Тематика парламентських слухань, які сьогодні проводяться, є надзвичайно актуальною. Незабезпечення своєчасного і належного виконання судових рішень є однією з найбільш нагальних проблем у сфері судочинства, які потребують невідкладного вирішення. Саме це питання порушується в більшості скарг проти України, що надходять до Європейського суду з прав людини.

Невиконання судових рішень негативно впливає на авторитет судової влади, оскільки в цьому разі не досягається кінцева мета правосуддя – захист інтересів громадян і реальне поновлення їхніх порушених прав.

У Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи 1787 (2011) від 26 січня 2011 р. «Виконання рішень Європейського суду з прав людини» відзначається існування основних системних недоліків, які викликають велику кількість повторюваних висновків щодо порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і які серйозно підривають верховенство права. Щодо України ці проблеми пов’язані, зокрема, із хронічним невиконанням рішень національних судів.

У Резолюції підкреслюється, що Україна повинна терміново прийняти комплексну стратегію щодо вирішення ситуації, за якої значна кількість остаточних судових рішень залишається невиконаною, а також – упровадити ефективні внутрішні засоби правового захисту у відповідь на пілотне рішення у справі «Іванов проти України».

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини виконання судових рішень розглядається як невід’ємна частина судового розгляду в розумінні ст. 6 Конвенції. Європейський суд неодноразово робив висновок, що це право стало б ілюзорним у разі, коли б правова система держави допускала, щоб остаточне, обов’язкове, судове рішення залишалося невиконаним.

Це призводить до ситуації, несумісної з принципом верховенства права.

Голова Європейського суду Ніколас Братца у промові з нагоди відкриття судового року відзначив, що основна відповідальність за забезпечення дотримання прав і свобод, гарантованих Конвенцією, покладається на самі договірні держави. При цьому одним із найважливіших питань у цій сфері є належне виконання судових рішень. Ніколас Братца підкреслив, що ці справи не повинні бути представлені в Європейському суді, адже в них, як правило, є явне порушення, і роль Суду полягає лише у встановленні суми компенсації.

Особливо неприпустимими є випадки невиконання судових рішень органами державної влади, на чому наголосив Президент України у своєму виступі на Х позачерговому з’їзді суддів.

Глава держави, зокрема, підкреслив обов’язок усіх посадовців стосовно безумовного виконання судових рішень. Президент України відзначив, що посадова особа органу державної влади не повинна чекати, поки виконанням судового рішення займеться виконавча служба. Це питання авторитету влади в цілому.

Європейський суд також наголошує, що органи державної влади є одним із компонентів держави, й інтереси цих органів повинні співпадати з необхідністю належного здійснення правосуддя.

Потрібно зазначити, що держава вже здійснила певні кроки щодо вирішення цієї проблеми, зокрема, із проведенням у 2010 р. судової реформи, ініційованої Президентом України. Так, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. було вирішено не лише питання судоустрою, а й низку актуальних процесуальних проблем, зокрема і тих, які зумовлювали затягування строків розгляду справ.

«Прикінцевими положеннями» Закону також внесено зміни до законодавчих актів з метою вирішення проблеми невиконання судових рішень.

Венеціанська комісія у своєму Висновку від 18 жовтня 2010 р. щодо Закону «Про судоустрій і статус суддів» позитивно відзначила внесені зміни, однак зробила низку рекомендацій щодо їх подальшого розвитку.

Так, Закон містить нову редакцію ст. 382 Кримінального кодексу України, яка передбачає більш сувору відповідальність за умисне невиконання рішення суду. Таке умисне невиконання є злочином не тільки для службових осіб, а й для пересічних громадян.

Проте Комісія зробила застереження, що у разі, якщо боржник не виконує рішення суду, важливо знайти можливість забезпечення повернення ним боргу. Відтак покарання боржника ані прискорить виконання судового рішення про виплату боргу, ані адекватно компенсує кредиторові наслідки затримки виплат.

При цьому динаміка кількості засуджених за цією статтею осіб свідчить про загострення в Україні проблем, пов’язаних із невиконанням судових рішень. Зокрема, якщо у 2010 р. за цей злочин було засуджено 78 осіб, то в 2011 р. – 133 особи, а вже у 2012 р. – 143 особи, що майже в 2 рази більше, ніж у 2010 р.

