Передусім хочу висловити вдячність парламенту та особисто Володимиру Михайловичу Литвину за те, що підтримали нашу пропозицію обговорити на такому високому державному рівні сучасні проблеми, наявні у правосудді, а головне — його перспективи.

Проведення цього заходу з ініціативи суддів і за присутності у цій залі широкого представництва суддівського корпусу є переконливим свідченням того, що судова влада, судді виступають за кардинальну зміну ситуації у сфері правосуддя.

Більше того, добре розуміючи і знаючи зсередини стан справ у цій сфері, судді не лише мають власну оцінку ситуації, що склалася в судочинстві, а й пропонують конкретні заходи щодо її зміни.

За останні два роки Верховним Судом розроблено і передано відповідним суб’єктам законодавчої ініціативи 29 законопроектів, у тому числі щодо автоматизованого розподілу справ між суддями. І це є переконливим свідченням реальних намірів судової влади досягти позитивних змін у судочинстві.

Однак суддівські пропозиції, що справді є актуальними і важливими для вдосконалення правосуддя, виявляються малоцікавими для тих, хто реально впливає на формування і реалізацію судової реформи, на ухвалення відповідних законів. Ніхто не врахував позицію суддів і при виробленні та ухваленні сумнозвісних законопроектів про судоустрій та статус суддів.

Про що це свідчить? Щонайменше про те, що багато з тих, від кого реально залежить здійснення судової реформи, розглядають судову реформу як засіб для посилення свого впливу на суди. Спекулюючи на наявних у правосудді проблемах, під гаслом проведення судової реформи вони лобіюють зміни, що вигідні їм особисто та водночас усіляко протидіють змінам, які є нагальними для держави і суспільства.

Недавно один із основних таких “реформаторів”, необачно проговорившись, так і сказав: “Якщо ми не приймемо цей законопроект, то “суди вийдуть із-під контролю”.

Саме для забезпечення чергової спроби “взяти суди під контроль” в країні розпочато цілеспрямовану дискредитацію судів і суддів. Вона провадиться системно й організовано, з використанням владних та інформаційних ресурсів, із залученням представників певних правоохоронних органів. За всіма ознаками вбачається політичне замовлення на таку кампанію.

Судову владу намагаються звинувачувати у всіх існуючих в Україні бідах. Але треба, нарешті, зрозуміти, що основна причина наявних проблем — не в судах. Вона — у кризі управління державою, у глобальному політичному конфлікті та неспроможності його розв’язати правовими засобами.

Хочу заявити: представникам різних органів державної влади не варто вдаватися до взаємної дискредитації, говорячи про те, що одна система є корумпованішою від іншої і що одні органи держави користуються суспільною довірою, а інші — ні. Уся вітчизняна влада вже давно і серйозно дискредитована. Усі органи державної влади корумповані однаково, оскільки функціонують за одними принципами і правилами. До них усіх рівень довіри громадян є однаковим — критично низьким.

Та все ж, оскільки найбільше мусується питання довіри до суду, то скажу про це мовою офіційної статистики.

Із року в рік зростає кількість звернень громадян до суду. Торік по першій інстанції суди загальної юрисдикції розглянули 8,9 мільйона справ. Це на три з половиною мільйони більше, ніж у 2004 році. Зростання кількості звернень до суду свідчить, з одного боку, про поглиблення суспільних проблем, з другого — про зростання довіри до суду як правового арбітра.

Про рівень довіри людей до суду свідчить і незначний відсоток оскаржених судових рішень судів першої інстанції. Так, минулого року до апеляційного суду було оскаржено лише 3 відсотки судових рішень, постановлених місцевими судами у цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення, а в касаційному порядку — лише 1 відсоток. Це є певним свідченням визнання учасниками правового конфлікту судового рішення законним та обґрунтованим.

Як відомо, особливе незадоволення судами виявляють різні політичні партії, зокрема й ті, до яких дехто наполегливо “прив’язує” певних представників судової влади, у тому числі й мене. Але саме таке незадоволення якраз і свідчить про те, що вітчизняний суд у своїй основі все ще зберігає незалежність.

Хоча ситуація у сфері правосуддя справді є надзвичайно тривожною, що зумовлено багатьма чинниками. Зупинюся лише на кількох, на мою думку, найважливіших.

