"Право на свободу та особисту недоторканність: обов’язок суду забезпечити дотримання та допустимі обмеження права через призму практики Європейського суду з прав людини"
Шановні пані та панове!
Я маю честь вступною доповіддю відкривати конференцію, присвячену обговоренню сучасних для України викликів у сфері забезпечення дотримання права людини на свободу та особисту недоторканність, гарантованого статтею 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Важливість теми нашої конференції очевидна. Виступаючи з вітальним словом, я вже наводив невтішну статистику Європейського суду з прав людини, яка свідчить про те, що кількість констатованих цим Судом порушень Україною статті 5 Конвенції продовжує залишатися високою. Така ситуація – це тривожний маркер. Він показує наявність в Україні давніх і системних проблем у цій сфері.
Гарантії забезпечення дотримання права особи на свободу та особисту недоторканність за статтею 5 Конвенції поширюються не лише на затримання особи, позбавлення її свободи у зв’язку з обранням запобіжного заходу чи засудження, що характерно для сфери кримінального провадження як такого. Зазначена стаття Конвенції застосовується також до процесів, пов’язаних із позбавленням свободи таких категорій осіб, як неповнолітні, які затримуються для поміщення під виховний нагляд, особи, що страждають інфекційними захворюваннями, душевнохворі, алкоголіки, наркомани, бродяги, особи, до яких застосовується затримання для запобігання їх недозволеному в'їзду в країну, у випадках депортації чи екстрадиції.
Широка сфера застосування статті 5 Конвенції формує особливості практики ЄСПЛ не лише в кримінальному, але й у цивільному аспекті, який потребує не менше уваги. Проте для сучасної України значущим викликом залишається все ж таки питання дотримання й допустимого обмеження права людини на свободу та особисту недоторканність у сфері дії кримінального судочинства. Особливо в тій частині, що стосується застосування запобіжних заходів, пов’язаних із позбавленням чи обмеженням свободи, до особи, яка лише підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, але ще не засуджена вироком суду й користується презумпцією невинуватості. Чи не найвідоміший із таких заходів – тримання особи, що підозрюється у вчиненні злочину, під вартою до ухвалення судом вироку по суті.
Так, за даними судової статистики, у 2016 році слідчі судді розглянули 50,5 тис. клопотань про застосування запобіжних заходів, із них 32,3 тис. – це клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Ще 5,9 тис. клопотань стосувалися продовження строків тримання під вартою. У 2015 році із 54,6 тис. розглянутих клопотань 31,7 тис. стосувалися тримання під вартою, а 6,8 тис. – продовження строків тримання під вартою.
Як бачимо, у структурі застосування запобіжних заходів «пальма першості» й дотепер належить найбільш суворому з них – триманню під вартою. До слова, більшість таких клопотань слідчі судді задовольняють. Так, у 2016 році було задоволено 53,8 %, у 2015 році – 58,8 % від загальної кількості розглянутих клопотань. Стосовно продовження строків тримання під вартою статистика ще більш показова: і в 2015 році, і в 2016 році задоволено 94,5 % таких клопотань.
З огляду на вказані цифри можна спрогнозувати значну кількість відповідних клопотань і в майбутньому. Тому ми маємо докласти максимум зусиль для виявлення причин, що призводять до порушення статті 5 Конвенції на національному рівні, з метою виправлення недоліків у правозастосуванні, адже це питання продовжує залишатися актуальним у сучасних умовах.
Ратифікувавши в 1997 році Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, Україна взяла на себе обов’язок слідувати правилам цього міжнародного договору, який самим своїм існуванням покликаний утверджувати демократичні принципи діяльності держави й гарантувати фундаментальні права людини, у тому числі й право на свободу та особисту недоторканність, якому присвячено статтю 5 Конвенція. Так само право кожного на свободу та особисту недоторканність гарантується в нашій державі на конституційному рівні (стаття 29 Конституції України).
