес формування чотириланкової судової системи. Створено Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ як суд касаційної інстанції у цивільних та кримінальних справах. У підсумку було уніфіковано інстанційність щодо розгляду справ кожної юрисдикції.

Тому потрібно з’ясувати: які повноваження ми маємо на увазі, коли стверджуємо, що нас їх позбавили. Якщо повноваження суду касаційної інстанції, то це безперспективна справа — наполягати на їх поверненні, бо в державі сформована чотириланкова судова система.

До речі, якщо вести мову про чотириланкові судові системи, то вони існують у багатьох державах світу — наприклад, у Європі це, насамперед, Німеччина, Іспанія. У пострадянських країнах — Російська Федерація, Білорусь.

Якщо завданням ВС є забезпечення єдності судової практики, то, зіставивши повноваження ВС, які раніше в нього були для її забезпечення, з наявними на сьогодні, можемо констатувати: їх скоротили. Однак і тоді їх

було недостатньо для того, аби забезпечити єдність судової практики. Тому потрібно відстоювати не стільки відновлення повноважень ВС, як наповнення його необхідним обсягом повноважень, які б дали можливість дійсно забезпечити єдність судової практики в державі.

Україна ставить перед собою завдання привести вітчизняне законодавство у відповідність до міжнародних стандартів. В Європі не виникає дискусій щодо того, який саме суд має забезпечувати єдність судової практики. Всі держави визнають, що це функція найвищої судової установи, незалежно від того, три- чи чотириланкова судова система в державі. Саме так є у Франції, Німеччині, Італії, Литві, Латвії, Угорщині, Польщі, Словенії.

Крім того, на сьогодні європейська спільнота є свідомою того, що подальша ефективність усієї загальноєвропейської системи захисту прав перебуває в прямій залежності від дієвості національних правових систем. Саме держави-учасниці є основними гарантами прав, закріплених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Найефективніший та безпосередній захист прав має бути забезпечений саме на національному рівні.

З огляду на це визнається, що найвищий судовий орган держави, крім здійснення правосуддя, має забезпечувати ефективність національної судової системи в цілому.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Тудор проти Румунії» від 24.03.2009 відзначається:

«Розбіжності судових рішень за своєю природою є невід’ємним наслідком будь-якої судової системи, яка базується на мережі судів першої інстанції та апеляційних судів з повноваженнями в їх територіальній юрисдикції. Разом з тим роль найвищої судової інстанції якраз і полягає в тому, аби вирішувати такі суперечності».

Тобто випадки неоднакового застосування законодавства в судовій практиці є неминучими, а завдання найвищої судової інстанції будь-якої держави — усувати ці розбіжності.

Що стосується України, то своє занепокоєння щодо різних і часто суперечливих підходів до застосування і тлумачення внутрішнього законодавства національними судовими органами Європейський суд з прав людини висловив ще в 2002 р. у рішенні у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України».

Тобто європейські стандарти у цій сфері полягають у тому, що завданням найвищої судової інстанції держави є забезпечення єдності судової практики. Саме так учинив наш законодавець і у 2002, й у 2010 рр.

«Необхідно запроваджувати превентивні механізми з метою завчасного запобігання можливому виникненню розбіжностей у судовій практиці, а не лише усувати їх»

— Які ж повноваження сьогодні потрібні ВС для забезпечення єдності судової практики?

— З метою забезпечення єдності судової практики ВС має повноваження щодо перегляду справ у зв’язку з неоднаковим застосуванням судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права у подібних правовідносинах. Правовий висновок, зроблений ВС у рішенні, прийнятому за результатами розгляду такої справи, є обов’язковим для всіх органів державної влади, а також усіх судів, які застосовують у своїй практиці витлумачену ВС норму закону. Це надзвичайно важливе повноваження. Мені навіть важко назвати іншу європейську країну континентальної правової системи, у якій рішення найвищого судового органу має аж таку юридичну силу. Хіба що в Іспанії, і лише стосовно окремих рішень найвищого судового органу, які було прийнято за особливою процедурою.

