Дозвольте від імені Верховного Суду України привітати учасників цього поважного зібрання. Так склалося, що практично кожен з'їзд суддів України можна назвати історичним. Цей з'їзд також увійде в історію судової влади. Представники усього суддівського корпусу держави вперше зібралися на свій найвищий форум після прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів".

Прийняттям цього Закону не завершено судово-правову реформу, а зроблено лише перший, хоча й вагомий крок на цьому шляху.

Як відомо, існували різні точки зору щодо судової реформи. Суддівський корпус, безумовно, теж мав своє бачення шляхів реформування, яке ми послідовно та наполегливо відстоювали.

На сьогодні пошук альтернатив реформування судочинства завершено. Вектор розвитку судової системи визначено новим Законом.

Що далі? Якою має бути позиція судової влади, суддів? Думаю, що такою як і завжди. Маємо зайняти не деструктивну, а державницьку позицію, виходячи з інтересів суспільства і правосуддя. Бо істина народжується у спорах, а помирає — у чварах.

Необхідно працювати у нових правових реаліях, дотримуючись Закону. Оцінювати зміни, що відбулися, маємо об'єктивно, справедливо і неупереджено, не роблячи поспішних і передчасних висновків. Потрібно без емоцій здійснити серйозний аналіз нового законодавства і тих процесів, що відбуватимуться на його основі в судовій системі.

Безумовно, про наслідки прийняття закону вести мову ще зарано, оскільки є загальна згода, що його окремі положення потребують коригування. І наша позиція в цьому питанні сприйнята. Саме з цією метою на зборах суддів Верховного Суду України було створено робочу групу з напрацювання пропозицій до Закону.

Судді налаштовані на плідну співпрацю і консолідацію зусиль на шляху подальшого розвитку судової системи. Потрібно виходити з того, що високоефективний механізм захисту прав і свобод не створюється миттєво. Він потребує тривалої, кропіткої роботи з його налагодження та подальшої модернізації.

З нашого діалогу з Президентом України я зробив висновок, що така позиція сприймається і підтримується Главою держави, є переконання, що створення незалежногота неупередженого суду — завдання пріоритетне. І що важливо, є рішучість досягти поставленої мети.

Головним критерієм успішності судової реформи стане оцінка суспільства. Суд має бути доступним для тих, хто потребує судового захисту, а його діяльність — прозорою і зрозумілою.

Ще один ключовий момент, на якому я б хотів акцентувати увагу, — нарешті враховано нашу принципову позицію — вдосконалення правосуддя може бути забезпечене лише за рахунок внесення системних змін. Фрагментарні заходи є неефективними.

Зокрема, ми постійно наголошували, що судоустрій не можна реформувати осторонь, а тим більше — попереду реформування процесу.

Слід зазначити, що новий Закон це передбачає. Значна частина його положень спрямована на вирішення процесуальних проблем. У першу чергу, це стосується впровадження механізмів, що дозволяють забезпечити вирішення судових справ та спрощення судового процесу. Наприклад, вирішено проблему, яку ми неодноразово порушували, — затягування процесу шляхом оскарження ухвал, які не підлягають оскарженню окремо від рішення суду. Недобросовісні учасники процесу використовували також право змінювати предмет або підставу позову. Тепер це можна зробити лише до початку розгляду справи по суті. Вдосконалено процедуру пред'явлення зустрічного позову.

Усі ці положення — безперечно позитив.

Окремо хочу також відзначити врегулювання проблеми, яку ми намагались вирішити протягом кількох останніх років, — належного виконання апеляційними судами своїх повноважень щодо ухвалення нових судових рішень. Процесуальне законодавство надавало право апеляційним судам направляти справи на новий розгляд до місцевих судів. Це здійснювалось у багатьох випадках з надуманих підстав.

У І півріччі цього року апеляційні суди скасували з направленням справ на новий розгляд до місцевих судів 35 % рішень у цивільних справах.