«Прикінцевими положеннями» Закону також викладено у новій редакції ст. 267 Кодексу адміністративного судочинства України. Так, у разі невиконання постанови адміністративного суду передбачено накладання штрафу на винну посадову особу або на керівника органу, відповідального за виконання постанови. При цьому половина суми штрафу стягується на користь позивача, а інша частина надходить до Державного бюджету України.

Відповідно до Висновку Венеціанської комісії таку норму необхідно передбачити не лише в адміністративному процесі, а й у справах інших юрисдикцій.

З практики Європейського суду з прав людини випливає, що проблеми надмірної тривалості провадження і затримок у виконанні судових рішень переважно пов’язані зі структурними проблемами в організації судової системи.

На сьогодні в Україні незбалансоване, суперечиве та невиважене законодавство містить значну кількість нічим не забезпечених в економічному сенсі гарантій, які неможливо виконати через обмеженість ресурсів, якими володіє держава. Неможливість виконання судових рішень у таких випадках є похідною, вторинною проблемою, наслідком незбалансованості законодавства.

Я маю на увазі такі проблемні питання, як:

– непередбачення в державному бюджеті коштів для виплат, бюджетне фінансування яких гарантовано законодавством, зокрема, компенсацій, пільг, надбавок тощо;

– встановлення законодавчими актами мораторіїв на примусову реалізацію майна, що унеможливлює виконання судових рішень, або ж зупинення виконавчого провадження щодо певних категорій підприємств.

Проте, крім системних проблем законодавчого характеру, існують недоліки і в роботі самої Державної виконавчої служби України. Про це свідчать чисельні скарги осіб на рішення, дії або бездіяльність державних виконавців чи інших посадових осіб цієї служби. Крім того, їх динаміка свідчить про погіршення ситуації, пов’язаної з процедурою виконання судових рішень.

Так, у 2012 р. у цивільних справах до судів надійшло майже 15 тис. таких скарг, що на 28 % більше, ніж у 2011 р. При цьому торік судами задоволено понад 55 % скарг, у той час як у 2011 р. цей показник становив 42 %.

В адміністративних справах у 2012 р. до судів надійшло понад 25 тис. скарг у порядку виконання судових рішень, що на 26 % менше стосовно рівня 2011 р., проте частка задоволених скарг зросла з 60 % у 2011 р. до 65 % у 2012 р.

У законодавстві необхідно передбачити компенсаційні заходи у випадках надто тривалого виконавчого провадження. Як відзначає Венеціанська комісія у своєму Висновку, без таких заходів, дієвих не лише в теорії, а й на практиці, надходження відповідних скарг до Європейського суду з прав людини може продовжуватися.

Вбачається, що нашій державі необхідно запровадити позитивний досвід Російської Федерації, в якій у 2010 р. було прийнято Закон «Про компенсацію за порушення права на судочинство протягом розумного строку або права на виконання судового акту протягом розумного строку». Цей Закон, зокрема, встановлює право осіб у разі порушення їх права на судочинство протягом розумного строку чи права на виконання судового акту, що передбачає звернення стягнення на бюджетні кошти, на звернення до суду із заявою про присудження їм компенсації за таке порушення. При цьому відповідна компенсація не залежить від наявності вини суду, органів, на які покладено обов’язок щодо виконання судових рішень, чи інших органів державної влади.

У свою чергу органи, уповноважені на виконання рішення судів про присудження такої компенсації, мають право пред’явити регресну вимогу до органу чи посадової особи, з вини якої допущено таке порушення.

Підсумовуючи, хочу підкреслити, що необхідно розробити цілісну державну стратегію вирішення цієї глобальної для України проблеми, яка потребує докладання зусиль усіх гілок влади з урахуванням європейських стандартів, практики Європейського суду, а також рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи: Rec (2003) 16 щодо виконання рішень адміністративних і судових органів у галузі адміністративного права, а також Rec (2003) 17 щодо примусового виконання.

Вирішення цієї проблеми забезпечить не лише зменшення надходження справ до Європейського суду та виплати компенсацій за його рішеннями з державного бюджету України, а й підвищить рівень судового захисту прав осіб, зростання рівня довіри громадян як до судової системи, так і до державної влади в цілому.