Рішення ВС не є судовим прецедентом в його класичному значенні, але наявні багато його ознак. Разом з тим, як свідчить судова статистика, у 2012 р. ВС розглянув лише 0,018 % від усіх справ, які вирішувалися судами по першій інстанції. В багатьох з цих випадків ВС констатував відсутність неоднакового застосування касаційним судом однієї й тієї самої норми матеріального права, розглянуто багато однотипних справ. Наведене свідчить про те, що маючи один, нехай навіть такий вагомий механізм, ВС не може повною мірою забезпечити єдність судової практики. Наприклад, в Австрії та Німеччині найвищі судові установи також розглядають менш ніж 1% від загальної кількості справ, вирішених судами першої інстанції, але все ж таки в 35—40 разів більше, ніж в Україні.

— З появою яких повноважень ситуація може змінитися?

— Обов’язковість правового висновку, зробленого ВС у своєму рішенні, значною мірою має декларативний характер, оскільки не забезпечена жодними механізмами в разі нехтування цього висновку.

Доцільно було б так сформулювати підставу для перегляду справи ВС: не констатація факту неоднакового застосування однієї й тієї самої норми матеріального права, а, скажімо, так, як це зроблено в РФ, Німеччині, Іспанії, — порушення єдності судової практики.

— Що це змінить?

— Дозволить оскаржити рішення суду з тих підстав, що воно не відповідає обов’язковому правовому висновку ВС. Це по-перше. А по-друге, унеможливить ситуацію, коли суди не допускають неоднакового застосування однієї й тієї самої норми матеріального права у справах щодо подібних правовідносин, а застосовують різні норми матеріального права.

Проілюструю це на прикладі доволі поширеної категорії справ. Було неправомірне заволодіння об’єктом нерухомого майна, скажімо квартирою, яка після цього кілька разів відчужувалася. Судова практика є двоякою. Одні суди весь ланцюг договорів визнають недійсними і шляхом застосування реституції відновлюють порушене право позивача. Інші вважають, що захист прав у цьому разі здійснюється шляхом пред’явлення віндикаційного позову — витребовування майна з чужого незаконного володіння. Тобто відносини одні й ті самі, а норми матеріального права застосовуються різні. Відповідно до чинного закону це не може бути підставою для розгляду справи ВС.

І саме така підстава для перегляду судових рішень, як порушення єдності судової практики, дозволила б Верховному Суду робити обов’язкові висновки в разі наявності прогалин у позитивному праві. Адже передусім у таких випадках, коли суди мають усувати недостатність правового регулювання, саме Верховний Суд має формувати правильну й однакову судову практику.

Вважаю, що доцільно також передбачити в процесуальних законах, зокрема в розділах про перегляд справ у зв’язку з нововиявленими обставинами, можливість перегляду рішення судом, який його ухвалив, з метою приведення його у відповідність з правовим висновком ВС, якщо воно цьому висновку не відповідає. Це позбавить ВС необхідності перегляду багатьох однотипних рішень і підвищить оперативність розгляду справ.

Крім того, необхідно запроваджувати превентивні механізми з метою завчасного запобігання можливому виникненню розбіжностей у судовій практиці, а не лише усувати їх.

У цьому контексті варто звернутися до досвіду Франції, у законодавстві якої передбачено так званий преюдиційний запит, коли суд, зіштовхнувшись з проблемою, як правильно застосувати норму права, зупиняє розгляд справи і звертається із запитом до найвищої судової установи, щоб вона витлумачила, як правильно застосовувати закон. Це надало б можливість Верховному Суду заздалегідь спрямовувати практику в правильне русло, а не виправляти уже допущені помилки.

