Сьогодні мені випала честь відкрити роботу Першої сесії нашого форуму, яка присвячена обговоренню питань судової реформи та імплементації західної традиції судового права у пострадянських країнах.

Безсумнівно, що для України, яка також є пострадянською країною, процес взаємодії західної традиції права з національною правовою системою становить значний інтерес. Ефективність цієї взаємодії передусім слугує змінам у вітчизняних підходах до правотворчості, проте так само позитивно впливає на процес правозастосування, в тому числі й судового.

Як відомо, наразі в нашій державі триває процес глибинної судової реформи, що покликана забезпечити формування та функціонування ефективної судової системи, здатної якісно й своєчасно виконувати своє головне призначення – здійснювати правосуддя та забезпечувати нашим співвітчизникам право на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тому й обрана мною тема для доповіді – «Аргументація як ключовий критерій якості судового рішення» – не випадкова.

Утвердження та забезпечення прав і свобод людини – це головний обов’язок нашої держави, закріплений на конституційному рівні. Так само Конституція України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина.

Належне виконання державою такого обов’язку та дієва сила відповідної конституційної гарантії неможливі без функціонування цілісної, сильної та незалежної судової влади. Її зміст за глибиною завдань і функцій становить досить широкий спектр питань організаційно-правового характеру, що включає в себе питання побудови судової системи, її функціонування, повноважень судів, взаємовідносин органів судової влади з органами законодавчої та виконавчої влади та багато інших.

Усі ці питанні однаково важливі. Проте не слід забувати, що судова влада виконує також соціальну функцію, що зумовлює особливу увагу до механізмів забезпечення якості та ефективності правосуддя.

Право людини на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції, – це фундаментальне право; і без його гарантій не може йтися про правову державу. Таке право повинно бути не примарним, декларативним, а ефективним, тобто дієво застосовуватися на практиці.

Зазначене, з одного боку, зумовлює обов’язок держави забезпечити незалежність судів та організувати судову систему таким чином, щоб кожен громадянин міг реалізувати своє право на доступ до правосуддя без невиправданих перешкод. А з іншого – покладає на суди обов’язок здійснювати правосуддя в такий спосіб і в такій формі, що повсякчас демонструвало б суспільству незалежність і безсторонність суду під час розгляду будь-якого правового конфлікту незалежно від статусу його учасників.

Суд виконує надважливу суспільно-правову місію: здійснює правосуддя. А загалом процес здійснення правосуддя має на меті досягнення головного результату – захисту прав, свобод, інтересів суб’єктів як приватного, так і публічного права в законний спосіб, тобто шляхом постановлення судом обґрунтованого рішення та його виконання.

Отже, з формальної точки зору судове рішення – це процесуальний документ, що виготовляється суддею за результатами вирішення конкретного правового конфлікту. Звісно, таке рішення безпосередньо впливає на правове становище сторін у цьому конфлікті та важливе сáме для них.

Проте варто пам’ятати, що судове рішення має значення не лише для сторін конкретної справи. Будь-яке рішення, що його постановляє суд хоч би й у певній, конкретній справі, насправді є виразником здійснення в державі правосуддя як такого. Тому будь-яке судове рішення може і, скажу більше, повинно демонструвати не тільки сторонам окремого конфлікту, але й загалом суспільству практичне втілення гарантій статті 6 Конвенції.

Дещо перефразувавши відомий висновок Європейського суду з прав людини, скажу так: правосуддя повинно бути якісно здійснене будь-яким судом у будь-якій справі. Це беззаперечний факт. Однак для виконання судовою владою суспільної місії цього не досить. Для суддів не менш важливо повсякчас демонструвати суспільству, що правосуддя справді здійснюється, тобто давати зацікавленим суб’єктам можливість упевнитися, що будь-який спір розглядається незалежним судом, безсторонньо, справедливо, з належною старанністю, увагою та повагою суду до позицій і аргументів сторін конфлікту.