Відомо, що Конвенція як нормативний документ складається з дещо абстрактних, оціночних понять і категорій. Тому правильне розуміння та відповідно застосування її норм відбувається через їх тлумачення та застосування Європейським судом з прав людини.
Цей Суд напрацював значний пласт практики щодо застосування статті 5 Конвенції. Ми сьогодні матимемо змогу почути більш детально про загальні принципи застосування цієї статті в рішеннях ЄСПЛ – у доповіді пана Буткевича, а також про інтерпретацію цієї статті в рішеннях ЄСПЛ, в тому числі й у рішеннях, ухвалених за заявами проти України, – у доповіді пані Юдківської.
Натомість у своїй доповіді я хотів би поділитися з вами думками про основні причини тих проблем, які, на мій погляд, виникають в Україні в процесі забезпечення дотримання права людини на особисту свободу, та про сучасні виклики, які постають і перед судовими органами, і перед прокуратурою та слідством унаслідок системної зміни законодавства в процесі проведення судової реформи, що ми спостерігаємо зараз.
Так, право на свободу та особисту недоторканність – природне право людини, яке гарантується Конвенцією. Однак це право – не абсолютне й може бути обмежене державою. Але тут важливим є не сам факт такої можливості, а мета обмеження права й умови, додержання яких є обов’язковим для того, щоб обмеження вважалося сумісним з гарантіями захисту права за статтею 5 Конвенції.
За результатами аналізу рішень ЄСПЛ у справах, де вирішувалося питання про наявність порушення права на свободу та особисту недоторканність, викристалізовується такий висновок.
Стаття 5 Конвенції – ключовий елемент захисту прав особи. Її основна мета – запобігання свавільному або необґрунтованому позбавленню волі (рішення в справі «МакКей проти Сполученого Королівства»). Як зазначив ЄСПЛ, наприклад, у рішеннях у справах «Де Вілде, Оомс і Версип проти Бельгії», «Медвєдєв та інші проти Франції», «Ладент проти Польщі», право на свободу та особисту недоторканність – найважливіше в демократичному суспільстві в розумінні Конвенції. Особиста свобода є фундаментальною умовою. Цією свободою кожен повинен користуватися, а позбавлення її, дуже ймовірно, матиме прямий і негативний вплив на користування багатьма іншими правами. Звідси випливають основні принципи, які ЄСПЛ застосовує під час розгляду справ за статтею 5, насамперед принцип презумпції свободи1.
Презумпцію свободи ЄСПЛ тлумачить так: особа може бути позбавлена свободи лише у виняткових випадках, визначених пунктом 1 статті 5 Конвенції. Перелік цих випадків виключний, і лише їх вузьке тлумачення відповідає цілям статті 5 Конвенції – захисту людини від свавілля держави (рішення в справах «Лабіта проти Італії»2, «Тимошенко проти України»3).
Тобто ЄСПЛ виходить із того, що особиста свобода повинна бути правилом, а позбавлення свободи до винесення вироку судом – суворим винятком (наприклад, рішення в справі «Амбрушкевич проти Польщі»4).
Тривалий час велика кількість порушень статті 5 Конвенції, що її констатував ЄСПЛ у рішеннях проти України, пояснювалася недоліками кримінально-процесуального законодавства України, яке дісталося нам у спадщину від радянської пори. Цілком очевидно, що таке законодавство саме по собі стандартам захисту прав людини згідно з Конвенцією не відповідало й потребувало вдосконалення та приведення у відповідність із такими стандартами. Стосовно порушень статті 5 Конвенції, що їх постійно виявляв ЄСПЛ у справах проти України, було постановлено й пілотне рішення в справі «Харченко проти України»5.