Стосовно інших засобів забезпечення єдності судової практики найвищим судовим органом держави, також звернімося до досвіду європейських країн. Так, у Німеччині Цивільний процесуальний кодекс прийнято ще в 1877 р. Він проіснував понад 100 років, проте в липні 2001 р. був істотно реформований. Одна з основних причин, яка спонукала німців змінити процесуальний закон, — напрацювання механізмів для забезпечення єдності судової практики.

Зокрема, у цій державі підставою для перегляду судових рішень найвищою судовою установою є те, що спір має принципове значення. Який же зміст вкладається в цей термін? У Німеччині вважають, що, по-перше, спір має принципове значення в разі, якщо правове питання потребує прояснення через прийняття рішення найвищою судовою установою й очікується виникнення невизначеної кількості справ аналогічного характеру, наприклад у разі прийняття нового закону. А по-друге, спір має принципове значення тоді, коли правове питання потребує прояснення, якщо стосовно цього є відмінні позиції та ще не прийнято відповідного рішення найвищою судовою установою держави.

Інша підстава перегляду — необхідність подальшого розвитку права, якщо вирішення конкретної справи дозволить визначити напрями тлумачення законодавчих положень.

Аби зробити нашу судову систему більш ефективною, варто замислитися про доцільність запозичення досвіду Німеччини.

До речі, якщо звернутися до законодавства Іспанії, то у цій державі підставою для перегляду судового рішення Верховним судом є те, що розгляд такої справи сприятиме вирішенню питань, що виникають у судовій практиці стосовно правових норм, прийнятих протягом останніх п’яти років. Вважаю, що з урахуванням нестабільності нашого законодавства це було б актуальним.

— Сьогодні багато говорять про те, що ВС повинен переглядати рішення з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції в подібних правовідносинах однієї й тієї самої норми не тільки матеріального, а й процесуального права. Як позначиться наявність у ВС такого повноваження на розгляді конкретних справ?

— Коли йдеться про неоднакове застосування норм процесуального права, то насамперед це стосується питання розмежування юрисдикції. На сьогодні ця проблема є нагальною. А от органу, який би відповідав за забезпечення єдності в питаннях розмежування юрисдикції, немає. ЄСПЛ у своїх рішеннях («Лойєн проти Франції» (2000), «Діду проти Румунії» (2009), «Буланов і Купчик проти України» (2010)) неодноразово відзначав, що ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає від держави передбачити процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо підсудності справ.

Зокрема, у Франції існує спеціальний орган для вирішення спорів щодо розмежування юрисдикції адміністративних та загальних судів — Трибунал з конфліктів. У Німеччині на рівні конституції з метою дотримання єдності судової практики передбачено створення Єдиного сенату вищих судів. На моє переконання, в Україні таким органом має бути ВС, бо саме в ньому зосереджено розгляд справ кожної юрисдикції. Врешті-решт це не просто проблема неоднакового застосування однієї й тієї самої норми процесуального права. Це питання можливості осіб здійснити своє конституційне право на розгляд справи судом, питання доступу до суду, і держава мусить його вирішити.

Інша підстава для розгляду справи ВС, яку варто було б запозичити в європейських країн, це істотне порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. В першу чергу йдеться про судові рішення, які в Європі в основному називають нікчемними. Наприклад, рішення, ухвалене неповноважним складом суду, або не тим суддею, який фактично розглядав справу, а також у разі якщо суд вирішив питання про права та обов’язки осіб, які не брали участі у справі, тощо. ВС повинен мати можливість виправити такий недолік, якщо він не був усунений жодним іншим судом, адже це є складовою ст.6 конвенції щодо розгляду справи судом, встановленим законом.

Необхідно також зважати на те, що розгляд кримінальних справ має суттєві особливості. Наприклад, і в Німеччині, і в Литві ідея забезпечення єдності судової практики поступається перед метою забезпечення справедливості вироку у конкретній справі. І, як засвідчує судова статистика Литовської Республіки, цивільних справ допускається до перегляду 20—30%, на відміну від кримінальних, яких

допускається 75%.