Із зазначеного випливає інший важливий висновок: обґрунтування судового рішення, його мотивування та аргументація – це ключовий критерій якості окремого судового рішення, за яким суспільство оцінює ефективність діяльності всієї судової системи. Така оцінка прямо впливає на рівень суспільної довіри до судової влади загалом, що в українських реаліях набуває особливої ваги.

Належне обґрунтування – загальний стандарт для більшості рішень, постановлених судами. Консультативна рада європейських суддів у Висновку щодо якості судових рішень № 11 (2008) на рівні рекомендацій, що мають характер норм «м’якого права», наголосила: якість будь-якого судового рішення залежить головним чином від якості його обґрунтування. Воно не лише полегшує розуміння сторонами суті рішення, а насамперед слугує гарантією проти свавілля. Обґрунтування судового рішення загалом засвідчує дотримання національним суддею принципів, проголошених Європейським судом з прав людини. При цьому навіть «проміжні» процесуальні рішення потребують належного викладу підстав їх прийняття, якщо вони стосуються індивідуальних свобод.

Більше того, належне мотивування судового рішення – це стандарт Європейського суду з прав людини, напрацьований за результатами розгляду заяв про порушення права на справедливий суд.

Аналіз практики ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції свідчить, що право на мотивоване судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес. Це право, у свою чергу, базується на стандарті відкритого й прозорого здійснення правосуддя, а отже, покликане захищати осіб від свавілля та зловживань у процесі судочинства.

Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ щодо принципів належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів повинні бути відповідним чином викладені мотиви, які лежать в основі цих рішень. При цьому ЄСПЛ виділяє декілька цілей мотивування судових рішень.

По-перше, ціль мотивування судового рішення полягає в тому, щоб продемонструвати і довести передусім сторонам, що суд справді почув їхні позиції, а не проігнорував їх. По-друге, мотивоване судове рішення надає сторонам змогу вирішити питання про доцільність його оскарження. По-третє, належне мотивування судового рішення забезпечує ефективний апеляційний перегляд справи. По-четверте, тільки мотивоване судове рішення забезпечує можливість здійснювати суспільний контроль за правосуддям.

Як видно із зазначених висновків, важливість якісної аргументації судових рішень важко переоцінити. Проте постає інше питання, не менш важливе. Що є стандартом аргументації судового рішення? Чи існує він узагалі? Чи зобов’язаний суд, прагнучи досягти ідеалу повноти аргументації, описувати в своєму рішенні всі без винятку доводи сторін конфлікту та давати в рішенні відповіді на всі їх питання й розвіювати всі сумніви?

У пошуку відповіді пропоную знову ж таки звернутися до практики ЄСПЛ. Так, у рішеннях, наприклад, у справах «Гарсія Руїз проти Іспанії», «Красуля проти Росії», «Ільяді проти Росії», «Трофимчук проти України», ЄСПЛ зазначив таке.

Справді, стаття 6 Конвенції гарантує особі право на справедливий суд. Однак ця стаття не закріплює будь-яких правил допустимості доказів чи правил їх оцінки, а тому такі питання регулюються передусім національним правом і належать до компетенції національних судів.

Для того щоб судовий розгляд був справедливим, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, суд зобов’язаний належним чином вивчити та перевірити зауваження, доводи й докази, а також неупереджено їх оцінити на предмет того, чи будуть вони застосовуватися в рішенні суду.

ЄСПЛ у своїх рішеннях послідовно констатує, що пункт 1 статті 6 Конвенції дійсно вимагає, щоб суди мотивували висновки в рішеннях. Втім Європейський суд наголошує: ця вимога не означає обов’язку суду надавати детальну відповідь на кожен аргумент; таке питання вирішується виключно у світлі обставин конкретної справи.

