Відповідно до статті 150 Конституції України, статей 13, 39, 40 Закону України “Про Конституційний Суд України”, пункту 4 частини другої статті 47 Закону України “Про судоустрій України” звертаємося до Конституційного Суду України з клопотанням про визнання такими, що не відповідають Конституції України, положень частини четвертої статті 18, частини другої статті 19, пункту 1 частини п’ятої статті 117, статті 171¹ Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції Закону України від 13 травня 2010 року № 2181-VI; опубліковано: газета “Голос України” від 15 травня 2010 року, № 88), частини першої статті 24, частини третьої статті 25, частин другої, третьої та четвертої статті 32, частини четвертої статті 42, частини шостої статті 46 Закону України “Про Вищу раду юстиції” (в редакції Закону України від 13 травня 2010 року № 2181-VI; опубліковано: газета “Голос України” від 15 травня 2010 року, № 88), підпункту 4 пункту 3 розділу I, пункту 3 розділу II та в цілому Закону України від 13 травня 2010 року № 2181-VI “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження” (опубліковано: газета “Голос України” від 15 травня 2010 року, № 88; далі – Закон № 2181-VI).

13 травня 2010 року Верховна Рада України прийняла Закон № 2181-VI, пунктами 1, 2 і 3 розділу I якого внесено зміни відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) та Закону України “Про Вищу раду юстиції”.

Зокрема, Законом № 2181-VI КУпАП доповнено статтею 188³², згідно з якою суддів визнано суб’єктами адміністративної відповідальності за ненадання інформації, копій судових справ, які перебувають в їх провадженні і не розглянуті по суті, на вимогу Вищої ради юстиції; у КАС України визначено можливість оскарження актів, дій та бездіяльності Верховної Ради України, Президента України та Вищої ради юстиції лише до Вищого адміністративного суду України як до суду першої і останньої інстанції з недопущенням при цьому вжиття заходів забезпечення адміністративного позову у формі зупинення рішень вказаних органів та заборони їм учиняти певні дії (зміни до статей 18, 19, 117, 171, нова стаття 171¹); змінами до Закону України “Про Вищу раду юстиції” спрощено порядок прийняття рішень Вищою радою юстиції, а саме голосуванням не кваліфікованої, а простої більшості її членів, надано право цьому органу витребовувати копії судових справ, розгляд яких не закінчено, з можливістю застосування заходів відповідальності до суддів та інших посадових осіб суду, які їх протягом десяти днів не надають копії справ, без з’ясування причин цього, визначено безпосередньо в цьому Законі, а не Законі України “Про статус суддів”, досить широкі за обсягом критерії визнання тих чи інших вчинків та бездіяльності суддів порушенням присяги, передбачено можливість вирішення Вищою радою юстиції питання щодо внесення подання про звільнення судді з посади за особливих обставин в разі його повторної відсутності навіть з поважних причин (хвороба, відпустка тощо), участь у голосуванні з цього питання члена Вищої ради юстиції, який ініціював його розгляд, а також допустимість оскарження суддею вказаного рішення Вищої ради юстиції винятково до Вищого адміністративного суду України (зміни до статей 24, 25, 27, 30, 32, 42, 46, 47).

Зазначені положення Закону № 2181-VI уможливили вплив Вищої ради юстиції та її членів, більшість із яких не є представниками судової гілки влади, на суддів при здійсненні ними правосуддя в Україні, а також передбачили суттєве звуження визначеного Конституцією України обсягу гарантій самостійності судів та незалежності суддів, можливості судового захисту їх прав як носіїв судової влади та прав, свобод та законних інтересів інших громадян України.

Зазначені положення Закону № 2181-VI суперечать ряду основоположних норм Конституції України, а саме: частині першій статті 6 про здійснення державної влади в Україні на засадах поділу на законодавчу, виконавчу і судову; частинам першій і другій статті 8 щодо визнання та дії в Україні принципу верховенства права, прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції України і відповідно до її положень; частині другій статті 19 стосовно обов’язку органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; частині третій статті 22 про недопустимість при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини та громадянина; частинам першій і другій статті 55 щодо захисту прав і свобод судом, гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб; статті 59 про право особи захищатися від висунутого обвинувачення, користуватися правовою допомогою захисника; статті 64, згідно з якою конституційні права не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, неприпустимим є обмеження права на судовий захист навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану; пункту 14 частини першої статті 92 про визначення засад судоустрою і статусу суддів спеціальними законами; пункту 22 частини першої статті 92 про визначення виключно законами засад відповідальності, діянь, які є адміністративними і дисциплінарними правопорушеннями; частинам другій та п’ятій статті 125, згідно з якими найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, не допускається створення надзвичайних та особливих судів; частинам першій та другій статті 126 про гарантування незалежності і недоторканності суддів Конституцією та законами України, заборону впливу на суддів у будь-який спосіб; частинам другій і третій статті 131 щодо представницького характеру діяльності Вищої ради юстиції.

Це випливає з нижченаведеного.

1. Законом № 2181-VI внесено ряд змін до Закону України “Про Вищу раду юстиції”, якими змінено порядок визначення повноважності засідань Вищої ради юстиції (частина перша статті 24), а також порядок розгляду питань про звільнення судді (статті 30 та 32).

Так, відповідно до змін, внесених до частини першої статті 24 Закону України “Про Вищу раду юстиції” (абзац другий підпункту 1 пункту 3 розділу І Закону № 2181-VI), засідання Вищої ради юстиції вважається правомочним, якщо на ньому присутні більшість членів Вищої ради юстиції від її конституційного складу, тоді як редакцією цього положення Закону до внесення до нього змін передбачалося, що засідання ради є правомочним за умови присутності на ньому не менш як двох третин від її конституційного складу.

Вища рада юстиції – конституційний орган, який складається з двадцяти членів. Сімнадцять членів Вищої ради юстиції призначаються до складу Вищої ради юстиції, а три члени Вищої ради юстиції – Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України – входять до її складу за посадою (стаття 131 Конституції України). Статус Вищої ради юстиції визначається Конституцією України і Законом України “Про Вищу раду юстиції”. Вища рада юстиції є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність (стаття 1 Закону України “Про Вищу раду юстиції ”).