Усунути недоліки процесуального законодавства мав новúй Кримінальний процесуальний кодекс України, прийнятий у 2012 році. Справді, його норми в частині, що стосується вирішення питань позбавлення особи свободи до постановлення вироку суду, порівняно з КПК 1960 року, значно прогресивніші в сенсі відповідності стандартам якості закону, напрацьованим ЄСПЛ, та відображення змісту захисту права на свободу, як його гарантує стаття 5 Конвенції.
Зокрема, у статті 7 КПК 2012 року верховенство права, законність і забезпечення права на свободу та особисту недоторканність закріплено як загальні засади кримінального провадження. Статті 8 та 9 цього Кодексу передбачають, що принцип верховенства права в кримінальному провадженні та кримінальне процесуальне законодавство України застосовуються з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
З початком практичного застосування новóго КПК 2012 року можна було очікувати, що відбудеться помітне поліпшення ситуації й нове законодавство не дасть приводів для встановлення ЄСПЛ порушень Україною статті 5 Конвенції. На жаль, цього не сталося.
9 жовтня 2014 року ЄСПЛ ухвалив рішення в справі «Чанєв проти України»6, у якому чи не вперше констатував порушення статті 5 Конвенції в результаті застосування новóго КПК 2012 року. Крім того, кілька місяців тому, 15 грудня 2016 року, ЄСПЛ ухвалив рішення в справі «Ігнатов проти України»7, у якому знову ж таки констатував порушення Україною статті 5 Конвенції при тому, що національний суд, вирішуючи питання про тримання заявника Ігнатова під вартою та продовження строку попереднього ув’язнення, застосував уже норми КПК 2012 року.
За результатами розгляду цієї справи ЄСПЛ зауважив, що процедура досудового тримання під вартою в Україні досі несумісна з Конвенцією8. Суд зазначив, що виявлені ним порушення в цій справі постійно відображаються в судовій практиці щодо України. Нагадав Суд і про те, що в справі «Харченко проти України» було встановлено, що неодноразові порушення статті 5 виникають через недоліки в національному законодавстві, а Україні було запропоновано вжити термінових заходів щодо приведення свого законодавства й адміністративної практики у відповідність до стандартів Суду.
Однак, розглянувши обставини справи Ігнатова, Суд дійшов висновку, що він не впевнений у тому, що новé законодавство, зокрема КПК 2012 року, є належним, оскільки відповідні вимоги щодо попереднього ув’язнення викликають занепокоєння. Таким чином, ЄСПЛ вважає, що найкращим способом вирішення зазначеного питання буде реформування законодавства і/або практики з метою забезпечити відповідність національного кримінального процесу вимогам статті 5 Конвенції.
З огляду на такі висновки постає два питання. Чи взагалі можливо, щоб внутрішнє, національне законодавство держави відповідало Конвенції абсолютно? І якщо так, то чи захистить таке законодавство самим лише фактом свого існування від порушення права людини?
Відповідь на ці питання знаходимо в словах професора Джеремі МакБрайда, відомого експерта з прав людини, який зазначав: «Цілком імовірно, що кримінальне процесуальне законодавство тієї чи іншої держави-учасниці Конвенції інкорпорує та відображає більшість, а можливо, й усі вимоги Конвенції в галузі кримінального процесу. Проте під час вирішення питання про дотримання норм Конвенції вирішальною буде все ж таки практика їх застосування. Розуміння механізмів тлумачення та застосування норм Конвенції ЄСПЛ у конкретних випадках може слугувати дороговказом національним судам під час тлумачення та застосування кримінального процесуального законодавства, забезпечуючи тим самим додержання загалом вимог статті 1 Конвенції, яка гарантує забезпечення державами визначених у ній прав і свобод»9.
Цілком погоджуюся з таким висновком і вважаю, що ключовим моментом забезпечення дотримання права на свободу та особисту недоторканність є не сам по собі національний закон, яким би ідеальним він не був, а застосування національного закону через призму тлумачення статті 5 Конвенції, як воно сформовано в практиці ЄСПЛ.