Верховним Судом було здійснено вивчення цього питання безпосередньо в окремих апеляційних судах. Виявлено випадки безпідставного направлення справ до місцевих судів, вжито відповідних заходів, які дали певний результат. Проте це питання потребувало законодавчого врегулювання.

На сьогодні такі можливості усунено. Це сприятиме зменшенню навантаження на місцеві суди. Та головне — притінить хибну практику «блукання» справ з першої інстанції до апеляції і затягування строків їх розгляду.

Законом також передбачено низку прогресивних норм щодо спрощення процесу. Це, наприклад, усунення необхідності обов'язкового проведення попереднього судового засідання. Це і можливість надсилання повісток електронною поштою, і відсутність обов'язку фіксування судового процесу за допомогою технічних засобів у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі.

Удосконалено також процедуру оскарження судових рішень і, що важливо, її уніфіковано у процесуальних кодексах.

Разом з тим слід відзначити, що деякі нові процесуальні норми, навпаки, ускладнили здійснення судочинства і потребують перегляду.

Вважаю, що з наказного провадження безпідставно виключено розгляд вимог, що грунтуються на прааочииах, вчинених у письмовій формі. А це — понад 80 % судових наказів. Зараз ці справи створять додаткове навантаження на суди, оскільки будуть розглядатися не у спрощеному порядку, а в позовному провадженні.

Судді підгримують ініціативу Глави держави щодо необхідності невідкладного реформування кримінального судочинства.

Практика засвідчила — фрагментарними змінами до застарілого законодавства наявних у ньому проблем не вирішити.

У зв'язку із цим хочу наголосити на тому, що здійснення ефективного та оперативного правосуддя великою мірою визначається діяльністю не тільки суду, але й інших процесуальних осіб — слідчих, прокурорів, захисників.

Змушений констатувати, що на сьогодні досудове слідство залишається найслабкішою стадією кримінального процесу.

У Верховному Суді було вивчено окремі ухвали, постановлені судами в минулому році. З них вбачається, що є випадки умисного зволікання слідчими із розслідуванням справ, внаслідок чого вони закриваються судом у зв'язку із закінченням строків давності, а підсудні, відповідно, уникають покарання. Такі факти були встановлені навіть у справах про особливо тяжкі злочини, в яких процесуальні дії не проводилися понад 10 років. Мали місце випадки, коли з цією ж метою слідчі зупиняли провадження у кримінальних справах з надуманих підстав. Слідчі дії не проводились понад 10, а то й 15 років.

Досить значною залишається кількість кримінальних справ, повернених судами на додаткове розслідування або відкликаних прокурорами. У І півріччі цього року таких справ було 3,5 тисячі. При цьому не всі справи, що поверталися судом на додаткове розслідування, повторно направлялися до суду з обвинувальним висновком. Такі факти є особливо болючими для потерпілих, які нерідко роками чекають на справедливе правосуддя.

Є випадки, коли справи неодноразово (іноді більше 10 разів) повертались прокурору на додаткове розслідування. Однак органи прокуратури направляли матеріали на новий судовий розгляд без усунення недоліків, що зумовлювало чергове направлення справи на додаткове розслідування.

Хочу ще раз підкреслити, що ефективність судової системи визначається не лише її інституційним дизайном, але й функціонуванням всієї системи органів, що забезпечують здійснення судочинства.

Під час нашої зустрічі Глава держави абсолютно справедливо звернув увагу на проблему тривалого перебування людей у тимчасових слідчих ізоляторах до ухвалення остаточного судового рішення.

Проте, як засвідчує аналіз, це якраз, на жаль, приклад тієї ситуації, коли суди самі стають заручниками неналежного виконання обов'язків іншими органами влади. Так, упродовж багатьох років однією з основних причин «тяганини» у цих справах є незадовільне виконання конвойними підрозділами органів внутрішніх справ вимог судів про доставку підсудних. Це зумовлює зриви відповідних судових засідань. Через ці негативні явища справи місяцями не можуть бути розглянуті не з вини суддів, а підсудні тривалий час перебувають у слідчих ізоляторах.