Правовий статус члена Вищої ради юстиції має свої особливості, обумовлені наявністю у її складі представників органів державної влади, юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ, громадських організацій, осіб, які призначаються членами Вищої ради юстиції і які входять до її складу за посадою (підпункт 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 18 вересня 2008 року № 18-рп/2008).

Отже, правовий статус Вищої ради юстиції характеризується тим, що вона є конституційним колегіальним органом, який має представницький характер, оскільки до його складу входять представники державних органів і недержавних установ та організацій.

З урахуванням особливого статусу Вищої ради юстиції законодавче врегулювання порядку організації її роботи, зокрема в частині встановлення вимог до визначення правомочності її засідань, має важливе значення для забезпечення легітимного характеру діяльності цього органу та законності рішень, які він приймає.

За усталеною конституційною практикою вимоги до правомочності засідань колегіальних органів (кворуму) в діяльності представницьких органів влади, яким є і Вища рада юстиції, мають забезпечувати, з одного боку, організованість та ефективність здійснення своїх повноважень, законність прийнятих цим органом рішень, з іншого, з урахуванням представницького характеру, – максимальне врахування при прийнятті рішень позиції всіх суб’єктів, що формують цей орган.

Підвищення вимог до кворуму в діяльності представницького органу забезпечує більш повну реалізацію його представницької функції. Суттєве зниження цих вимог нівелює представницьку сутність цього органу та може призвести, з одного боку, до ускладнення діяльності цього органу у зв’язку з неможливістю прийняття відповідного рішення, а з іншого – до прийняття рішень без урахування позицій меншості, права якої також повинні гарантуватися.

Законодавча практика, за якою для правомочності засідань колегіальних органів, які мають представницький характер, визначається необхідний кворум, що становить не менше двох третин від їх складу, є усталеною. Зокрема, Законом України “Про Центральну виборчу комісію” передбачено, що засідання Комісії є повноважним за умови присутності не менш як двох третин передбаченого цим Законом складу Комісії (частина четверта статті 11). Пленарне засідання Конституційного Суду України визнається повноважним, якщо на ньому присутні не менше дванадцяти суддів Конституційного Суду України, тобто не менше двох третин від його конституційного складу (частина третя статті 51 Закону України “Про Конституційний Суд України”). Підвищені порівняно з необхідністю присутності простої більшості членів колегіального органу вимоги встановлені для визначення правомочності засідань Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (стаття 24 Закону України “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”), Ради Національного банку України (частина третя статті 11 Закону України “Про Національний банк України”).

Таким чином, зниження необхідного кворуму для правомочності засідань Вищої ради юстиції не відповідає визначеному в частинах другій та третій статті 131 Конституції України представницькому характеру цього органу, оскільки може призвести до усунення окремих суб’єктів формування цього органу від участі в його роботі та прийнятті ним рішень.

Окремо слід наголосити, що зниження необхідного кворуму для правомочності засідань Вищої ради юстиції може призвести до ігнорування позиції представників судової влади у цьому органі, що не відповідає визначеному статтею 6 Конституції України принципу самостійності судової влади. Більше того, запровадження таких змін дозволяє повністю усунути судову владу від участі у прийнятті рішень щодо суддівської кар’єри, що не узгоджується з міжнародними стандартами у сфері незалежності судової влади.

Так, згідно з підпунктом “с” пункту 2 принципу I Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № (94) 12 від 13 жовтня 1994 року “Незалежність, дієвість та роль суддів” “орган, який є уповноваженим приймати рішення щодо обрання та кар’єри суддів, повинен бути незалежним від уряду та адміністративних органів. Для гарантії незалежності цього органу мають бути запроваджені такі положення, як, наприклад, нагляд за тим, щоб його члени призначались судовою владою і щоб орган самостійно приймав рішення про власні правила процедури”.

У пункті 1.3 Європейської хартії про закон “Про статус суддів”, затвердженої Радою Європи 10 липня 1998 року, передбачено, що “стосовно кожного рішення щодо обрання, добору, призначення, просування по службі або припинення повноважень судді Закон передбачає втручання уповноваженого органу, який не залежить від законодавчої та виконавчої гілок влади, мінімум половина членів якого є суддями, обраними у встановленому порядку іншими суддями на основі принципів, що гарантують найширше представництво судової гілки влади”.

Крім того, вказаними змінами суттєво звужуються гарантії незалежності суддів, визначені статтею 126 Конституції України, до яких згідно з правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу), віднесено й особливий порядок їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади (пункт 27 частини першої статті 85, частини четверта, п’ята статті 126, частини третя, четверта статті 127, стаття 128, пункт 1 частини першої статті 131); особливий порядок притягнення їх до дисциплінарної відповідальності (пункт 3 частини першої статті 131 Конституції України).

Враховуючи те, що особливий порядок розгляду питань, пов’язаних із призначенням або звільненням з посади судді, притягненням його до відповідальності, є складовою змісту права суддів на незалежність. Зміна цього порядку шляхом зниження кворуму правомочності Вищої ради юстиції як конституційного органу, що є важливою ланкою в процесі прийняття таких рішень, звужує зміст цього гарантованого Конституцією України права.

Таким, що звужує встановлені Конституцією України гарантії незалежності суддів, а отже, не відповідає Конституції України, є і виключення Законом № 2181-VI (підпункт 4 пункту 3 розділу І) положення частини другої статті 30 Закону України “Про Вищу раду юстиції”, яким було передбачено, що член Вищої ради юстиції, який порушив питання перед Вищою радою юстиції про звільнення з посади судді, не бере участі в голосуванні при прийнятті рішення.

Вказане положення Закону було додатковою гарантією, яка забезпечувала розгляд питання про звільнення судді з посади на засадах об’єктивності, неупередженості, безсторонності і відповідала вимогам справедливості, що за визначенням Конституційного Суду України є однією із засад права (Рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі про призначення судом більш м’якого покарання).

У зв’язку із цим слід наголосити, що визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом мають бути реально забезпечені. Зниження рівня гарантій незалежності суддів у разі прийняття нових законів чи внесення змін до чинних законів є неприпустимим (підпункт 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 ).