Як бачимо, у питанні мотивування судових рішень ЄСПЛ визнає свободу національного суду. Однак така свобода національних судів у сфері оцінки доказів, аргументації й мотивування судових рішень не повинна сприйматися як дозвіл для суду поводитися з доводами свавільно й на власний розсуд та без наведення відповідних мотивів визначати, чи заслуговує будь-який довід сторони конфлікту того, щоб бути окремо прокоментованим у судовому рішенні. Навпаки, така дискреція зобов’язує суд у кожній конкретній справі надзвичайно ретельно підходити до оцінки всіх без винятку доказів і доводів якраз для того, щоб визначити з них ті, що обов’язково потребують особливої уваги та наведення в рішенні відповідних аргументів «за» чи «проти» їх прийняття.

Власне, і практика ЄСПЛ підтверджує зазначений підхід. Як правило, Європейський суд оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті тих доказів і доводів, які, на думку ЄСПЛ, є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та, як мінімум, могли вплинути на результат розгляду справи.

Так, наприклад, у справі «Хіро Балані проти Іспанії» Європейський суд установив, що відмова вищої судової інстанції розглянути головну підставу апеляції була порушенням права на справедливий судовий розгляд за статтею 6 Конвенції. У справі «Суомінен проти Фінляндії» Суд констатував відповідне порушення, оскільки національний суд відмовив у прийнятті наданих заявницею доказів невмотивованим рішенням, що перешкодило їй ефективно оскаржити таку відмову в апеляції.

У справі «Ільяді проти Росії» Європейський суд також дійшов висновку про порушення статті 6 Конвенції. Суд зазначив, що заявник обвинувачувався у вчиненні злочину й у суді ясно та чітко стверджував і надавав докази, які стосуються надійності основного свідка обвинувачення. Проте його доводи й докази не знайшли ясної та чіткої відповіді при розгляді судами справи на національному рівні, що обмежило право заявника на захист до рівня, несумісного з гарантією права на справедливий суд.

Так само в справі «Красуля проти Росії» було констатовано порушення права на справедливий суд, оскільки суд першої інстанції відмовив заявнику в прийнятті висновку лінгвістичної експертизи як доказу у справі, а касаційний суд «повністю промовчав» щодо цього доказу і не дав жодної відповіді на чітко та ясно сформульований довід заявника в касаційній скарзі про незаконність такої відмови суду нижчого рівня.

Водночас у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» Європейський суд вирішував, чи було порушено статтю 6 Конвенції тим, що апеляційний суд своїм рішенням лише підтвердив правильність рішення суду першої інстанції і не надав детальних відповідей на апеляційну скаргу заявника. Суд зазначив, що в цій справі бажано було б, аби апеляційний суд більш ґрунтовно оцінив факти. Водночас Суд не знайшов порушень та зауважив, що в принципі апеляційний суд, відхиляючи скаргу, має право просто підтвердити правильність підстав, на яких ґрунтувалося рішення суду нижчої інстанції, якщо вони не суперечать власним висновкам апеляційного суду.

У рішенні в справі «Трофимчук проти України» Європейський суд аналізував вмотивованість рішень українських судів на предмет несправедливості судового розгляду справи про звільнення заявниці. Суд установив, що, вирішуючи справу Трофимчук, національні суди заслухали певну кількість свідків і дослідили різні документи, що стосувалися як дисциплінарних заходів щодо заявниці, так і доводів обох сторін; заявниці також було надано можливість прокоментувати докази та доводи, подані її колишнім роботодавцем. У рішенні в цій справі ЄСПЛ зазначив, що з огляду на предмет справи наведене національними судами обґрунтування відмови в задоволенні вимог заявниці видається належним і достатнім, а тому Європейський суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності в тому, що суди відмовилися детально розглянути доводи Трофимчук про переслідування її роботодавцем.

Я навів лише декілька прикладів рішень Європейського суду. Проте їх цілком достатньо, щоб зрозуміти: аргументація судового рішення – складний і багатогранний процес, який не має однозначних правил, не містить виключних алгоритмів і жорстких вимог, тому залежить переважно від професійного рівня того судді, який ухвалив відповідне рішення та викладає свої висновки на папері.