Варто замислитись і над тим, чи не слід надати можливість ВС переглядати судові рішення і в разі їх явної незаконності чи порушення інтересів суспільства або ж невизначеного кола осіб, як це передбачено у законодавстві багатьох країн Європи.

Важливо також, щоб при скасуванні судового рішення суду касаційної інстанції Верховний Суд мав право ухвалювати нові судові рішення по суті спору в разі, якщо немає потреби в з’ясуванні фактичних обставин справи, оцінці чи переоцінці доказів у справі. Натомість у зв’язку з відсутністю повноваження скасовувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій Верховний Суд на сьогодні фактично позбавлений можливості ухвалити нове судове рішення, оскільки при цьому залишаться в силі також помилкові судові рішення цих судів.

«У перспективі було б доцільно розглянути можливість надання права ВС самостійно вирішувати питання допуску до провадження у ВС»

— Ви неодноразово згадували про Євросуд, про необхідність запобігати зверненню громадян до нього, вирішувати справи на національному рівні. Чи доречно надати ВС таке повноваження, як розгляд скарг на порушення державою норм конвенції?

Проте учасниками конвенції є держави як суб’єкти міжнародного права. І саме Європейський суд з прав людини є тим органом, що розглядає скарги стосовно порушення державами положень конвенції, юрисдикція якого визнана країнами-учасницями. У зв’язку з цим ВС не вправі вирішувати такі спори осіб проти держави. Необхідно враховувати також, що сам ВС є складовою державного механізму, який має забезпечити виконання Україною норм конвенції.

До того ж у переважній більшості випадків ЄСПЛ констатує порушення розумних строків розгляду справ, невиконання судових рішень, що не можна усунути шляхом розгляду справи ВС. Вирішення цих питань потребує системних змін, переважно — законодавчого характеру, зокрема, шляхом зменшення навантаження на суди та удосконалення процедури виконання судових рішень.

Законодавець розуміє цю проблему й вживає заходів щодо її розв’язання. Так, 22 травня відбудуться парламентські слухання на тему «Про стан виконання судових рішень в Україні».

- Окремі судді ВС нарікають, що закон створив перешкоди для здійснення громадянами свого конституційного права на доступ до правосуддя. Йдеться про допуск справ вищими спеціалізованими судами до провадження у ВС. Чи насправді потрібен такий фільтр? Чи виправдовує він своє призначення?

- Передусім, необхідно з’ясувати призначення інституту допуску. Всі країни Європи тією чи іншою мірою зіткнулися з проблемою постійного збільшення

звернень до судів. Це призводить до того, що судова система перевантажена і не може працювати ефективно. Особливо гостро проблема перевантаження найвищих судових органів держави виявляється в разі, якщо законодавство допускає можливість перегляду ними всіх без винятку судових рішень, які оскаржуються. У цьому разі верховний суд перетворюється на «конвеєр» з розгляду справ, а його справжнє призначення — забезпечення єдності судової практики та розвитку права — вихолощується.

Тому в багатьох європейських країнах відбуваються зміни в процесуальному законодавстві, аби зробити судову систему більш ефективною. Оновлення процесуального законодавства відбувається у Великій Британії, Франції, Італії, Німеччині.

Крім того, обмежуючи перегляд судових рішень найвищим судовим органом, держави враховують також принцип «res judicata» (поваги до остаточного судового рішення).

Так, щодо можливості перегляду рішення, яке набрало законної сили, то ЄСПЛ у справах «Рябих проти РФ» (2003 р.), «Пономарьов проти України» (2008 р.) вказав: «Жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового рішення суду просто тому, що має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення».