2. Суттєво знижено гарантії незалежності суддів, встановлені Основним Законом України, положеннями статті 25 Закону України “Про Вищу раду юстиції” (в редакції підпункту 2 пункту 3 розділу І Закону № 2181-VI), якою розширено визначені Конституцією України повноваження Вищої ради юстиції, внаслідок чого стало можливим чинення впливу на суддів при здійсненні ними правосуддя.

Зокрема, частиною третьою статті 25 Закону України “Про Вищу раду юстиції” (в редакції Закону № 2181-VI) Вищу раду юстиції наділено повноваженнями витребовувати із судів копії судових справ, розгляд яких не закінчено.

Це прямо суперечить рішенням Конституційного Суду України від 19 травня 1999 року № 4-рп/99 у справі про запити народних депутатів України, від 11 квітня 2000 року № 4-рп/2000 у справі про запити народних депутатів України до прокуратури, від 20 березня 2002 року № 4-рп/2002 у справі про запити і звернення народних депутатів України до органів дізнання і досудового слідства, в яких зазначено, що Конституція і закони України гарантують незалежність і недоторканність суддів, а також забороняють вплив на суддів у будь-який спосіб, що закріплено у статті 126 Конституції України.

Крім того, зазначене положення Закону України “Про Вищу раду юстиції” не узгоджується з Рішенням Конституційного Суду України від 21 травня 2002 року № 9-рп/2002 у справі про Закон України “Про Вищу раду юстиції”, згідно з яким ознайомлення Вищою радою юстиції з матеріалами судових справ, розгляд яких не закінчено, можливе лише в рамках здійснення перевірки в конкретній справі з питань дисциплінарної відповідальності суддів і прокурорів або звільнення судді за порушення присяги.

Неконституційне розширення Законом № 2181-VI змісту повноважень Вищої ради юстиції щодо можливості ознайомлення з матеріалами судових справ, розгляд яких не закінчено, передбачених попередньою редакцією Закону “Про Вищу раду юстиції”, які були визнані зазначеним вище Рішенням Конституційного Суду України такими, що відповідають Конституції України, випливає з аналізу положень частини першої статті 25 цього Закону в новій редакції, відповідно до яких Вища рада юстиції для здійснення своїх повноважень може одержувати необхідну інформацію від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, громадян та їх об’єднань. Така інформація надається на письмовий запит Вищої ради юстиції з перевірки конкретних справ.

Як зазначив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками, “із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі”.

Змінами, внесеними Законом № 2181-VI, фактично здійснено підміну наданого Вищій раді юстиції права на ознайомлення з матеріалами судових справ у рамках здійснення перевірки в конкретній справі з питань дисциплінарної відповідальності суддів або звільнення судді за порушення присяги правом витребовувати копії судових справ, розгляд яких не закінчився, для перевірки конкретної судової справи.

Така зміна змісту повноважень Вищої ради юстиції є неконституційною, оскільки звужує конституційні гарантії незалежності суддів, передбачені статтею 126 Конституції України, зокрема щодо заборони впливу на суддів у будь-який спосіб.

Це не відповідає також загальновизнаним міжнародним стандартам незалежності судових органів, які передбачають неможливість надання позапроцесуальної оцінки судовим рішенням, неприпустимість втручання в процес здійснення суддями правосуддя. Зокрема, пунктом 4 Основних принципів незалежності судових органів, які схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, передбачено, що “не повинно мати місця неправомірне чи несанкціоноване втручання в процес правосуддя, і судові рішення, винесені суддями, не підлягають перегляду. Цей принцип не перешкоджає здійснюваному відповідно до закону судовому перегляду чи пом’якшенню вироків, винесених судовими органами”.

Отже, частина перша статті 24, стаття 25, частина п’ята статті 32 Закону України “Про Вищу раду юстиції” (в редакції відповідно абзацу другого підпункту 1, підпунктів 2 і 4 пункту 3 розділу І Закону № 2181-VI), підпункт 4 пункту 3 розділу І Закону № 2181-VI, яким виключено положення частини другої статті 30 Закону України “Про Вищу раду юстиції”, не відповідають статтям 6, 126, 131 Конституції України, оскільки суттєво знижують конституційні гарантії незалежності суддів, уможливлюють вплив на суддів, не враховують визначений Конституцією України самостійний статус судової влади, а також статус Вищої ради юстиції.

3. Такими, що не відповідають визначеним Основним Законом України (частина перша статті 129 Конституції України) та загальновизнаним міжнародним стандартам незалежності суддів, конституційним повноваженням Вищої ради юстиції (стаття 131 Конституції України), є положення частин другої-четвертої статті 32 в частині визначення порядку розгляду Вищою радою юстиції питання про звільнення судді з посади за особливих обставин, частини четвертої статті 42, частини шостої статті 46 Закону України “Про Вищу раду юстиції” щодо розгляду Вищою радою юстиції питання про дисциплінарну відповідальність судді (в редакції Закону від № 2181-VI).

Так, Законом № 2181-VI у новій редакції частин другої та третьої статті 32 Закону України “Про Вищу раду юстиції” надано визначення порушення присяги судді, відповідно до якого порушенням суддею присяги є:

вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів;

незаконне отримання суддею матеріальних благ або здійснення витрат, що перевищують доходи такого судді та членів його сім’ї;

умисне затягування суддею строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом;

порушення морально-етичних принципів поведінки судді.

Порушенням присяги судді, що обіймає адміністративну посаду в суді, є також невиконання ним посадових обов’язків, встановлених для відповідної адміністративної посади, пов’язаних з процесуальними діями.

У зв’язку із цим зауважуємо, що пунктом 5 частини п’ятої статті 126 Конституції України визначено, що суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення ним присяги.

Внесення подання про звільнення суддів з посад належить до відання Вищої ради юстиції (пункт 1 частини першої статті 131 Конституції України).

Системний аналіз положень цих статей Основного Закону України свідчить про те, що внесення подання про звільнення судді за порушення присяги належить до виключної компетенції Вищої ради юстиції, яка, приймаючи таке рішення відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, має діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зокрема, Вища рада юстиції при прийнятті вказаного рішення має враховувати відповідні положення Закону України “Про статус суддів”, зокрема статтю 10, якою встановлено, що вперше призначений суддя в урочистій обстановці приймає присягу такого змісту: “Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об’єктивним і справедливим”; статті 6 та 31, якими визначено обов’язки судді та підстави для дисциплінарної відповідальності.

