- -

У березні цього року виповнюється 90 років з часу створення найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції – Верховного Суду України.

Діяльність Верховного Суду бере свій початок з 20-их років минулого століття. У той час країна перебувала у постреволюційному становищі, відбувалося формування органів державної влади, яке супроводжувалося жорсткою боротьбою зі злочинами, спрямованими проти встановленого революційного порядку. Радянська судова система була громіздкою та розгалуженою. До її складу входили тимчасові революційні трибунали. Саме тоді, у грудні 1922 року, Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом було прийнято постанову «Про введення в дію Положення про судоустрій УСРР». Відповідно до цього Положення судову систему УСРР очолив Верховний Суд, який розпочав свою діяльність 11 березня 1923 року.

Становлення та утвердження Верховного Суду відбувалося надзвичайно складно, в умовах перманентних змін у політичному, економічному та суспільному житті держави. Суддям доводилося спрямовувати судову практику, здійснювати правосуддя та вирішувати людські долі з огляду на ідеологію держави та безперервне оновлення законодавства і системи судоустрою.

Лише з проголошенням незалежності у 1991 році Верховний Суд України став відповідати своїй назві не формально, а по суті. Адже до цього його можна було назвати вищим судом України, але аж ніяк не верховним, оскільки його рішення міг переглядати Верховний Суд СРСР.

Початок реформування судової влади незалежної України пов’язується з прийняттям Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи 1992 року. У ній проголошувалися принципи формування незалежної судової влади в державі, запроваджувалися організаційні засади функціонування судової системи, гарантії самостійності й незалежності суддів, забезпечення захисту й неухильного додержання основних прав і свобод людини як неодмінних умов функціонування демократичної правової держави.

Відповідно до зазначеної Концепції Верховний Суд мав відігравати роль вищої судової інстанції в системі загальних судів, на яку було покладено повноваження щодо перегляду справ в апеляційному та касаційному порядку, а також за нововиявленими обставинами.

Для впровадження в життя положень Концепції в першій половині 90-х років було внесено зміни та доповнення до Закону «Про судоустрій Української РСР» та прийнято Закон України від 15 грудня 1992 року «Про статус суддів».

Наступним етапом стало прийняття у червні 1996 р. Конституції України, у якій закріплено принцип верховенства права, визначено основні засади судочинства, гарантії незалежності і недоторканності суддів, серед яких, зокрема, заборона впливу на суддів у будь-який спосіб та встановлення юридичної відповідальності за неповагу до суду і суддів. На конституційному рівні визначено статус Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції.

Подальше реформування судоустрою було здійснено з прийняттям Верховною Радою України Закону України від 7 лютого 2002 року «Про судоустрій України», який деталізував указані положення Основного Закону України, а також встановив додаткові гарантії незалежності суддів.

Значним кроком в утвердженні в Україні міжнародних стандартів захисту прав людини стало надання Верховному Суду України повноважень щодо перегляду тих судових справ, де мало місце порушення державою міжнародних зобов’язань. Це стало можливим із внесенням відповідних змін до процесуальних кодексів, прийняттям у 2006 року Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», а також закріпленням цієї норми в Законі України «Про судоустрій і статус суддів».

Наступним етапом судової реформи стало прийняття у липні 2010 року Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Цей Закон закріпив концептуально нові підходи до визначення системи судів загальної юрисдикції, статусу суддів, порядку формування суддівського корпусу, здійснення суддівського самоврядування, організації матеріального й соціального забезпечення судів. Разом із прийняттям цього Закону було внесено відповідні зміни і до процесуальних кодексів.

Кардинальних змін у частині повноважень та організації діяльності зазнав і Верховний Суд України. Цим Законом було ліквідовано судові палати, зменшено кількість суддів до двадцяти. Верховний Суд було позбавлено повноважень щодо перегляду справ у касаційному, виключному та винятковому порядках; ведення та аналізу судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики; надання судам роз’яснень з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; визнання нечинними роз’яснень пленуму вищих спеціалізованих судів.

Таким чином, Законом «Про судоустрій і статус суддів» було суттєво зменшено повноваження найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, ускладнено організацію його роботи, а також створено перешкоди для реалізації громадянами їх конституційного права на доступ до правосуддя.

Утім, із прийняттям зазначеного Закону надзвичайно важливою новелою в історії вітчизняного права стало запровадження у процесуальних кодексах принципу обов’язковості судових рішень Верховного Суду України.

Цей принцип полягає в обов’язковості рішень Верховного Суду для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності те чи інше положення нормативно-правового акта, неоднаково застосоване в процесі розгляду справи у касаційному порядку, а також для всіх судів України. На суди було покладено обов’язок привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

Запровадження правила про загальну обов’язковість рішення у конкретній справі призвело до появи у Верховного Суду України принципово нової функції, яка полягає у формуванні єдиних підходів до правозастосування, а також додаткових важелів забезпечення єдності судової практики.

На відміну від постанов Пленуму Верховного Суду України, що мали рекомендаційний характер, постанови Суду в судових справах набули статусу своєрідного судового прецеденту.

На сьогодні Верховний Суд через надані ним правові висновки у конкретних судових рішеннях спрямовує судову практику та діяльність відповідних державних органів у найбільш важливих сферах життєдіяльності держави.

Безумовно, у світлі практики Європейського суду з прав людини обов’язковість правових позицій Верховного Суду України, викладених у його рішеннях, є дієвим чинником, який сприяє неухильному дотриманню права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Це підвищує ефективність діяльності судової системи та зміцнює довіру співвітчизників до національного судочинства.

