1941 рік… Війна… При самій згадці про неї у жилах холоне кров. Вона приносить смерть і розруху, біль і страх. Нестримним поривом вітру влітає у життя окремої сім’ї та цілої нації, зриваючи її цвіт. Земля омивалась сльозами та кров’ю своїх захисників. Ніби суворий тиран, крокувала війна, беручи з кожної людини данину. Хтось віддав свою молодість, а хтось — життя. Однак усі поділилися частиною свого серця…

Велика Вітчизняна війна внесла корективи у життєві плани мільйонів громадян Радянського Союзу. Ті руки, які нещодавно міцно тримали зброю, після перемоги відбудовували країну з руїн. Наша розповідь про людей, що обміняли гвинтівки та міни на терези Феміди. Вони повернулися, щоб назавжди утвердити в житті право та мораль.

Сидір Артемович Ковпак — постать непересічна. Коли у 1887 р. у с. Котельва, що нині належить до Полтавської області, у родині селян-бідняків народився хлопчик, ніхто й подумати не міг, яка доля на нього чекає. Він був командиром партизанського возз’єднання, досвідченим бійцем, родоначальником практики партизанських рейдів, дисциплінованою, суворою людиною та люблячим сім’янином. Свої перші військові нагороди Сидір Ковпак отримав задовго до Великої Вітчизняної. Два Георгіївські хрести, а з ними і численні поранення Сидір Артемович отримав ще під час Першої світової (1914—1918 рр.). А вже у 1918 р. під час Громадянської війни організував та очолив червоний партизанський загін. Не маючи спокою, Сидір Ковпак відважно вступав у бойові дії, ні на мить не замислюючись про відступ. І все це заради одного — вільного і безхмарного неба над рідною землею. Втім, до здійснення його мрії було ще далеко. З початком Великої Вітчизняної війни Сидір Ковпак став командиром Сумського партизанського загону. Пізніше під його керівництвом на території Сумської, Курської, Орловської та Брянської областей відбулося з’єднання партизанських загонів. Під його керівництвом було проведено п’ять, як уже пізніше виявилося, доленосних рейдів по фашистських тилах від Брянських лісів на Правобережну Україну по Гомельській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській областях та Карпатах. Населення окупованих територій допомагало партизанам. На численні заклики надати за винагороду інформацію про місце перебування, склад та озброєння «більшовицьких терористів» німецькій владі відповідали мовчанням. Пройшовши понад 10 тис. кілометрів і знищивши при цьому фашистські гарнізони у 39 населених пунктах, Сидір Ковпак і його воїни стали страшним сновидінням для гітлерівських загарбників.

Команда Сидора Ковпака постійно завдавала нищівних ударів окупаційним військам. До партизанського штабу часто надходили телеграми та радіограми за підписом начальника штабу партизанського руху Т.А. Строкача. Тексти були приблизно такі: «Срочно. Ковпаку. Районе Ошитки 60 километров севернее Киева действует в течение всей зимы партизанский отряд под командованием Гнедас и Лысенко численностью свыше 300 человек… Данные вызывают подозрение о пребывании длительного времени крупного отряда на одном месте… 19 апреля 1943 г.». Подібні повідомлення вимагали термінових дій. Напруження досягло свого апогею — за голову «ватажка банди» на прізвище Ковпак було встановлено винагороду в сумі 100 тис. злотих. Але ні це, ні заклики до членів ковпаківського загону прийти і здатись результатів не принесли. 65-літній темноокий чоловік з грубим носом, широкими устами, шпаковатим волоссям, малими підкрученими вусами, високим чолом і простою ходою був для них недосяжним. Проте, як і в кожного, в житті нашого героя траплялися і поразки. У грудні 1943 р. через хворобу Сидір Артемович відбув до Києва на лікування.

Після перебування у госпіталі 11 листопада 1944 р. рішенням Політбюро ЦК КП(б)У його призначили членом Верховного Суду УРСР, а згодом на посаду заступника Голови Президії Верховної Ради Української РСР. Він був нагороджений чотирма орденами Леніна, орденом Червоного Прапора, орденом Богдана Хмельницького 1-го ступеня, орденом Суворова 2-го ступеня, медалями, а також орденами Польщі, Угорщини та Чехословаччини.