Так, на кінець І півріччя цього року суди не розглянули 3,5 тисячі справ, за якими особи трималися під вартою і рахувалися за судами понад 6 місяців. З них через нездійснення доставки до суду підсудного відкладено розгляд кожної третьої справи.

Особливо багато проблем із доставкою підсудних у зв'язку з відсутністю власного слідчого ізолятора мали суди міста Севастополя. Через недоставку підсудних там було відкладено розгляд більше половини справ, за якими особи трималися під вартою.

Верховний Суд України та апеляційний суд ще з 2005 року постійно порушували це питання. Слід віддати належне — ситуація зрушила з мертвої точки після інформування нинішнього керівництва Уряду.

Аналогічні питання могли б ефективно вирішуватися за допомогою запровадження систем відеоконференцзв'язку. Відповідний законопроект розроблено Верховним Судом і ще в березні минулого року через суб'єктів права законодавчої ініціативи внесено до парламенту.

Одразу хочу запевнити, що в жодному разі не слід знімати відповідальність із суддів - звичайно, має місце і неналежна організація судових процесів, й інші суб'єктивні фактори. Нами ведеться постійна робота з подолання цих негативних явищ. Зокрема, Верховний Суд України завершив узагальнення практики застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою. На окремі недоліки в роботі судів звернено увагу апеляційних судів. Про порушення, які допускаються у діяльності органів досудового слідства і дізнання, повідомлено Генеральну прокуратуру.

Не можу залишити поза увагою ще одне ключове питання, яке загострилося у зв'язку зі зміною системи судоустрою — питання забезпечення однакової судової практики і єдності судової влади. Адже сукупність судів — це ще не судова влада і навіть не судова система.

Існування відокремлених підсистем судів завжди створює можливість формування ними різних, часто суперечливих і довільних, підходів до застосування законів. Це може призвести до порушення фундаментального принципу рівності всіх перед законом і судом.

Однакове застосування закону є базовим принципом діяльності судової системи і нерозривно пов'язане з принципом правової визначеності, який є одним з основоположних елементів верховенства права.

Застосування судами закону не може змінюватися від регіону до регіону та від випадку до випадку.

Внесеними до процесуальних законів змінами, з одного боку, передбачається перегляд Верховним Судом судових рішень з підстав неоднакового застосування судом чи судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. А з іншого боку — запроваджується процедура допуску заяви про перегляд судових рішень через вищі спеціалізовані суди. Фактично все залежатиме від доброї волі вищих судів, які аж ніяк не зацікавлені у скасуванні своїх судових рішень.

Наведу один лише факт. Якщо раніше протягом одного місяця Судова палата у господарських справах Верховного Суду допускала до провадження близько 26 судових рішень, то за півтора місяці дії чинних процесуальних норм до Верховного Суду не надійшло жодного судового рішення у господарських справах.

Очевидно, що ця норма не працює і потребує коригування в напрямі усунення суб'єктивізму з боку вищих спеціалізованих судів.

Вважаю за доцільне зупинитися ще на одному аспекті, пов'язаному із необхідністю забезпечення єдності судової практики. Я маю на увазі надання методичної допомоги судам нижчого рівня та роз?яснення законодавства постановами Пленуму Верховного Суду України. Цих повноважень за новим законом у Верховного Суду вже немає.

Основна проблема полягає в тому, що з усієї кількості справ, розглянутих судами першої інстанції, лише незначний відсоток оскаржується в апеляційному порядку (близько 13 %). До касаційної інстанції — і того менше, а до Верховного Суду взагалі надходитимуть одиничні справи. Що в иеоскаржеиих судових рішеннях — можна лише здогадуватися. Є, на жаль, окремі справи, у незаконному рішенні щодо яких зацікавлені всі учасники процесу. Звичайно, такі судові рішення не оскаржуються.