Передусім — це нерозуміння багатьма носіями політичної влади в Україні визнаної у світі аксіоми про те, що суд — це найвищий правовий арбітр, а не засіб задоволення чиїхось політичних, бізнесових та інших інтересів.

Країна вже пережила несумісні із законом вказівки парламенту, що містилися у його постановах про те, які саме рішення суди мають постановляти у конкретних справах. Ми були свідками ліквідації з політичних мотивів одних судів та утворення з ігноруванням закону інших. Уже нікого не дивують періодично повторювані політичні розправи з деякими суддями, тиск на них, захоплення приміщення судів, блокування їх діяльності. Я вже не кажу про такі, начебто незначні дії, як призначення суддям нарад у Секретаріаті Президента.

Тож і виходить, що основні загрози вітчизняному правосуддю створюють представники політичних та державних структур, ті, хто за своїм статусом має гарантувати додержання Конституції, забезпечувати своєю діяльністю верховенство права.

Безперечно, на змісті вітчизняного правосуддя вкрай негативно позначається наявний порядок добору суддівських кадрів. Дуже негативним моментом є те, що при однаковому статусі судді добір кадрів у суди різних видів здійснюється за різними підходами і критеріями. До того ж цей процес є значною мірою заполітизованим.

Прагнучи перекласти всю відповідальність за стан правосуддя на судову владу, звинувачуючи її у незадовільній кадровій роботі з формування суддівського корпусу, штатні критики чомусь часто забувають, що посадові особи судової влади фактично не мають відношення до вирішення кадрових питань.

Рішення ж по суті щодо призначення чи обрання судді на посаду ухвалюється відповідними кваліфікаційними комісіями, Вищою радою юстиції, Президентом і Верховною Радою України. Саме від них найбільше залежить, хто одягне мантію судді, а отже — яким буде наше правосуддя. Це ж стосується і притягнення суддів до відповідальність за порушення закону, рішення про накладення якої приймають саме ці суб’єкти влади.

Голова Верховного Суду України, якому сьогодні приписують необмежений вплив на формування суддівського корпусу, насправді виконує в цьому механізмі лише функції листоноші. Моя функція зводиться до формального пересилання матеріалів щодо кандидатів на посади суддів загальних судів від Вищої кваліфкомісії до Верховної Ради, донедавна — ще й від Державної судової адміністрації України до Вищої ради юстиції. При цьому Голова Верховного Суду не має жодного відношення до призначення та обрання суддів спеціалізованих судів — адміністративних та господарських.

Виникає парадокс: претензії до якості суддівського корпусу пред’являються до того, хто бере у цьому лише технічну участь. А головне, що ці претензії найчастіше висувають ті, хто сам формує суддівський корпус і має дбати про чистоту його рядів.

Невиконання своїх обов’язків вони прагнуть перекласти на чужі плечі. Взяти хоча б фактичне блокування формування суддівського корпусу за рахунок призначення суддів на посаду вперше.

Ви знаєте, що я нещодавно звернувся до Глави держави з приводу того, що у Секретаріаті Президента накопичилося понад 250 подань Вищої ради юстиції щодо призначення суддів, а укази про їх призначення не видаються більше 4 місяців. Матеріали стосовно деяких кандидатів лежать у Секретаріаті більше року. Це питання надзвичайної ваги. Розраховував на адекватну реакцію Президента щодо його вирішення. Натомість у понеділок Президент своїм указом (хоча ці питання мають визначатися виключно законом) змінив процедуру проходження матеріалів щодо призначення суддів на посаду вперше, повністю виключивши з неї Голову Верховного Суду України.

Ще однією з основних причин незадовільного стану у вітчизняному судочинстві є його традиційно хронічне, а в цьому році — критичне недофінансування. З Державного бюджету України на фінансування судової влади у 2009 році виділено менше двох мільярдів гривень, що становить лише 22% від реальних потреб. Через катастрофічний брак коштів у багатьох випадках судочинство просто зупиняється.

Ключовим фактором, який зумовлює нинішній стан правосуддя, вважаю недосконалу систему судоустрою в Україні. Вітчизняна судова влада роз’єднана як організаційно, так і процесуально.

Фактично діє три автономні судові системи — система загальних судів, адміністративних судів та господарських судів, у яких різні процедури розгляду справ, кадрова політика, дисциплінарна практика, матеріально-технічне забезпечення.