Зазначене підтверджується і правовою позицією Конституційного Суду України, висловленою у Рішенні від 21 травня 2002 року № 9-рп/2002, де зазначається, що здійснення вчинків і дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності, є порушенням присяги, пов’язуючи це з текстом присяги, який складається суддями, обов’язками судді, визначеними статтею 6 Закону України “Про статус суддів”, а також підставами для дисциплінарної відповідальності, передбаченими статтею 31 Закону України “Про статус суддів”.

Однак, визначивши у новій редакції частин другої та третьої статті 32 Закону України “Про Вищу раду юстиції”, що є порушенням присяги, законодавець фактично перебрав на себе функції Вищої ради юстиції, яка відповідно до Конституції України наділена виключними повноваженнями оцінювати наявність фактів порушення присяги в тих чи інших діях судді та вносити у зв’язку з цим подання про його звільнення з посади.

Вказане підтверджується правовою позицією Конституційного Суду України, який вважає, що “відповідно до пункту 1 частини першої статті 131 Конституції України тільки Вища рада юстиції має виключне конституційне повноваження вносити подання про звільнення суддів з посади і що будь-яких застережень чи обмежень у реалізації цього повноваження Конституція України не передбачає” (Рішення від 21 травня 2002 року № 9-рп/2002).

Таким чином, визначення у Законі України “Про Вищу раду юстиції” поняття “порушення присяги”, з яким пов’язується можливість внесення Вищою радою юстиції подання про звільнення судді відповідно до пункту 5 частини п’ятої статті 126 Конституції України, обмежує реалізацію передбаченого пунктом 1 частини першої статті 131 Конституції України виключного повноваження Вищої ради юстиції на підставі оцінки її членами відповідних обставин провадження вносити подання про звільнення судді з посади за порушення присяги.

Отже, Верховна Рада України, ухваливши Закон № 2181-VI, порушила приписи частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади зобов’язані діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, і частин другої та третьої статті 8 Основного Закону України, відповідно до яких Конституція України має найвищу юридичну силу; закони приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй.

Викладенням статті 32 Закону України “Про Вищу раду юстиції” в новій редакції, в частинах другій і третій якої встановлені критерії визнання певних діянь суддів порушенням присяги, порушено приписи пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України про визнання статусу суддів спеціальним законом. Питання визначення ознак діянь, наявність яких може розглядатися як порушення присяги судді і бути фактичною підставою для звільнення судді з посади, належить до питань статусу суддів. До прийняття Закону № 2181-VI вони врегульовувалися, як того і вимагає Основний Закон України, в Законі України “Про статус суддів”. Зокрема, статтями 5, 6, 10 цього Закону визначено вимоги, які ставляться до суддів, їх обов’язки, зміст присяги судді. За логікою цих конституційних приписів, якщо законодавець і мав на меті уточнити змістовно ознаки діянь, які можуть свідчити про вчинення суддею присяги, він мав це зробити шляхом внесення відповідних змін до Закону України “Про статус суддів”, а не до Закону України “Про Вищу раду юстиції”, предметом правового регулювання якого є визначення статусу і повноважень Вищої ради юстиції – конституційного органу, покликаного вносити подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад, приймати рішення про порушення суддями вимог щодо несумісності, здійснювати дисциплінарне провадження стосовно суддів Верховного Суду України та суддів вищих спеціалізованих судів.

Крім того, окремі передбачені в новій редакції частини другої статті 32 Закону України “Про Вищу раду юстиції” (підпункт 4 пункту 3 розділу I Закону № 2181-VI) ознаки діянь судді, які тепер запропоновано розглядати як порушення присяги, зокрема умисне затягування ним строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом; порушення морально-етичних принципів поведінки судді, з огляду на превалювання суб’єктивних оціночних критеріїв при їх встановленні (наприклад, наявність чи відсутність умислу на затягування справи, порушення морально-етичних принципів, які законом не визначаються) дозволяють їх використовувати для чинення впливу на суддів під час судового розгляду ними справ, що забороняється частиною другою статті 126 Основного Закону України. Так, сьогодні є масовим явищем перевантаження суддів судовими справами. Середньомісячний показник стану надходження справ на одного суддю загального місцевого суду в Україні становить від 100 до 300 справ і матеріалів. У зв’язку з тим, що судді судів усіх рівнів є практично суттєво перевантаженими, запроваджені Законом № 2181-VI вказані норми дозволятимуть кваліфікувати як порушення присяги (за наявності відповідної потреби) діяльність будь-якого судді суду загальної юрисдикції в Україні.

Частиною четвертою статті 32, частиною четвертою статті 42, частиною шостою статті 46 Закону України “Про Вищу раду юстиції” (в редакції Закону № 2181-VI) передбачено можливість розгляду Вищою радою юстиції питання щодо внесення подання про звільнення судді з посади за особливих обставин (пункти 4–6 частини п’ятої статті 126 Конституції України) за його відсутності у разі повторного нез’явлення цього судді на засідання Вищої ради юстиції навіть з поважних причин (хвороба, відрядження тощо), при цьому за змістом цих положень такий розгляд можливий навіть без надання ним письмових пояснень.

Таким чином, відповідними положеннями Закону № 2181-VI суддів позбавлено права захищатися від висунутого обвинувачення та можливості користуватися допомогою захисника, в тому числі адвоката, що гарантується нормами статті 59 Конституції України.

Такий порядок не відповідає закріпленим в Основних принципах Організації Об’єднаних Націй щодо незалежності правосуддя, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, правилам розгляду питань, пов’язаних із відповідальністю суддів, відповідно до яких “звинувачення або скарга, що надійшли на суддю в ході виконання ним своїх судових і професійних обов’язків, повинні бути невідкладно і безсторонньо розглянуті згідно з відповідною процедурою. Суддя має право на відповідь і справедливий розгляд. На початковому етапі розглядання скарги має проводитись конфіденційно, якщо суддя не звернеться з проханням про інше”.