З одного боку, це великий «плюс» для судді, адже свобода аргументації дає змогу повною мірою розкрити власне бачення правового конфлікту та вмотивувати свій правозастосовний висновок у такий спосіб, який суддя вважає правильним.

Жоден суд не може застосувати правову норму, не витлумачивши її, а тлумачення нормативно-правого акта в конкретній справі не може бути відірване від її фактичних обставин. Отже, так чи інакше, але результат тлумачення судом правової норми завжди виражається в аргументації судового рішення, у тому, як саме суддя, який діє від імені суду, оцінив правовідносини, що випливають із конкретних обставин, яку він обрав правову норму для вирішення окремого спору та як саме він, цей суддя, вважає правильним застосувати певну норму. Відповідно і зміст судового рішення, і стиль його написання та вживані в рішенні граматичні конструкції переважно матимуть певні «індивідуальні», якщо можна так висловитися, риси та ознаки, характерні для окремого судді.

Як на мене, свобода аргументації та наявність індивідуальних ознак у судовому рішенні не загрожує справедливості судочинства. Навпаки, це можна вважати виразником закладених у процесуальному законі засад безпосередності судового розгляду та оцінки судом доказів за внутрішнім переконанням із наведенням відповідних результатів у рішенні.

Але свобода аргументації судового рішення не лише дає змогу судді вільно викладати власні міркування з приводу вирішення правового конфлікту. Ця свобода одночасно покладає на суддю відповідальність за якість і чіткість викладення в рішенні мотивів і висновків, особливо що стосується доводів тієї сторони конфлікту, яка в результаті ухвалення судом рішення залишається в програші.

Звісно, судове рішення – це процесуальний документ, який завершує розгляд справи судом. Воно має відповідати формальним вимогам, викладеним у процесуальному законі, містити певні правові висновки. Та й без спеціальної юридичної термінології в рішенні обійтися не можливо.

Проте не слід забувати, що судове рішення – це ще й певний інформаційний місток між правосуддям і суспільством. Між судом і стороною правового конфлікту. Між суддею та людиною, яка звернулася в суд для вирішення серйозної проблеми.

Тому дуже важливо, щоб якість судових рішень відповідала високим вимогам, які суспільство ставить до судів. Поряд із юридичною грамотністю, треба прагнути до того, щоб аргументація будь-якого рішення була логічною і зрозумілою широкому колу осіб, попри наявність спеціальних термінів. Суд зобов’язаний знайти й зазначити в рішенні такі аргументи, які переконали б не лише сторони в конкретній справі, а й суспільство загалом у тому, що правосуддя дійсно відбулося.

Переконати пересíчного громадянина, який до того ж не є юристом, у законності та справедливості судового рішення – завдання, м’яко кажучи, дуже складне. Втім в українських реаліях увагу до аргументації судових рішень має бути максимально посилено, адже цей компонент діяльності судової влади тривалий час перебуває під пильною увагою суспільства, а судді зазнають критики не тільки за результати вирішення тієї чи іншої справи, але й за недоліки мотивування відповідних рішень.

Треба визнати, що такі недоліки справді мають місце. Причин цьому багато, і значна їх частина не залежить від волі суддів – ідеться і про недосконалість, суперечливість та часту зміну законодавства, і про недостатність адекватних людських та матеріальних ресурсів у судовій системі, і про систематичне надмірне робоче суддівське навантаження, що, безумовно, впливає на якість написання судових рішень.

Однак недоліки мотивування судового рішення – це також проблема, причиною якої часто буває формалізм суду. Така причина лежить у сфері відповідальності суддів, а тому цей недолік може й повинен бути викоренений у судовій практиці силами судової системи.

Певною мірою формалізм в аргументації судового рішення є логічним наслідком хибної координати, нав’язаної радянською системою юридичної освіти. Правило «точне і неухильне додержання закону» було вжито в Конституції СРСР 1936 року, що на практиці призвело до дуже формального й буквального слідування абстрактним нормам закону, коли суди часто не зважали на обставини справи, не намагалися установити справжню причину звернення до суду й постановляли рішення, які ніби й відповідали закону за формою, проте були несправедливими по суті.