Очевидним є те, що в державі не може бути кількох судових влад, так само, як законодавчих чи виконавчих. Судова влада повинна бути єдиною. Інакше настане руйнація судової системи, а з нею — державної влади загалом, власне, те, що сьогодні й відбувається в нашій державі.

І коли Голова Вищого адміністративного суду Олександр Пасенюк, говорячи про завершення формування системи адміністративних судів, констатує, що “нам вдалося побудувати окрему гілку судової влади”, мене охоплює велика тривога. Після завершення побудови такої окремої судової влади залишилося під неї побудувати окрему державу.

Хочу, щоб мене правильно зрозуміли: я жодним чином не виступаю проти спеціалізації розгляду справ та існування спеціалізованих судів. Я категорично “за” спеціалізацію, але за таку, що насправді поліпшить якість правосуддя, а не ускладнить його.

Однак сьогодні вже стало очевидним — розвиток адміністративного судочинства пішов в Україні хибним шляхом. Це переконливо засвідчили, зокрема, результати комплексного вивчення Верховним Судом України та Радою суддів України практики діяльності Вищого адміністративного суду України, Львівського апеляційного адміністративного суду та двох окружних адміністративних судів. Скажу відверто: таких вражаючих негативних результатів діяльності судів ми не чекали.

За результатами вивчення встановлено без перебільшення повний провал за усіма напрямами роботи цих судів — в організації їх роботи, в якості та оперативності розгляду справ, у забезпеченні єдиної судової практики та однаковому застосуванні закону, в кадровій роботі. Характерними для діяльності цих судів є ручний розподіл справ, порушення правил підсудності, “кричуща” тяганина. Тільки у Вищому адміністративному суді залишок нерозглянутих справ та матеріалів становить понад 22 тисячі. Величезна кількість справ не розглянута апеляційними та окружними адміністративними судами — у деяких з них накопилося понад 40 тисяч справ.

Я не кажу вже про якість багатьох судових рішень. Один лише приклад. Вищий адміністративний суд розглядав справу щодо придбання однією юридичною особою в іншої юридичної особи 30 комп’ютерних дискет на загальну суму 60 мільйонів гривень. При цьому покупець заявив про відшкодування йому ПДВ з Державного бюджету України на суму 10 мільйонів гривень. Вищий адміністративний суд приймає рішення про зобов’язання відшкодувати цю суму з Державного бюджету, не з’ясовуючи, чи досліджувався судами нижчих інстанцій економічний зміст вказаного договору (а його сумнівність очевидна). Хоча закон і практика Верховного Суду націлюють на обов’язкове з’ясування цієї обставини. За браком часу не можу навести інші приклади подібного розгляду справ, у тому числі й тих, що сприяли “розбазарюванню” землі сотнями гектарів.

Якщо говорити про причини такої ситуації у сфері адміністративного судочинства, то вони мають як об’єктивний, так і суб’єктивний характер. Основним об’єктивним фактором є штучність створення повної автономії адміністративних судів, непродуманість їх системи, компетенції, організаційних та процесуальних основ діяльності.

Що ж до суб’єктивних причин, то це — неспроможність керівництва цієї системи судів забезпечити ефективну організацію їх роботи, хибні підходи до кадрової роботи, ігнорування визначених законом принципів організації розгляду судових справ.

Тому для мене є очевидним, що для наведення ладу у сфері правосуддя, утвердження законності в діяльності судів передусім потрібно забезпечити єдність судової влади. На сьогодні це найважливіше завдання, що стосується судоустрою. Принагідно наголошую, що законопроект про єдність судової системи підготовлено.

Зразу скажу, що “єдністю” ми розуміємо не ліквідацію системи господарських та адміністративних судів, як дехто нам закидає, а створення механізмів запровадження єдиної для усієї держави судової практики, тобто однакового розуміння змісту одного і того ж закону усіма судами, єдиної для усіх судів системи добору кадрів, однакового статусу суддів, єдиного порядку забезпечення судів.

Хіба не таким має бути державницький підхід?!

А чи такий підхід пропонують нам автори сумновідомого законопроекту про судоустрій та статус суддів, які вважають за доцільне створити замість єдиної цілісної судової системи аж цілих п’яти автономних, позбавляючи при цьому Верховний Суд статусу найвищого суду і роблячи неможливим забезпечення в державі єдності судової практики й однакового застосування судами закону. Неймовірно, але факт: за цим проектом громадянину України, щоб звернутися за захистом свого права до Верховного Суду своєї держави — України, потрібно буде спочатку “пройти” Європейський суд з прав людини.