Тобто, сам по собі той факт, що особа і надалі має сумнів у правильності рішення й оскаржує його ще й до ВС не означає, що останній обов’язково повинен прийняти справу до свого провадження. Для цього мають бути вагомі підстави. Які? В Європі вважають, що в тих випадках, коли в перегляді конкретної справи найвищою судовою установою держави існує суспільна потреба. Насамперед йдеться про необхідність забезпечення єдності судової практики. Разом з тим у справі «Трегубенко проти України» (2004 р.) Євросуд зробив категоричний висновок про те, що суспільна потреба передбачає і правильне застосування закону.

Крім того, відповідно до рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи, а також практики Євросуду вимоги до скарги до найвищої судової інстанції можуть бути більш жорсткими, ніж до скарги, яка подається до судів нижчого рівня, з огляду на роль верховного суду в правовій системі держави, а також те, що справа вже кілька разів розглядалася.

Власне для того, щоб диференціювати, яка саме справа заслуговує на увагу найвищої судової установи держави і запроваджують так звані фільтри, які ми називаємо допуском. Система допуску існує в багатьох європейських країнах: Німеччині, Австрії, Литві. Так, у Німеччині суд першої інстанції вирішує питання про допуск до апеляційного суду справи, рішення в якій він ухвалив. Апеляційний суд вирішує питання про допуск справи до суду касаційної інстанції. Доволі громіздкою є процедура допуску в Австрії: суд першої інстанції вирішує питання про наявність процесуальних передумов і передає справу до апеляційного суду, який перевіряє питання права. Якщо робить висновок, що існує потреба у втручанні найвищої судової установи держави — передає справу до Верховного суду. Інститут допуску існує в багатьох країнах і має на меті забезпечити ефективність судової системи загалом і найвищої судової установи держави зокрема, яка не повинна намагатися перевірити все, осягнути неосяжне, а втручатися тоді, коли дійсно в цьому є суспільна потреба.

Та і для нашої держави фільтр не є чимось аж надто новим. Так, і прийнятий у 2004 р. ЦПК, і прийнятий у 2005 р. КАС, а також попередня редакція ГПК теж передбачали процедуру допуску.

- Якщо допуск справи не є новим фільтром, то чому дехто сприймає його негативно?

- Застереження виникають через те, що касаційний суд, який ухвалював рішення, сам вирішує питання про допуск справи до перегляду свого ж рішення ВС. Хоча об’єктивності заради варто пригадати, що до прийняття в липні 2010 р. закону «Про судоустрій і статус суддів» судом касаційної інстанції у цивільних справах була Судова палата у цивільних справах ВС. Питання допуску до перегляду нею рішень вирішувала колегія суддів, сформована із суддів цієї ж палати, та і розглядала по суті скарги на свої рішення ця ж палата.

Показовими в цьому відношенні є дані судової статистики. У 2009 р., коли питання допуску своїх рішень до перегляду вирішували колегії суддів Судової палати у цивільних справах ВС, було допущено 11,6% від справ, про перегляд яких зверталися особи. У 2011-му (питання допуску своїх рішень вирішував Вищий спецсуд) — цей показник становив 12,3%. Якщо порівняти адміністративні справи, то у 2009 р. колегії суддів Судової палати в адміністративних справах ВС допустили до перегляду 19,2% справ, рішення в яких було ухвалено ВАС. У 2011-му, коли питання допуску своїх же рішень став вирішувати сам ВАС, цей показник становив 17,5%. Як бачимо, цифри приблизно однакові, і це при тому, що в 2009 р. підстав для допуску було більше, наприклад, неоднакове застосування однієї і тієї самої норми процесуального права. В 2012 р. цей показник дещо знизився, але не настільки, щоб стверджувати про істотне погіршення доступу громадян до ВС.

- То чи є необхідність передавати ВС право вирішувати питання щодо допуску?

