Укладення договору оренди державного майна без згоди органу, уповноваженого управляти цим майном неможливе

У грудні 2006 р. ПП ôФорсö (далі — ПП) звернулось до Господарського суду АР Крим з позовом до Фонду майна АР Крим (далі – Фонд) про спонукання до укладення договору оренди.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач в порушення вимог ст. 9 Закону України від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХІІ “Про оренду державного та комунального майнаö (далі — Закон) у визначений законом строк не надав відповіді стосовно укладення договору оренди державного нерухомого майна, розташованого в м. Ялті, яке знаходиться на балансі санаторію ім. М.О.Семашка.

Фонд, не заперечуючи проти позову, повідомив, що укласти договір оренди неможливо у зв’язку з відмовою Міністерства праці і соціальної політики України (далі – Мінпраці) на його укладення.

Рішенням Господарського суду АР Крим від 21 грудня 2006 р. позов задоволено, посилаючись не невиконання відповідачем дій стосовно надання висновків за договором оренди, передбачених Законом.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 20 березня 2007 р. скасовано рішення Господарського суду АР Крим від 21 грудня 2006 р. та відмовлено у позові, посилаючись на відсутність згоди Мінпраці на укладення спірного договору оренди.

Постановою Вищого господарського суду України від 10 липня 2007 р. скасовано рішення Господарського суду АР Крим від 21 грудня 2006 р., постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 20 березня 2007 р. і задоволено позов. Зобов’язано Фонд укласти з ПП договір оренди державного нерухомого майна.

21 лютого 2008 р. Верховним Судом України порушено касаційне провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 10 липня 2007 р. за касаційним поданням Генерального прокурора України. Подання мотивоване невідповідністю постанови рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права та виявленням різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону в аналогічних справах.

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи Верховний Суд України вважає що касаційне подання підлягає задоволенню.

Скасовуючи судові рішення у справі та приймаючи нове рішення про задоволення позову касаційний суд прийшов до висновку, що незгода органу, уповноваженого управляти державним майном в укладені договору оренди не може бути підставою у відмові в укладанні договору оренди нерухомого майна.

З таким погодитись не можна з наступних підстав.

Господарськими судами встановлено, що предметом оренди є державне майно — санаторний корпус № 3 “Міро-маре” під літерою “А”, площею 599,1 кв. метрів., літній кінотеатр під літерою “А”, площею 20,4 кв. метрів та об’єкти благоустрою території, розташовані у м. Ялті.

Пунктом 1 ст. 9 Закону передбачено, що фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, визначеним і затвердженим наказом Фонду державного майна України від 17 квітня 2001 р. № 649, який зареєстрований в Міністерстві юстиції України 13 червня 2001 р. за № 504/5695.

У разі надходження до орендодавця заяви про оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу, нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), орендодавець у п’ятиденний строк після дати реєстрації заяви надсилає копії матеріалів органу, уповноваженому управляти відповідним майном (ч. 2 ст. 9 Закону).

Орган, уповноважений управляти державним майном, розглядає подані йому матеріали і протягом п’ятнадцяти днів після їх надходження надсилає орендодавцеві висновки про умови договору оренди або про відмову в укладені договору оренди (ч. 3 ст. 9 Закону).

Таким чином укладення договору оренди можливе лише за згодою органу, уповноваженого управляти майном.

Таким органом, як правильно визначив апеляційний суд, є Мінпраці, оскільки відповідно до п. 3.1 Положення про спеціалізований санаторій ім. М.О.Семашка будь-які операції з майном, яке знаходиться в оперативному управлінні санаторію, здійснюються тільки за погодженням з Мінпраці.

Касаційний суд не звернув увагу, що за згідно з ч. 1 ст. 317 ЦК власнику належить право володіння, користування та розпорядження майном, від імені та в інтересах держави право власності здійснюють відповідні органи державної влади (ч. 2 ст. 326 ЦК). Мінпраці як орган, уповноважений управляти спірним майном, відповідно до ст. 9 Закону листом від 6 листопада 2006 р. № 7260/0/14-00/04 повідомило Фонд про відмову у наданні згоди на передачу в оренду державного майна у зв’язку із здійсненням підготовчої роботи з проведення капітального ремонту.

За відсутністю правових підстав на укладення договору оренди державного майна апеляційний суд обґрунтовано скасував рішення господарського суду і законно відмовив у задоволенні позову.

Касаційний суд внаслідок неправильного тлумачення ст. 9 Закону безпідставно позбавив уповноважені органи прав щодо розпорядження та користування майном, що знаходиться в їх управлінні.

Верховний Суд України в силу положень статей 6, 8 Конституції України не вважає необхідним направити справу на новий розгляд суду першої інстанції, оскільки це суперечило б положенням ст.125 Конституції України і статтям 2, 39 Закону України від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ “Про судоустрій Україниö в частині визначення статусу Верховного Суду України та його завдання забезпечити законність в здійсненні правосуддя і викликало б конституційно недопустиму необхідність скасування законного рішення суду апеляційної інстанції. В зв’язку з цим наведений у ст.111¹⁸ ГПК перелік наслідків розгляду касаційної скарги на постанову Вищого господарського суду України не вважається правовою перешкодою для прийняття зазначеного рішення.

За таких обставин незаконна постанова касаційного суду підлягає скасуванню, а законна і обґрунтована постанова апеляційного суду — залишенню в силі.

Керуючись статтями 111¹⁷—111¹⁹ ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України касаційне подання Генерального прокурора України задовольнила: постанову Вищого господарського суду України від 10 липня 2007 р. Скасувала, а постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 20 березня 2007 р. залишила в силі.