Цим проектом передбачається створити 14 видів судів. Тепер в обласному центрі може бути до 8 судів. Додатково 2 вищі суди — кримінальний та цивільний — з’являться у Києві.

Судячи з усього, розробники цього проекту, “дослухались” до рекомендацій Венеціанської комісії, яка у своєму висновку на перший варіант проекту (в якому було передбачено значно менше видів судів) зазначала, що “така система судів є досить складною і розгалуженою. Очевидно, чим складніша судова система, тим більший ризик виникнення процесуальних затримок”.

Замість того, щоб спростити систему судоустрою, автори законопроекту її ще більше ускладнили. Пропонована система — це “судові джунглі”, з яких мало кому вдасться вибратись із справедливим і законним судовим рішенням.

Передбачений у законопроекті підхід до побудови судоустрою в нашій державі є хибним у своїй основі. Бо замість того, щоб зміцнювати базовий для будь-якої судової системи суд першої інстанції, він “плодить” апеляційні та касаційні суди.

Хоча найважливішим у судовій системі будь-якої держави є місцевий суд, який розглядає справу по суті.

Сьогодні ж місцевий суд, який знаходиться найближче до людей, перебуває в найгіршій для здійснення правосуддя ситуації як за умовами роботи, так і за завантаженістю. Достатньо сказати, що на кожного суддю районного або міського суду на місяць припадає в середньому приблизно 180 справ та матеріалів, а в багатьох судах і по 300—400 справ.

Користуючись нагодою, я хотів би подякувати абсолютній більшості суддів України, які чесно виконують свій обов’язок та витримують таке колосальне, непомірне навантаження. І водночас вибачитися перед ними за увесь той словесний бруд і відверту брехню, які сьогодні звучать на їх адресу із вуст посадовців найвищого рівня.

Повертаючись до законопроекту про судоустрій, зазначу, що він “розбиває” існуючі місцеві суди на дільничні й окружні та робить їх дворівневими: перші залишаються на місцевому рівні — у районному центрі, другі — “їдуть” в обласний центр. Він запроваджує незрозумілі принципи спеціалізації судів, утворюючи два різних місцевих суди для розгляду однієї й тієї ж категорії справ.

Так, для розгляду цивільних справ спеціально утворюється окружний цивільний суд. Водночас розгляд тих самих цивільних справ віднесено до компетенції іншого місцевого суду — дільничного. І так у кожній категорії справ: адміністративній, кримінальній.

Мабуть, у розумінні авторів законопроекту, це є поліпшенням доступності правосуддя для людей. Не потрібно бути великим реформатором, щоб зрозуміти: за такого судоустрою громадянам доведеться добиратися до місцевого суду в обласний центр за 100—150, а то й більше кілометрів.

Здавалося б власний вітчизняний досвід уже мав би всіх навчити. Взяти для прикладу адміністративні справи у спорах щодо пенсій та інших соціальних виплат. Щоб виправдати необхідність утворення окружних адміністративних судів, до їх компетенції віднесли розгляд цих справ. При цьому забули “дрібницю”: що ці спори стосуються переважно пенсіонерів, інвалідів, тобто людей, яким добратися до окружного суду в обласний центр досить непросто.

Нещодавно парламент повернув розгляд пенсійних та інших соціальних справ до компетенції загальних місцевих судів. Тобто прийняв правильне по своїй суті рішення, яке відповідає інтересам людей. Однак при цьому виникає запитання: для чого було створювати систему адміністративних судів із штатом в одну тисячу 100 суддів, якщо відтепер соціальні справи (а це близько 66% від загальної кількості справ, що розглядаються окружними адміністративними судами) розглядатимуться загальними місцевими судами?

Уже очевидним, сподіваюся, для всіх стало те, що здійснювані на сьогодні основні зусилля з так званого реформування переслідують одну мету — встановлення тотального не правового контролю над судами.

Це досягається, зокрема, встановленням потрібного ідеологам цього законопроекту порядку призначення суддів на адміністративні посади. Проектом пропонується неконституційний порядок, за яким призначення на посади голів судів здійснюватиме Президент України за поданням Вищої ради юстиції.