У пункті 5.1 Європейської хартії про закон “Про статус суддів”, затвердженої Радою Європи 10 липня 1998 року, також передбачено, що “у випадку невиконання суддею одного із своїх обов’язків, чітко визначених законом, він може підлягати санкції лише на підставі рішення за пропозицією, рекомендацією або згодою комітету або органу, принаймні половина складу якого обрані судді. Справа такого судді повинна бути повністю розглянута цим органом, заслухано сторони, а суддя, справа якого розглядається, повинен мати право на представництво. Шкала застосовуваних санкцій має бути визначена суддівським законом, а застосування цих санкцій має підлягати принципу пропорційності. Рішення виконавчого органу, комітету або органу, що визначає санкцію, як це передбачається законом, може підлягати оскарженню у вищій судовій інстанції”.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Статтею 8 Основного Закону України встановлено ієрархію нормативних актів, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй. Верховна Рада України, визначаючи засади юридичної відповідальності у тій чи іншій галузі права, в обов’язковому порядку повинна враховувати конституційні положення. Рішенням Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 визначено, що цей принцип полягає в утвердженні панівної ролі права в суспільстві, він вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, у тому числі в закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Статтею 1 Конституції України передбачено, що Україна є правовою державою. У пункті 22 частини першої статті 92 Основного Закону України встановлено, що виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них. Однак законодавче регулювання питань притягнення до юридичної відповідальності на конституційному рівні відноситься до компетенції Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу лише в межах, що не порушують та/або звужують зміст основних конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Дотримання принципу верховенства права, гарантування конституційних прав та свобод людини і громадянина є особливо актуальним під час реалізації механізму притягнення до юридичної відповідальності суддів. Це пов’язано, насамперед, із обмеженням їх прав і свобод, що має місце у процесі їх притягнення до юридичної відповідальності, адже судді Конституцією України наділені спеціальним статусом, що забезпечує їх недоторканність та незалежність.

Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є основним обов’язком держави. У свою чергу права, свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (стаття 3 Конституції України), конституційні права і свободи гарантуються та не можуть бути скасовані чи звужені (частини друга та третя статті 22 Конституції України). Такі гарантії зумовлені побудовою в Україні демократичної, правової держави, а також необхідністю забезпечення дії принципу верховенства права.

Таким чином, положення частин другої, третьої статті 32 в частині визначення ознак порушення суддею присяги, частини четвертої статті 32, частини четвертої статті 42, частини шостої статті 46 Закону України “Про Вищу раду юстиції” щодо можливості розгляду Вищою радою юстиції питання про звільнення судді з посади за особливих обставин, а також про дисциплінарну відповідальність судді за його відсутності з поважних причин та без надання ним пояснень (в редакції Закону № 2181-VI) не відповідають статті 8, частині другій статті 19, частинам другій та третій статті 22, статтям 59, 126, 131 Конституції України.

4. Законом № 2181-VI внесено зміни до КАС України в частині визначення порядку судового оскарження актів, дій та бездіяльності Верховної Ради України, Президента України та Вищої ради юстиції.

Відповідно до частини четвертої статті 18 КАС України (в редакції підпункту 1 пункту 2 розділу І Закону № 2181-VI) Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції. Частину другу статті 19 КАС України, яка визначає підсудність адміністративним судам за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача справ щодо оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної особи, доповнено словами “крім справ з приводу оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, які стосуються інтересів конкретної особи”.

КАС України також доповнено новою статтею 171¹ “Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції” (підпункт 6 пункту 2 розділу І Закону № 2181-VI), якою передбачено, що акти, дії чи бездіяльність Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції оскаржуються до Вищого адміністративного суду України. Для цього у Вищому адміністративному суді України створюється окрема палата (частина друга статті 171¹); рішення Вищого адміністративного суду України щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції є остаточним і не підлягає перегляду в апеляційному чи касаційному порядку (частина шоста статті 171¹).

Відповідні зміни внесено і до Закону України “Про Вищу раду юстиції”, статтю 27 якого доповнено новою частиною третьою, яка передбачає, що акти Вищої ради юстиції можуть бути оскаржені виключно до Вищого адміністративного суду України в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України (абзаци четвертий та п’ятий підпункту 3 пункту 3 розділу І Закону № 2181-VI).

Таким чином, цими змінами до законодавства фізичних та юридичних осіб, у тому числі суддів та кандидатів на посаду судді, позбавлено права апеляційного та касаційного оскарження судових рішень (яке вони мали до прийняття Закону № 2181-VI), ухвалених за результатами розгляду позовів щодо порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів у сфері публічно-правових відносин зазначеними вище органами державної влади.

Із цього приводу слід зауважити, що згідно з Конституцією України Україна є демократичною, правовою державою (стаття 1); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, головним обов’язком якої є утвердження та забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3); в Україні визнається і діє принцип верховенства права, звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8); права та свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55).

Основним Законом України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб (частина друга статті 55).

Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав та охоронюваних законом інтересів людини і громадянина. Отже, право на апеляційне оскарження судових рішень в контексті положень частин першої, другої статті 55, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України є складовою права кожного на звернення до суду (підпункт 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010 у справі про апеляційне оскарження ухвал суду).

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом, Конституцією України визначено однією з основних засад судочинства (пункт 8 частини третьої статті 129).

Отже, Конституція України передбачає можливість обмеження законом апеляційного та касаційного оскарження суду. Однак вважаємо, що при цьому таке обмеження не може порушувати гарантованого Конституцією України права на судовий захист, яке, у свою чергу, “є гарантією всіх прав і свобод людини і громадянина” (пункт 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора).

Конституційне право на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних. Кожен під час розгляду будь-якої справи має право на правосуддя, яке відповідало б вимогам справедливості. Право на судовий захист конкретизовано статтею 6 Закону України “Про судоустрій України”. Відповідно до частини першої статті 6 цього Закону всім суб’єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. За частиною другою цієї статті для забезпечення всебічного, повного та об’єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Право на судовий захист передбачає також можливість звернення всіх учасників судового провадження до судів апеляційної та касаційної інстанцій (пункт 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 ).

Згідно з підпунктом 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 “реалізацією права особи на судовий захисті є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина”.