Нам слід позбавлятися радянського спадку. Конституція України закріплює визнання і дію в нашій державі принципу верховенства права. Цей принцип (у зв’язку з унесенням 2 червня 2016 року змін до Конституції) став основною засадою судочинства. Принцип верховенства права включає велику кількість складників, процедурних аспектів, зокрема правову визначеність, однакове застосування того самого закону до різних суб’єктів, справедливість судового розгляду, прогнозованість судової практики. Законність – це теж один зі складників цього принципу. Водночас верховенство права не є аналогією верховенства закону, а принцип верховенства права – ширший і глибший за принцип законності.

У країнах континентального права переважна більшість законів – це абстрактні норми, розраховані на невизначену кількість не індивідуалізованих суб’єктів. Цим забезпечується універсальність закону, його динамічність і гнучкість.

Натомість абстрактний закон «оживає» тоді, коли його норми застосовуються до конкретної ситуації й до цілком конкретного суб’єкта. Якраз у процесі та в результаті застосування закону стає зрозуміло, чи справедливо він діє щодо конкретної людини. Тож справедливості, а отже, й верховенства права не досягти, якщо суд прийматиме аргументи сторін абстрактно, а закон буде застосовуватися виключно буквально і формально.

Тому я впевнений, що під час розгляду судом правового конфлікту верховенство права досягається в тому разі, якщо суд ухвалив справедливе по суті рішення, яке ґрунтується на законі, а в обґрунтуванні порівняв аргументи «за» і «проти», наведені сторонами конфлікту, перевірив їх фактичними даними та обов’язково навів відповідну оцінку для мотивування судового рішення.

Зрештою для того, щоб судове рішення вважалося належно мотивованим, недостатньо просто процитувати закон та перерахувати докази, надані сторонами. Важливо навести ті висновки, яких дійшов суд за результатами оцінки доказів, та знайти настільки вагомі й одночасно зрозумілі аргументи на користь прийнятого рішення, щоб вони переконали в законності й справедливості вирішення спору навіть ту сторону, яка в цьому спорі програла.

Визнаю́: здатність аргументувати рішення в такий спосіб – це показник найвищого рівня професійної майстерності й певною мірою навіть мистецтво. Визнаю́ також, що змінювати фундаментальні звички і сприйняття основ здійснення правосуддя дуже складно. Але ми маємо усвідомлювати необхідність змін і змінюватися самі, ламати власні звички та набуті колись у юридичних вишах стереотипи. Професія судді забороняє нам зупинятися у своєму розвитку, й передусім з власної ініціативи ми маємо оновлювати знання й знову заглиблюватися в теорію.

На моє глибоке переконання, основне завдання судової системи – надання якісних судових послуг кінцевим споживачам: громадянам, нашим співвітчизникам, а також суб’єктам господарювання, діяльність яких є основою економічного розвитку держави. Виразником якості судових послуг якраз і є достатньо аргументоване, належним чином умотивоване та зрозуміле судове рішення, що в Україні слугуватиме одним із засобів підвищення довіри до судової влади, зміцнення її авторитету в суспільстві, а також впливатиме на укріплення взаємин партнерства між суспільством та судовою гілкою влади, зокрема в консолідації їхніх дій щодо утвердження й практичної реалізації прав людини в повсякденному житті.

Наразі наша держава має історичний шанс для проведення глибинної й виваженої судової реформи, побудови якісно новóї судової влади України, модернізації, гармонізації вітчизняного законодавства, у тому числі процесуального. Тому сподіваюся, що в цьому процесі питання зміни підходів українських суддів до аргументації судових рішень не буде обділене увагою.

Дякую за увагу.

11 травня 2017 року

м. Київ

© Верховний Суд України, 2013