Чи мріяв юнаком Загороднюк Володимир Михайлович стати суддею? Мабуть, ні. Адже після закінчення десятирічної школи вступив до Вінницького педагогічного інституту. І коли б не війна, він був би прекрасним учителем. Втім, усьому свій час…

Народився майбутній юрист 17 лютого 1922 р. в с. Комаргород Томашпольського району, що на Вінниччині. Закінчивши середню школу, вступив до Вінницького педагогічного інституту. Проте сісти за студентську лаву Володимиру Михайловичу так і не вдалося. 1940 р. його призвали до лав Радянської армії. А поряд уже причаїлась війна. У травні 1942 р. Володимира Загороднюка захопив вир воєнних подій. Донський, Сталінградський, 1-ий, 2-ий та 3-ій Українські фронти майже чотири роки були йому замість рідної домівки. У 1942 р. Володимир Михайлович служив мінометником, командиром міномету 96 стрілецького полку 78 стрілецької дивізії Донського фронту. Пізніше став старшим радіотелеграфістом та начальником радіостанції окремого батальйону зв’язку 1-го, 2-го, 3-го Українських фронтів. За виконання завдань командування нагороджений двома орденами Червоної зірки, медалями «За відвагу», «За оборону Сталінграда», «За взяття Будапешта», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» та чотирма ювілейними.

Працювати у суді Володимир Михайлович розпочав після дострокового закінчення Київської юридичної школи. Перший досвід здобував на посаді народного судді Городищенського району Київської області. Паралельно навчався у Всерадянському заочному юридичному інституті. Чотири роки був членом київського обласного суду. З березня 1955 входив до складу Верховного Суду УРСР. Відданість своїй праці, добросовісність і цілеспрямованість допомогли Володимиру Загороднюку досягти успіхів у судовій галузі. Це визнавали всі: і прості громадяни, і його колеги, і Президія Верховного Суду. Остання у 1972 р. присвоїла йому звання — «Заслужений юрист УРСР». Не зважаючи на те, що 35 років свого життя Володимир Михайлович присвятив судовій практиці, його мрія стати учителем частково здійснилася. Неодноразово, вже як суддя зі стажем, Володимир Загороднюк читав лекції, відвідував різноманітні семінари з юриспруденції.

Війна змінила плани і Антонова Микити Фроловича. Народившись 1918 р. в с. Рябчи Дубровського району Брянської області, хлопець після закінчення місцевої школи вступив до Харківського планово-економічного технікуму. Але не встиг пропрацювати за фахом і трьох років. У серпні 1938 р. Микита Фролович став воїном Радянської армії, де був зарахований курсантом школи молодших командирів. Пізніше здобував знання в Саратовському училищі МВС. Війна змусила його стати розвідником. На початку Великої Вітчизняної Микиту Фроловича направили на Північно-Західний фронт командиром розвідгрупою 254 стрілецької дивізії 333 батальйону.

Вирішальним видався жовтень 1941 р. Тоді під час виконання завдання Антонова було тяжко поранено — він втратив праву руку. Продовжувати воювати боєць уже не міг. Після лікування, у серпні 1942 р., він вступає до Горьківської юридичної школи. І вже за два роки починає служіння праву. Спочатку, як народний суддя Коломакського районного суду Харківської області, а пізніше, як член Верховного Суду УРСР. Протягом свого життя Микита Антонов був нагороджений двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом трудового червоного Прапора, 14 медалями та удостоєний звання «Заслужений юрист УРСР».

У спогадах колег про Микиту Фроловича сказано багато добрих слів. Його запам’ятали порядною, принциповою і відданою справі людиною. Він уміло застосовував свої теоретичні знання на практиці, проводив глибокий аналіз матеріалів справ, які розглядав.

Війна, як це дивно не звучить, подарувала Радянським громадянам видатного суддю.