Право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб Конституцією України гарантується окремо, чим підкреслюється важливість правосуддя у сфері забезпечення дотримання прав та свобод людини і громадянина, яке здійснюється шляхом судового захисту від незаконних (протиправних) рішень та діянь органів влади. Такий підхід відповідає і міжнародним зобов’язанням України, зокрема статті 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року), відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Як зазначав єдиний орган конституційної юрисдикції, однією з найважливіших умов визначеності відносин між людиною і державою є закріплення у статтях 3, 21 Конституції України принципу непорушності прав і свобод людини. Визнаючи людину найвищою соціальною цінністю, Основний Закон України встановлює перелік прав і свобод, гарантує і забезпечує їх захист, у тому числі від порушення з боку держави, її органів та посадових осіб (підпункт 4.2 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 березня 2005 року № 2-рп/2005 у справі про податкову заставу).

Отже, унеможливлення апеляційного та касаційного оскарження рішень Верховної Ради України, Президента України та Вищої ради юстиції порушує гарантоване частинами першою та другою статті 55 Конституції України право на ефективний та справедливий судовий захист від незаконних (протиправних) рішень вказаних органів державної влади.

У зв’язку з цим слід наголосити, що Конституція України гарантує конституційні права, прямо забороняє звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів (частини друга, третя статті 22). Це стосується і визначеного статтею 55 Конституції України права на судовий захист (підпункт 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004). Отже, жоден закон не може у будь-який спосіб звузити зміст та обсяг такого права. Як зазначив Конституційний Суд України, за змістом положень частин другої, третьої статті 22 Основного Закону України конституційні права і свободи гарантуються, а держава повинна утримуватись від прийняття будь-яких актів, які призводили б до скасування чи звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (підпункт 3.5 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007 у справі про гарантії незалежності суддів).

Більше того, “забезпечення прав і свобод, крім усього іншого, потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод” (підпункт 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004 у справі про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України”).

Саме таким механізмом є передбачена Конституцією України та КАС України (у редакції, що діяла до внесення змін Законом № 2181-VI) можливість апеляційного та касаційного оскарження рішень судів, прийнятих за наслідками розгляду спорів щодо порушення прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин рішеннями, діями чи бездіяльністю Верховної Ради України, Президента України та Вищої ради юстиції.

За правовою позицією Конституційного Суду України, висловленою у пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 у справі про рівень пенсії і щомісячного довічного утримання, зміст прав і свобод людини – це умови і засоби, які визначають матеріальні та духовні можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку. Обсяг прав людини – це кількісні показники відповідних можливостей, які характеризують його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву та виражені у певних одиницях виміру.

Звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод – це зменшення кола суб’єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики.

Як уже зазначалося, апеляційне та касаційне оскарження судового рішення є складовою права кожного на звернення до суду. Отже, можливість апеляційного та касаційного оскарження, з одного боку, визначає зміст, а з іншого – обсяг права на судовий захист.

Позбавлення фізичних та юридичних осіб права апеляційного та касаційного оскарження рішень судів, прийнятих у справах, де відповідачами є Верховна Рада України, Президент України та Вища рада юстиції, є звуженням як змісту, так і обсягу права на судовий захист, гарантованого частинами першою та другою статті 55 Конституції України, що не відповідає частинам другій та третій статті 22 Конституції України.

Крім того, положення частини четвертої статті 18, частини другої статті 19, статті 171¹ КАС України, частини третьої статті 27 Закону України “Про Вищу раду юстиції” (в редакції Закону № 2181-VI), якими визначено підсудність Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, не відповідають визначеній Конституцією України побудові системи судів загальної юрисдикції.

Як зазначав Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2003 року № 20-рп/2003 у справі про Касаційний Суд України, “системний аналіз положень частин другої, третьої, четвертої статті 125 і пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України засвідчує, що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях). За змістом цих положень апеляційною інстанцією названі апеляційні суди, а касаційне провадження може здійснюватися у відповідних судах, визначених статтею 125 Конституції України” (підпункт 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).

Таким чином, наділення законодавцем Вищого адміністративного суду України повноваженнями суду першої інстанції з розгляду справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції не відповідає його конституційному статусу вищого спеціалізованого суду, визначеному частиною третьою статті 125 Основного Закону України.

Такий висновок підтверджується і правовою позицією Конституційного Суду України, висловленою у Рішенні від 11 березня 2010 року № 8-рп/2010, згідно з якою визначення у частині третій статті 125 Конституції України вищих судів як вищих судових органів спеціалізованих судів означає, що вищі суди здійснюють на підставах і в межах, встановлених законами про судочинство, повноваження суду касаційної інстанції стосовно рішень відповідних спеціалізованих судів (пункт 1 мотивувальної частини).

Зазначені положення частини четвертої статті 18, частини другої статті 19, статті 171¹ КАС України, частини третьої статті 27 Закону України “Про Вищу раду юстиції” (в редакції Закону № 2181-VI) в частині визначення виключного порядку розгляду позовів щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції спеціальною палатою Вищого адміністративного суду України, рішення якої є остаточними, фактично означають не що інше, як запровадження особливого суду в цій значимій для багатьох громадян та суспільства загалом категорії справ. А це прямо забороняється частиною п’ятою статті 125 Конституції України, де встановлено, що не допускається створення надзвичайних та особливих судів в Україні.

З вказаних вище підстав не узгоджується з вимогами Основного Закону України і положення пункту 3 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону № 2181-VI, якими передбачено, що апеляційні скарги, подані до набрання чинності цим Законом до відповідних адміністративних судів в адміністративних справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, провадження за якими не відкрито, передаються відповідними адміністративними судами до Вищого адміністративного суду України.

Зазначеним положенням Закону фактично передбачається надання Вищому адміністративному суду України повноваження з апеляційного перегляду рішень судів першої інстанції, прийнятих у таких справах, що не відповідає визначенню Вищого адміністративного суду України як суду касаційної інстанції.