У цій ситуації єдино можливий спосіб реагування — надання методичної допомоги та роз'яснення постанов Пленуму. І ми ефективно використовували ці важелі з метою забезпечення правильного й однакового застосування судами законодавства.

І слід визнати, що в окремих випадках результати вивчення були вражаючими — наприклад, виявлено різноманітні схеми набуття і перерозподілу власності. А суди в цих схемах ставали посередниками.

Верховний Суд оперативно реагував на хибну судову практику, викорінюючи зловживання та надаючи відповідні роз'яснення у постановах Пленуму.

Неодноразово ці питання порушувалися на засіданнях Президії Верховного Суду та Ради судців України, вживалися адекватні заходи, багатьох судців було притягнуто до відповідальності. І це дало суттєвий результат!

У судах практично викорінено зловживання у справах про визнання правочинів дійсними, про самочинне будівництво, про визнання права власності, про спадкування та у земельних спорах.

Я можу назвати ще багато прикладів, коли Верховний Суд вживав системних заходів та коригував судову практику в таких проблемних категоріях справ, як справи про контрабанду, про корупцію, корпоративні спори, банкрутство, про справи, пов'язані з діяльністю третейських судів.

Переконаний, що ці повноваження Верховному Суду мають бути повернені. Більше того, вони мають бути розширені в умовах відсутності у Верховного Суду процесуальних механізмів касації. Крім того, надання на сьогодні такого права вищим спеціалізованим судам і відсутність його у Верховного Суду є, як мінімум, нелогічним.

Ще один важливий аспект цього питання. Законом "Про судоустрій і статус суддів" зроблено великий крок вперед — фактично передбачено запровадження прецедентного характеру судових рішень Верховного Суду. Водночас це знівельовано тим, що Верховний Суд не має повноважень ухвалювати судові рішення по суті спору, а лише має право скасувати судове рішення та направити справу на новий судовий розгляд. За такого підходу взагалі нема прецеденту.

Ще одне проблемне питання, яке загострилася у зв'язку з внесенням змін до процесуальних законів — питання розмежування юрисдикцій. На сьогодні Верховний Суд України усунений від розв'язання цієї проблеми. А проблема суттєва. І ми з вами це добре знаємо.

Чинні процесуальні кодекси містять норми, які допускають двозначне тлумачення. У результаті особи звертаються в різні суди і отримують ухвали про непідсудність їх справ цьому суду. Часто позовні вимоги роз'єднуються і окремо розглядаються в судах різних юрисдикцій, хоча за характером правовідносин спір повинен вирішуватися одним судом.

Звичайно, ці питання потребують законодавчого врегулювання. Проте всю сукупність майбутніх правових спорів на рівні закону наперед передбачити неможливо. Я вже не кажу про те, що на сьогодні цілком реальними стали випадки визначення непідсудності справи жодному вищому спеціалізованому суду. А це вже відмова в правосудді, яка зараз не може бути усунена зверненням до Верховного Суду.

Чіткий розподіл повноважень між різними спеціалізованими судами є невід'ємним елементом права на доступ до суду. І саме найвищий судовий орган має вирішувати спори щодо визначення юрисдикції. Вищі спеціалізовані суди об'єктивно не можуть виконувати таку функцію саме тому, що вони спеціалізовані.

Ще одна тема, яку я не можу залишити поза увагою, — незалежність судової влади.

Категорія незалежності має дві складові — внутрішнє переконання судці та зовнішнє середовище, в якому він працює.

Хочу підкреслити, що незалежність — це, насамперед, особиста якість. І ми самі не повинні піддаватися зовнішнім негативним проявам. Незалежність потрібно постійно відстоювати, і не лише судам та органам суддівського самоврядування, але й кожному судді. У нашої системи достатньо важелів для захисту суддів, і ми повинні їх використовувати.