- Безумовно, є, адже в нашому суспільстві процедура допуску касаційними судами своїх же рішень до перегляду викликає в громадян занепокоєння в їх об’єктивності, і з цим не можна не рахуватися. Але звернімо увагу на неупереджені статистичні дані. У 2012 р. до ВАС, в якому працює більше 80 суддів, надійшло близько 4,5 тис. заяв про допуск справ до перегляду у ВС. ВСС, в цивільній палаті якого працює більше 50 суддів, отримав більше 3 тис. заяв про допуск до перегляду цивільних справ. Разом з тим у судових палатах в адміністративних та цивільних справах ВС на сьогодні працює по 9 суддів. Якщо цю кількість заяв передати для вирішення їм, то ми не зможемо сформувати навіть 2 колегії в кожній з палат для їх вирішення. Це неодмінно відобразиться на ефективності роботи ВС, його оперативності в реагуванні на випадки неоднакового правозастосування та й урешті-решт на якості правосуддя в державі в цілому. Перш ніж передавати вирішення питання допуску до ВС, слід

зменшити навантаження на судову систему в цілому, а також збільшити кількість суддів ВС.

Як компромісний варіант на початковому етапі доцільно надати можливість особам оскаржити відмову в допуску до ВС.

Можливість оскарження ухвали про відмову в допуску до перегляду судових рішень до найвищого судового органу держави передбачена, наприклад, в Німеччині та Великій Британії. Такі скарги вирішуються колегіями в складі 3 суддів, а судові рішення за результатами їх розгляду лаконічно обгрунтовуються або ж не обгрунтовуються взагалі.

«Роз’яснення постанов Пленуму є дієвим позапроцесуальним засобом забезпечення єдності судової практики, спрямування її в єдине русло»

- Восени 2012 р. Пленум Верховного Суду звернувся до Конституційного Суду, аби отримати офіційне тлумачення положень закону «Про судовий збір», насамперед термінів «місце розгляду справи» та «кошти на забезпечення здійснення правосуддя». КС відмовив у відкритті провадження. То як же ВС та вищим спецсудам поділити судовий збір?

- Спочатку зупинюсь на повноваженнях Пленуму ВС в аспекті нашого пріоритетного завдання — необхідності забезпечення єдності судової практики. Раніше ВС мав право давати судам роз’яснення з питань застосування законодавства. На сьогодні такої можливості в нього немає. Чи доцільно повертатися до попередньої практики? Насамперед звернімося до європейських стандартів. Консультативна рада європейських суддів у своєму висновку за №11 (2008 р.) вказувала, що за допомогою власної практики, дослідження судової практики нижчих судів та щорічних звітів найвищі судові установи держави можуть сприяти поліпшенню якості судових рішень. Вони також можуть сприяти поліпшенню якості судових рішень, розробляючи рекомендації для судів нижчого рівня, привертаючи їхню увагу до принципів, що застосовуються згідно з існуючою практикою.

Повноваження стосовно надання найвищими судовими установами держави роз’яснень щодо застосування законодавства існує в Польщі, Угорщині, Словенії, а також Японії, я вже не кажу про країни СНД. Так, вони відсутні у Франції. Але Цивільний кодекс Франції, так званий Кодекс Наполеона, прийнято в 1804 р., і він діє до сьогодні. Такого повноваження не має ВС Австрії, у якій діє прийняте в 1811 р. Австрійське цивільне уложення, чи в Німеччині, де діє Німецьке цивільне уложення, прийняте в 1896 р. Звичайно, за настільки значний проміжок часу накопичено такий пласт усталеної судової практики, що потреби в наданні роз’яснень немає. Але в нашій державі за 9 років дії ЦК в нього вже 80 разів вносилися зміни. Лише у 2010 р. зміни внесено 20 разів. За умови нестабільності, суперечливості та непослідовності законодавства, недосконалої законодавчої техніки потреба в таких роз’ясненнях в Україні існує. В Європі це сприймають з пересторогою, висловлюючи занепокоєння стосовно обов’язковості роз’яснень, що становитиме елемент нормотворчості і порушуватиме принципи поділу влад та незалежності суддів.