З огляду на вищевикладене положення частини четвертої статті 18, частини другої статті 19, статті 171¹ КАС України, частини третьої статті 27 Закону України “Про Вищу раду юстиції” (в редакції відповідно підпунктів 1, 2 і 6 пункту 2 та підпункту 3 пункту 3 розділу І Закону № 2181-VI), якими встановлено підсудність Вищому адміністративному суду як суду першої інстанції справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, визначено особливості провадження у таких справах, якими, зокрема, передбачено, що рішення Вищого адміністративного суду України щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції є остаточним і не підлягає перегляду в апеляційному та касаційному порядку, не відповідає статтям 1, 3, 8, частинам другій та третій статті 22, частинам першій та другій статті 55, частинам третій і п’ятій статті 125, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України.

Із вказаних вище підстав не відповідають наведеним нормам Конституції України і положення пункту 3 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону № 2181-VI, якими передбачено, що апеляційні скарги, подані до набрання чинності цим Законом до відповідних адміністративних судів в адміністративних справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, провадження за якими не відкрито, передаються відповідними адміністративними судами до Вищого адміністративного суду України.

5. Законом № 2181-VI викладено у новій редакції частину п’яту статті 117 КАС України. Внесеними змінами КАС України доповнено положеннями, відповідно до яких не допускається забезпечення позову шляхом зупинення актів Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції та встановлення для них заборони вчиняти певні дії.

Конституційний Суд України наголошував, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003, від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Можливість поновлення порушеного права громадянина у разі прийняття судом рішення на його користь забезпечується заходами, передбаченими статтею 117 КАС України, якою встановлено, що суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень.

У зв’язку з цим слід зауважити, що Верховна Рада України та Президент України Конституцією України наділені повноваженнями приймати акти, що прямо чи опосередковано стосуються гарантованих конституційних прав та свобод людини і громадянина майже у всіх сферах суспільного життя. Зокрема, Верховна Рада України відповідно до статті 85 Конституції України призначає вибори Президента України, чергові та позачергові вибори до органів місцевого самоврядування (пункти 7, 30 частини першої), тобто приймає акти, які безпосередньо стосуються реалізації громадянами гарантованого частиною першою статті 38 Конституції України права брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; Президент України відповідно до пункту 26 частини першої статті 106 Конституції України приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, надання притулку, що пов’язано з реалізацією громадянами України, іноземцями та особами без громадянства їх прав та свобод, визначених статтями 25, 26 Конституції України, тощо.

Отже, встановлення для суду заборони зупиняти дію актів та забороняти вчиняти певні дії вказаними вище органами державної влади за умови їх очевидної незаконності чи протиправності може призвести до неможливості забезпечення прав, свобод та законних інтересів позивача, істотно ускладнити виконання рішення суду, постановленого в окремій справі, що фактично означатиме неможливість реалізації фізичними та юридичними особами гарантованого частинами першою та другою статті 55 Конституції України права на судовий захист їх конституційних прав та свобод. Відповідна позиція висловлена й у Рішенні Конституційного Суду України від 19 жовтня 2009 року № 26-рп/2009 у справі про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо виборів Президента України.

Можливість вжиття судом заходів забезпечення позову в адміністративній справі, у тому числі шляхом зупинення дії акта суб’єкта владних повноважень чи встановлення для нього заборони вчиняти певні дії, є додатковою гарантією реалізації права на судовий захист.

У зв’язку з цим зауважуємо, що судова практика підтверджує: наявність у суду повноважень вживати заходів забезпечення позову шляхом зупинення актів органів державної влади, зокрема Верховної Ради України, дозволяє гарантувати ефективний захист прав, свобод та законних інтересів громадян до постановлення рішення у справі. Так, лише завдяки винесенню Печерським районним судом м. Києва, а потім – окружним адміністративним судом м. Києва ухвал про зупинення дії Постанови Верховної Ради України від 30 травня 2007 року № 1098-V “Про тимчасовий порядок призначення суддів на адміністративні посади та звільнення з цих посад” дозволило запобігти масовому втручанню у здійснення правосуддя шляхом призначення суддів на адміністративні посади в судах та звільнення їх з цих посад у спосіб, не передбачений Конституцією та законами України. Рішенням Конституційного Суду України від 25 березня 2010 року № 9-рп/2010 вказану Постанову Верховної Ради України визнано неконституційною.

Унаслідок внесення Законом № 2181-VI зазначених змін фізичних та юридичних осіб позбавлено (у зв’язку з неможливістю забезпечення судом адміністративного позову шляхом зупинення дії акта суб’єкта владних повноважень чи встановлення для нього заборони вчиняти певні дії) ефективної та реальної гарантії поновити свої права, свободи чи законні інтереси в разі їх порушення вказаними вище органами державної влади, чим суттєво звужено та обмежено зміст та обсяг права громадян на судовий захист, гарантії його ефективності.

Як зауважував Конституційний Суд України, реальність будь-якого суб’єктивного права полягає в його гарантованості (Рішення від 10 жовтня 2001 року № 13-рп/2001 у справі про заощадження громадян); зниження рівня гарантованості окремих конституційних прав та свобод людини і громадянина, звуження їх змісту та обсягу є їх обмеженням (Висновок Конституційного Суду України від 14 березня 2001 року № 1-в/2001 у справі про внесення змін до статей 84, 85 та інших Конституції України).

Отже, такі зміни до КАС України не відповідають також частинам другій та третій статті 22 Конституції України, відповідно до яких конституційні права та свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Виходячи із наведеного, слід дійти висновку, що пункт 1 частини п’ятої статті 117 КАС України (відповідно до змін, внесених підпунктом 4 пункту 2 розділу І Закону № 2181-VI), яким передбачено, що не допускається забезпечення позову шляхом зупинення актів Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції та встановлення для них заборони вчиняти певні дії, не відповідає частинам другій та третій статті 22, частинам першій та другій статті 55 Конституції України.

6. Конституція України (частина друга статті 19) зобов’язує органи державної влади, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Цей конституційний припис стосується і Верховної Ради України. На цьому неодноразово наголошував Конституційний Суд України у своїх рішеннях (наприклад, пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 25 березня 2010 року № 9-рп/2010 у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України “Про тимчасовий порядок призначення суддів на адміністративні посади та звільнення з цих посад”; підпункт 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 1 квітня 2008 року № 4-рп/2008 у справі про Регламент Верховної Ради України тощо).