Це суперечить відповідному Рішенню Конституційного Суду, затвердженій Президентом України Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, міжнародним стандартам незалежності судової влади, зрештою — позиції самого парламенту, який у своїх рекомендаціях за проведеними у 2007 році парламентськими слуханнями стану правосуддя в Україні визнав за доцільне здійснення цієї функції органами суддівського самоврядування.

Найбільш оптимальним і вже перевіреним часом варіантом є здійснення такого призначення Радою суддів України — вищим органом суддівського самоврядування, органом колективним, абсолютно аполітичним, нікому не підпорядкованим, який практично виключає протиправний вплив на суддів.

Зверніть увагу: виконання Радою суддів цієї функції упродовж майже двох років ні в кого не викликало будь-яких претензій щодо необ’єктивності, намаганні впливати чи втручатися. Непокоїть це лише тих, хто прагне здійснити політико-комерційне “поглинання” судової системи.

Передбачена законопроектом так звана реформа є фінансово “непідйомною” для нашої держави. Тільки на “запуск” пропонованої судової системи за попередніми підрахунками Державної судової адміністрації України, зробленими рік тому, потрібно понад 10 мільярдів гривень, а сьогодні це уже вдвічі більше.

Із сказаного можна зробити однозначний висновок про те, що прийняття цього законопроекту матиме катастрофічні для правосуддя та й держави загалом наслідки.

Такий висновок було зроблено практично під час усіх фахових обговорень так званих президентських проектів на науково-практичних конференціях, у тому числі за участі міжнародних експертів з питань судочинства. Нищівній критиці було піддано об’єднаний варіант цих проектів з боку абсолютної більшості фахівців-практиків та провідних вчених України.

Ось що стосовно цього законопроекту говорить Василь Федорович Сіренко — доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України, колишній голова парламентського комітету з правової політики. У статті, опублікованій у суботньому номері газети “Голос України”, він, вказуючи на конкретні негативні наслідки ухвалення цього проекту, констатує: “Автори проекту, на жаль, про це не подумали, як не подумали і про багато інших дуже шкідливих, негативних, руйнівних для судової системи України наслідків прийняття такого сирого, непродуманого, поверхового, паліативного проекту закону про судоустрій. Залишається сподіватися, що депутати парламенту усвідомлять усю небезпеку того приватного корупційного інтересу, який закладено у цьому законопроекті про судоустрій, і відхилять його як непридатний за всіма критеріями розв’язання проблем судової системи України”.

Незважаючи на наведене, у “палких прибічників” цього проекту вистачає совісті стверджувати про наукову підтримку концептуальних положень законопроекту, ігноруючи навіть те, що на минулих парламентських слуханнях з цього питання у 2007 році практично всі виступаючі науковці не підтримали навіть тодішніх, ще не понівечених варіантів законопроектів про судоустрій та статус суддів.

Наш підхід до виходу із ситуації полягає в необхідності вирішення таких завдань.

Насамперед потрібно створити передумови для конструктивної роботи з проведення судової реформи. Для цього необхідно відмовитися від силового “проштовхування” у нелегітимний спосіб проекту Закону України “Про судоустрій і статус суддів”.

Далі слід визначитися з концептуальними засадами подальшого здійснення судової реформи, у тому числі з оптимальною для України моделлю судоустрою.

Концепція судової реформи має бути затверджена Верховною Радою України. Це прямо випливає з Конституції України.

Потрібно невідкладно ухвалити закон про єдність судової системи, прийняти зміни до усіх процесуальних законів, які б спростили судовий процес, зробили його більш ефективним та оперативним. Крім того, слід удосконалити механізм добору суддівських кадрів та порядок притягнення їх до відповідальності.

Без сумніву, актуальність нинішніх слухань очевидна: судді вкотре висловлюють свою готовність до конструктивної співпраці за для удосконалення правосуддя.

Чи готові почути суддівську спільноту народні депутати та інші державні діячі? Чи вдасться нам вийти на той конструктивний рівень, який потрібен, найперше, не суддям, а всьому українському суспільству? Це засвідчать сьогоднішні парламентські слухання.

А ми налаштовані на серйозну ділову розмову з усіма, хто щиро бажає реальних і позитивних змін у судовій системі України.

Дякую за увагу.