Проте ми не пропонуємо надавати роз’ясненням обов’язковий характер, як, до речі, передбачено в Казахстані. ВС є достатньо авторитетною судовою установою, щоб суди дослухалися до його рекомендацій. Так, яскравим прикладом є вивчена мною практика розгляду Вищим господарським судом справ про визнання правочинів недійсними за І півріччя 2012 р. Проведений аналіз засвідчив, що в близько 20% рішень в обгрунтування своїх висновків ВГС використовує роз’яснен-ня законодавства, викладені у постанові Пленуму ВС «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6.11.2009 незважаючи на те, що вона присвячена питанням цивільного судочинства. Це переконливо свідчить про актуальність та затребуваність таких роз’яснень.

Отже, роз’яснення постанов Пленуму є дієвим позапроцесуальним засобом забезпечення єдності судової практики, спрямування її в єдине русло. Прийнятими багато років тому постановами і надалі користуються судді, прокурори, адвокати, юристи-практики, їх досліджують науковці. На мою думку, це повноваження ВС слід повернути, а для більшої його ефективності — відновити право ВС здійснювати вивчення і узагальнення судової практики, за результатами чого і мають прийматися роз’яснення в формі постанов Пленуму ВС.

Сьогодні активно обговорюється питання, чи слід ВС надати повноваження щодо ревізії постанов пленумів вищих спецсудів? Таке повноваження було передбачено законом «Про судоустрій України». Однак жодного разу

ВС ним не скористався. То чи існує в цьому потреба? Адже вищі спецсуди надсилають нам свої проекти постанов, ми надаємо свої пропозиції, які враховуються, правові позиції узгоджуються. До того ж це не сприятиме єдності судової системи, може стати яблуком розбрату між вищими судами і ВС, чого допустити не можна, оскільки це негативно позначиться на ефективності судової системи загалом.

Щодо судового збору. У законі «Про судовий збір» визначено, що він сплачується на рахунок того суду, який розглядає справу, а не вирішує питання про допуск. Отож, для того щоб була правова підстава для зарахування судового збору за вирішення питання допуску на рахунки вищих спецсудів необхідно вносити зміни до закону, що й відзначив КС.

«Надання права законодавчої ініціативи ВС було б кроком назад»

— Якщо в законодавстві є так багато прогалин, то, може, ВС потрібно надати право законодавчої ініціативи?

— Єдиною країною Європи, в якій за ВС збережено право законодавчої ініціативи, є РФ. Україна визначилася зі своїми зовнішньополітичними пріоритетами і взяла курс на євроінтеграцію, а тому ми повинні орієнтуватися на відповідні стандарти. Чому ж в Європі вважають, що вищі судові установи держав не повинні мати права законодавчої ініціативи? Справа в тому, що відповідно до вчення Шарля-Луї де Монтеск’є щодо поділу влади, сповідуваного й Україною як демократичною державою, влада поділяється на

законодавчу, виконавчу та судову. Завдання останньої — бути арбітром між законодавчою та виконавчою гілками влади. Інструмент для цього арбітражу повинен бути виключно юридичний.

Разом з тим сама по собі процедура проходження законопроекту через парламент є політичною, що передбачає досягнення домовленостей між наявними в парламенті політичними силами, пошуки компромісів, взаємних поступок. Тобто в такий спосіб ВС неодмінно буде втягнутий у політичні процеси, а це — неприпустимо. ВС, як і будь-який інший судовий орган, повинен бути поза політикою.

Кажуть: ВР же має право звернутися з позовом до ВС, і це не означає, що вона втручається в здійснення правосуддя. Чому ж і ВС не надати право звернутися до ВР із відповідним законопроектом, а далі хай вирішують у парламенті? У зв’язку із цим у мене виникає запитання: яку ми ставимо перед собою мету? Ефектну — просто заявити на загал, що ВС пропонує законодавче вирішення певної проблеми, чи все-таки ефективну — домогтися прийняття закону, внесення змін до існуючого, щоб врегулювати суспільні відносини саме таким чином. Невже нас цікавить не кінцевий результат, а тільки законодавча ініціатива як самоціль? Врешті-решт і сьогодні не становить великих труднощів ініціювати законопроект через, наприклад, народного депутата України.