Разом із тим, приймаючи Закон № 2181-VI Верховна Рада України порушила вказаний основоположний конституційний припис. Зокрема, цей Закон було прийнято з грубим порушенням процедури, визначеної в частині першій статті 116 Закону України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI “Про Регламент Верховної Ради України”. Згідно з цими законодавчими положеннями допускається внесення пропозицій та поправок до законопроекту, який готується до другого читання, лише до того тексту законопроекту (статей, їх частин, пунктів, речень), який прийнятий Верховною Радою за основу. Всупереч цим вимогам Закону України “Про Регламент Верховної Ради України” під час підготовки до другого читання проекту Закону України “Про внесення змін до деяких законів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження” (реєстр. № 6109 від 25 лютого 2010 року), в якому на момент прийняття за основу передбачалося лише внесення змін до статей 1 і 27 Закону України “Про Вищу раду юстиції” та доповнення КАС України новою статтею 171¹ стосовно запровадження оскарження актів Вищої ради юстиції до Вищого адміністративного суду України, були внесені ще й зазначені вище зміни до КУпАП, статей 18, 19, 24, 117, 171 КАС України, а також до статей 24, 25, 30, 32, 42, 46, 47 Закону України “Про Вищу раду юстиції”. Таким чином, у цілому як закон були схвалені положення, що не обговорювалися і не ухвалювалися при розгляді цього законопроекту в першому читанні.

З наведеного слідує, що Закон № 2181-VI всупереч приписам частини другої статті 19 Конституції України було прийнято не у спосіб, який був передбачений законом України. У зв’язку із цим є достатні підстави для визнання Закону № 2181-VI неконституційним у цілому.

Виходячи з вищенаведеного, керуючись пунктом 1 частини першої статті 150 Конституції України, статтями 39, 40 і 41 Закону України “Про Конституційний Суд України”, пунктом 4 частини другої статті 47 Закону України “Про судоустрій України”,

І. Перевірити на предмет відповідності вимогам статті 1, частини першої статті 6, частин першої та другої статті 8, частини другої статті 19, частини третьої статті 22, частин першої та другої статті 55, статей 59, 64, пунктів 14 і 22 частини першої статті 92, частин другої та п’ятої статті 125, частин першої та другої статті 126, статті 131 Конституції України та визнати такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними):

1) у Кодексі адміністративного судочинства України: положення частини четвертої статті 18 у частині визначення підсудності Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції (в редакції абзаців третього та четвертого підпункту 1 пункту 2 розділу І Закону № 2181-VI); частини другої статті 19, яка визначає підсудність справ щодо оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної особи, адміністративному суду за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача, в частині доповнення словами “крім справ з приводу оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, які стосуються інтересів конкретної особи” (в редакції підпункту 2 пункту 2 розділу І Закону № 2181-VI); пункту 1 частини п’ятої статті 117 (в редакції підпункту 4 пункту 2 розділу І Закону № 2181-VI), яким передбачено, що не допускається забезпечення позову шляхом зупинення актів Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції та встановлення для них заборони вчиняти певні дії; статті 171-1 (в редакції підпункту 6 пункту 2 розділу І Закону № 2181-VI) щодо розгляду Вищим адміністративним судом України як судом першої та останньої інстанції справ стосовно оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції;

2) у Законі України «Про Вищу раду юстиції»: положення частини першої статті 24 (згідно зі змінами внесеними абзацом другим підпункту 1 пункту 3 розділу І Закону № 2181-VI), відповідно до яких засідання Вищої ради юстиції вважається правомочним, якщо на ньому присутні більшість членів Вищої ради юстиції від її конституційного складу; положення частини третьої статті 25, якими Вища рада юстиції наділяється повноваженнями витребовувати копії судових справ, розгляд яких не закінчився, для їх перевірки (в редакції підпункту 2 пункту 3 розділу І Закону № 2181-VI); частин другої та третьої статті 32, у яких дається визначення порушення присяги судді (в редакції підпункту 4 пункту 3 розділу І Закону № 2181-VI); частини четвертої статті 32 (в редакції підпункту 4 пункту 3 розділу І Закону № 2181-VI), частини четвертої статті 42 (в редакції підпункту 5 пункту 3 розділу І Закону № 2181-VI), частини шостої статті 46 (в редакції підпункту 6 пункту 3 розділу І Закону № 2181-VI) в частині можливості розгляду Вищою радою юстиції питання про звільнення судді з посади за особливих обставин, а також про дисциплінарну відповідальність судді за його відсутності з поважних причин та без надання ним пояснень;

3) у Законі України від 13 травня 2010 року № 2181-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження»: підпункт 4 пункту 3 розділу І в частині виключення положення частини другої статті 30 Закону України “Про Вищу раду юстиції” в редакції, що діяла до внесення змін, відповідно до якого член Вищої ради юстиції, який порушив питання перед Вищою радою юстиції про звільнення з посади судді, не бере участі в голосуванні при прийнятті рішення; пункт 3 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення”, а також в цілому цей Закон.

ІІ. Визнати провадження за цим конституційним поданням невідкладним і розглянути його в межах місячного строку, визначеного в частині другій статті 57 Закону України “Про Конституційний Суд України”.

Для участі в конституційному провадженні за цим поданням уповноважуються:

1. Керівник служби Голови Верховного Суду України Мельник Микола Іванович

01043, м. Київ, вул. П.Орлика, 4, тел.: 594-54-07.

2. Радник Голови Верховного Суду України Константий Олександр Володимирович

01043, м. Київ, вул. П.Орлика, 4, тел.: 594-54-46.

3. Радник Голови Верховного Суду України Ільков Олександр Михайлович

01043, м. Київ, вул. П.Орлика, 4, тел.: 594-54-46.

Додаток:

1. Копія постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 червня 2010 року № 3 про звернення до Конституційного Суду України на 1 арк.

2. Закон України від 13 травня 2010 року № 2181-VI “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження” на 1 арк.

3. Проект Закону України “Про внесення змін до деяких законів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження” (реєстр. № 6109 від 25 лютого 2010 року) на 8 арк.

Голова Верховного Суду України

- В.В. Онопенко