Нелегким виявився шлях до майбутньої професії і в Леоніда Мефодійовича Чайковського. У березні 1922 р. в с. Хиженці Вінницької області в сім’ї селянина Мефодія Чайковського народився син Леонід. У 1939 р. юнак став курсантом Ленінградського військового училища, пізніше — техніком Сталінградської авіашколи. У воєнні роки Леонід Мефодійович у складі 10 повітряної армії неодноразово брав участь у численних боях. За проявлений героїзм, витримку та професіоналізм був нагороджений медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» та «За перемогу над Японією».

Із вересня 1947 р., коли Леонід Мефодійович вступив до Київської юридичної школи, розпочався новий етап у його житті. Юридична наука цілковито поглинає його думки. І вже трохи більше, ніж через рік, він став народним суддею VI округу м. Вінниці. За чотири роки невтомної праці Леонід Мефодійович став справжнім знавцем юридичної справи. У 1952 р. його обирали членом Верховного Суду УРСР. Саме з цієї посади зі званням «Заслужений юрист УРСР» він пішов на пенсію, залишивши по собі сотні вирішених справ і десятки врятованих життів.

Після війни розпочав працювати у Верховному Суді УРСР і Ярославський Василь Дмитрович. Народився майбутній суддя в с. Ковалівка Драбівського району Черкаської області. З відзнакою закінчив середню школу, після чого навчався у Харківському юридичному інституті. Закінчивши шестимісячні курси військових юристів, у лютому 1942 р. був призначений членом, а пізніше — головою Військового трибуналу 80 стрілецької дивізії діючої армії. У складі Радянських військ пройшов Польщу, Німеччину, Фінляндію. Однак, у квітні 1945 р. був тяжко поранений. На жаль, за станом здоров’я він уже не міг продовжувати свій визвольний поступ. Після тривалого лікування у лютому наступного року його було обрано членом Верховного Суду УРСР. За 47 років, які Василь Дмитрович присвятив суддівській справі, його запам’ятали як гідного опонента, мудрого юриста та просто чуйну і добру людину. Він був принциповий, серйозний, вимогливий, дисциплінований, користувався неабияким авторитетом серед колег. Багато часу Василь Ярославський приділяв розгляду справ. Особливо тих, що стосувалися звільнення раніше засуджених військових, які проявили героїзм у боях. Не оминав увагою і громадську роботу: читав лекції і правові семінари на курсах при Міністерстві юстиції УРСР. У різні роки нагороджувався орденами та медалями. У скриньці його нагород є орден Леніна, ордени Вітчизняної війни 1-го та 2-го ступенів, Червоної зірки та 12 медалей.

Заслужений юрист УРСР Бєлах Федір Васильович народився 12 квітня 1922 р. в с. Велика Михайлівка на Дніпропетровщині. Відразу після закінчення середньої школи був направлений на навчання в авіаційну школу м. Слав’янська Донецької області. Мабуть, як і кожен юнак його віку, мріяв про небесні висоти. Однак через погіршення стану здоров’я професія льотчика для Федора Васильовича стала недоступною. Велику Вітчизняну війну молодий боєць зустрів в 450 окремому учбовому батальйоні зв’язку діючої армії Волховського фронту. Під час воєнних дій був тяжко поранений і надалі перебувати на фронті вже не міг.

Свою двадцять другу весну Федір Васильович зустрів у Куйбишевській юридичній школі. Після теоретичного студіювання перейшов до практики. Вперше був обраний народним суддею у м. Луганську. Невпинна праця Федора Бєлаха не залишилась непоміченою. Він обіймав посаду заступника начальника голови обласного суду, а згодом начальника управління Міністерства юстиції УРСР. У листопаді 1952 р. його було призначено головою Луганського обласного суду. Верховному Суду Української РСР Федір Васильович присвятив довгих двадцять років.

Вічна слава Вам, Герої! Ціною власних життів Ви вибороли для нас майбутнє. Мине багато часу, але згадки про Вас залишаться назавжди. Ваші подвиги, ваші жертви — назавжди у наших серцях. За кожен день під час війни — спасибі! За кожну хвилину тривоги — вічна шана! Всі найщиріші побажання та привітання в цей день і завжди — для Вас!