А щодо зовнішніх чинників, то дає надію позиція Президента України щодо рішучого викорінення практики тиску та втручання у роботу судових інституцій з боку будь-яких гілок влади.

Проте незалежність, безумовно, не повинна переходити у безвідповідальність. Тому однією з найважливіших проблем на сьогодні є пошук балансу між незалежністю суддів та їх відповідальністю.

Змушений констатувати, що останнім часом відбувся перекіс в сторону посилення відповідальності. Зараз норми Закону "Про Вищу раду юстиції" щодо відповідальності суддів - як дамоклів меч, занесений над головою кожного судді.

Неоднозначні і суб'єктивні критерії порушення суддею присяги надають можливість для їх довільного застосування. Особливо це стосується такої підстави, як порушення суддею строків розгляду справи.

Зараз на одного суддю в окремих судах надходження справ та матеріалів перевищує 250 на місяць! Таке навантаження не залишає суддям шансу не лише на вдосконалення своєї кваліфікації, але й просто на нормальний розгляд справ.

Це може призвести до вибіркового підходу щодо вирішення питання про звільнення судді з посади за порушення присяги.

За таких умов не буде перебільшенням стверджувати, що на сьогодні суддівська робота і, зокрема, ухвалення законних судових рішень, вимагає великої мужності. І, нарешті, хотів би зупинитися на одному з основних факторів, що впливає на рівень судового захисту, — формування професійного суддівського корпусу. Які б ідеальні закони не приймалися, їх застосування залежить від особи конкретного судді.

Сьогодні відбувається «перезавантаження» тих органів, які визначають обличчя судової системи. І зараз, як ніколи, є можливість обрати на найвищі посади осіб, які володіють необхідними якостями: як високим професіоналізмом, так і бездоганною репутацією.

Насамкінець, важливе питання авторитету судової влади. Очевидно, що найкращі наші плани так і залишаться планами, якщо не буде досягнуто довіри суспільства до суду.

Повага до суду не виникає сама по собі лише Із вимог закону. Репутація створюється довго і потребує постійного підтвердження. Навіть одне порушення закону, вчинене одним суддею, заплямовує репутацію всієї судової системи

Проте, безумовно, жодні законодавчі норми чм інші заходи не зможуть забезпечити результат у роботі судді який не має особистої відповідальності за законність ухвалених судових рішень.

Так, за наслідками вивчення Верховним Судом практики розгляду земельних спорів судами Київської області ще у 2008 році, в основному, усунено зловживання у цій сфері. Проте апеляційний суд знову виявив, що окремі судді продовжують хибну практику.

Це вже не недогляд, і не перевантаження справами, а дещо більше. Безумовно, таких суддівських кадрів ми повинні позбуватися. Проте з одиничних фактів не можна виводити систему. І не можна через це таврувати все правосуддя.

У І півріччі цього року суди по першій інстанції розглянули близько 3-х мільйонів справ, а впродовж 2009 року — близько 6 мільйонів. При цьому судова система справляється з таким колосальним навантаженням, зберігши, а у більшості категорій справ — покращивши показники оперативності та якості розгляду. Хіба ця робота не заслуговує на повагу?

І нам потрібно проаналізувати — можливо, саме закритість судової системи призводить до того, що одиничні негативні випадки перекреслюють всі позитиви роботи судової влади. Суспільство має отримувати повну інформацію про суди, а суди — справедливу оцінку суспільства.

Коли дме вітер змін, потрібно піднімати не щит, а вітрила.

На цьому етапі досягнення консенсусу в нас є впевненість, що думка суддівського корпусу буде врахована. І ми повинні докласти всіх зусиль, щоб зміни, які відбуваються в судовій системі, стали дійсно значимими — не за обсягом, а за досягнутими результатами.