У подальшому, з прийняттям Закону України від 20 жовтня 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розгляду справ Верховним Судом України», було збільшено кількісний склад Верховного Суду до сорока восьми суддів, відновлено розгляд справ судовими палатами та внесено низку інших змін, якими оптимізовано діяльність Суду.

Вважаємо, що з метою відновлення гарантій судового захисту прав і свобод людини, утвердження статусу Верховного Суду України як найвищої судової інстанції в системі судів загальної юрисдикції, забезпечення єдності судової практики доцільно надати Верховному Суду і інші повноваженн, зокрема:

– перегляду справ з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї і тієї ж норми в подібних правовідносинах не тільки матеріального, а й процесуального права;

– надання судам роз’яснень з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та інші повноваження, з пропозиціями щодо яких ми неодноразово зверталися до Верховної Ради України.

Наведене може свідчити, що не всі законодавчі нововведення останніх років були достатньо ефективними для судової системи, а умови функціонування судів та роботи суддів і надалі потребуватимуть покращення. Проте судова реформа – це довготривалий, складний, багатогранний процес. Зрозуміло, що він буде продовжуватися ще певний час і вимагатиме як удосконалення законодавства, так і пошуку шляхів оптимального правозастосування.

Упродовж останніх років суди України працюють в умовах постійного оновлення масиву законодавства. Зміни торкаються норм як матеріального, так і процесуального права. Цим зумовлені надзвичайно висока завантаженість судів та судові помилки. У таких умовах перед суддями України, і особливо перед суддями Верховного Суду України, постає відповідальне завдання – оперативно і глибоко вивчати нове законодавство, а також аналізувати й узагальнювати практику застосування судами нових законів. Лише в такий спосіб ми зможемо мінімізувати судові помилки, а також кількість випадків порушення законних прав та інтересів громадян.

Верховний Суд України продовжуватиме докладати зусиль, спрямованих на вдосконалення законодавства про судоустрій, судочинство та статус суддів. З цього приводу в минулому році Верховним Судом України було внесено до Конституційного Суду України два конституційних подання, а нещодавно Комісії з питань правосуддя Конституційної Асамблеї було запропоновано зміни до розділу «Судова влада» проекту Конституції України.

Переконаний, що зміни до Конституції України будуть ефективними тільки тоді, коли реформа проводитиметься разом із заходами, спрямованими на розбудову України як демократичної, соціальної і правової держави. Судова реформа має бути головною складовою правової реформи.

Гострою залишається проблема незалежності суддів. Нам відомі неодноразові спроби втручання в діяльність суддів, втягування їх у політичну боротьбу, нав’язування неправових підходів до вирішення спорів та конфліктів. Мають місце непоодинокі випадки тиску на суддів шляхом погроз, шантажу та іншого протиправного впливу.

Правоохоронні органи, на які законом покладено обов’язок щодо забезпечення безпеки суддів і працівників апарату судів, нерідко безпідставно залишають без реагування повідомлення про надходження погроз та вчинення інших протиправних діянь щодо суддів та працівників апарату судів. Не виконуються повною мірою вимоги щодо негайного вжиття належних заходів за кожним випадком зазначених протиправних дій усупереч приписам Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів».

На сьогодні стан забезпечення безпеки суддів залишається незадовільним, механізми захисту суддів від протиправних посягань є неефективними, що іноді призводить до незворотних наслідків, зокрема до вбивства суддів.

Останнім часом почастішали випадки посягань на життя та здоров’я суддів, що змусило органи державної влади та суддівського самоврядування вжити низку заходів, спрямованих на забезпечення безпеки суддів.

Так, 5 червня 2012 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення гарантій незалежності суддів».

21 грудня 2012 року Рада суддів України прийняла рішення № 79 про звернення до органів державної влади щодо необхідності забезпечення державного захисту суддів та працівників апарату судів.

Місяць тому Президент України Віктор Янукович дав доручення Кабінету Міністрів України вжити заходів щодо посилення гарантій здійснення професійної діяльності суддів, підвищення безпеки суддів та членів їхніх сімей. Також до 1 березня 2013 року Уряду доручено розробити законопроект щодо заходів безпеки відносно місця проживання суддів та членів їхніх сімей.

Президентом України також внесено на розгляд Конституційної Асамблеї проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України щодо посилення гарантій незалежності суддів».

Хочу ще раз наголосити, що забезпечення незалежного функціонування органів судової влади на визначених Конституцією України засадах є обов’язковою умовою належного захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина, розвитку демократичного суспільства, розбудови правової держави.

Попри всі труднощі та доволі непростий час ми повинні пам’ятати, що суддя завжди має залишатися взірцем моральності та втіленням справедливості, демонструвати високе почуття відповідальності за доручену справу, виваженість у прийнятті рішень, принциповість і толерантність.

Незалежність, чесність, об’єктивність, неупередженість при прийнятті рішень, високий професіоналізм, вірність принципу верховенства права, відданість справі, гуманізм є запорукою авторитету судді в суспільстві, а отже і всієї влади та держави. Справедливість, відповідальність за долю кожної людини мають завжди залишатися незаперечними заповідями для кожного судді.

Бажаю всім нам сьогодні плідної роботи та сподіваюся, що висловлені на конференції думки й пропозиції стануть корисними не тільки для Верховного Суду України, а й для всієї юридичної спільноти, для всього суддівського корпусу і держави в цілому.

Дякую за увагу.

15 лютого 2013 року                            
          м. Київ