Це повноваження вже було в нашій історії: ВС мав право законодавчої ініціативи й Україна відмовилася від цього з прийняттям Конституції 1996 р. Впевнений — надання права законодавчої ініціативи ВС було б кроком назад.

Як же забезпечити можливість впливу Суду на законотворчий процес? Відповідно до закону Пленум ВС може давати правові висновки щодо законопроектів, які стосуються судової системи й діяльності ВС. Інша справа, що ці висновки ні до чого не зобов’язують. Якщо ж надати правовому висновку ВС обов’язкової сили, передбачити в Регламенті ВР, що висновок Пленуму ВС, зроблений щодо законопроекту, має враховуватися при прийнятті закону, це, на мою думку, буде більш ефективним механізмом впливу на законотворчий процес. Разом з тим не буде загрози втягнення ВС у політику.

— А якщо народні депутати скажуть: це тиск на них з боку ВС?

— Якщо законопроект стосується судової системи й діяльності ВС, то, напевно, його позиція має враховуватися. Наприклад, саме така процедура ефективно працює в Литві.

— Сьогодні говорять про необхідність проведення конституційної реформи. Які зміни на конституційному рівні потрібні ВС? Чи варто в Основному Законі розписувати повноваження ВС, аби потім законодавець не зміг їх обмежити?

— Вносити зміни до Конституції потрібно. Наприклад, у ч.2 ст.124 встановлено, що «юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі». Я пропонував би зберегти дану норму, але з невеликим застереженням: «… в порядку, передбаченому законом». Це сприятиме зменшенню навантаження на суддів. Тобто надати можливість, аби

певна категорія справ розглядалася не судами, а позасудовими, досудовими органами, щоби в подальшому здійснювати судовий контроль за рішеннями, ухваленими цими органами.

Що стосується того, які конкретно повноваження ВС потрібно встановити в Конституції, то, на мою думку, не зовсім правильно перераховувати їх в Основному Законі. В Конституції має бути визначено, що Верховний Суд є найвищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції з розгляду справ кожної юрисдикції, який здійснює правосуддя і забезпечує єдність судової практики в порядку, передбаченому законом. Що стосується того, конституційною більшістю чи простою голосувати за зміни до чинного закону «Про судоустрій і статус суддів», то на мій погляд: аби не дати можливості маніпулювати судовою системою, на догоду певним політичним силам коригувати повноваження ВС, доцільно приймати конституційною більшістю. Такий досвід є в інших країнах, зокрема, в Угорщині.

Утім, потрібно тверезо дивитися на речі: чи є в нас при нинішньому складі парламенту можливість прийняти закон, за який проголосують 300 й більше народних депутатів? Особливо коли питання стосується судової реформи. Чи зможуть політики, які представляють різні ідеологічні платформи, досягти згоди в такому важливому питанні? Сумніваюсь. А тому намагання внести зміни до закону про судоустрій конституційною більшістю парламенту може призвести до того, що такі зміни не будуть внесені взагалі.

На завершення підкреслю, що забезпечення єдності судової практики є одним з ключових завдань подальшого реформування правосуддя. Керівництво нашої держави це розуміє, свідченням чого є виступ глави держави на церемонії складення присяги суддями, вперше призначеними на посаду в грудні 2012 року. Президент визначив одним із пріоритетів у сфері судочинства необхідність забезпечення єдності судової практики. Сподіваюся, що наші пропозиції буде враховано та внесено відповідні зміни до закону «Про судоустрій і статус суддів», щоб Верховний Суд мав дієві повноваження для забезпечення єдності судової практики, в чому існує нагальна потреба.

МАРИНА БОЙКО