Звісно, є певні види порушень, до яких призводить недосконалість законодавства. Водночас треба визнати, що багатьох порушень статті 5 Конвенції держава цілком спроможна уникнути, якщо органи слідства та прокуратури, які звертаються до суду з клопотанням про обрання підозрюваному чи обвинуваченому запобіжного заходу, а також слідчі судді й суди в процесі вирішення таких клопотань по суті застосовуватимуть принципи та стандарти, напрацьовані ЄСПЛ. Більше того, застосовуватимуть їх правильно.
Загальне правило в практиці ЄСПЛ – особа, обвинувачена в правопорушенні, завжди має перебувати на волі до початку судового розгляду її справи, якщо держава не наведе «відповідних і достатніх» підстав для тримання цієї особи під вартою. Тобто саме держава в особі слідчого чи прокурора, які звертаються з клопотанням до суду, має довести необхідність тримання під вартою конкретної особи. Натомість суд вирішує питання про те, чи є достатні підстави тримати особу під вартою на основі принципу змагальності, та повинен обов’язково виходити з презумпції на користь свободи.
Будь-яке позбавлення волі має узгоджуватися з метою захисту особи від свавілля (рішення в справі «Вітольд Литва проти Польщі»). У практиці ЄСПЛ поняття «свавілля» для цілей пункту 1 статті 5 Конвенції має більш широке значення, ніж просто недотримання національного законодавства. ЄСПЛ зауважує, що позбавлення волі може бути законним з точки зору внутрішнього права, проте свавільним у розумінні Конвенції, порушуючи тим самим її положення (рішення в справах «Креанге проти Румунії», «А. та інші проти Сполученого Королівства»)10.
Тож варто пам’ятати, що в кожному конкретному випадку самих лише абстрактних причин для тримання особи під вартою, навіть передбачених національним законом, не достатньо. Слідчий чи прокурор, який звертається з відповідним клопотанням, повинен підкріпити підстави фактичними доказами, а суд – розглянути їх, належно оцінити в сукупності з іншими факторами та обставинами, наведеними стороною захисту.
Як зазначив ЄСПЛ у згаданому вище рішенні в справі «Амбрушкевич проти Польщі», не викликає протиріч те, що в деяких особливих випадках позбавлення свободи може бути єдиним засобом, який дає змогу гарантувати явку обвинуваченого до суду, зокрема, з урахуванням його особистості, характеру злочину, а також тяжкості ймовірного покарання. І все ж необхідно, щоб підстави, наведені владою для підтвердження застосування запобіжного заходу у вигляді позбавлення свободи, були доповнені конкретними фактами стосовно підозрюваного, а мотиви за обставинами справи могли вважатися переконливими та відповідними.
Тож з огляду на верховенство права як засаду кримінального провадження слідчі судді, суди не повинні формально слідувати виключно приписам вітчизняного процесуального закону, а в кожному конкретному випадку оцінювати допустимість позбавлення особи свободи з огляду на статтю 5 Конвенції, як її тлумачить та застосовує ЄСПЛ.
Ще один момент, який не можна залишити поза увагою, – належне обґрунтування судових рішень.
Втручання держави в гарантоване кожному право на свободу настільки серйозне, що ЄСПЛ приділяє значну увагу тому, наскільки обґрунтованим є рішення національного суду. Відсутність чи недостатнє обґрунтування судових рішень також може стати підставою для висновку про несумісність дій держави з принципом захисту особи від свавілля.
ЄСПЛ констатує, що гарантії статті 5 Конвенції будуть «позбавлені своєї сутності, якщо суддя, ґрунтуючись на національному законодавстві та судовій практиці, поводитиметься з конкретними фактами, на які посилається затримана особа, як з несуттєвими або ігноруватиме їх, що може поставити під сумнів «законність позбавлення свободи» (рішення ЄСПЛ у справі «Тимошенко проти України» з посиланням на рішення в справі «Ігнатеско проти Молдови»).
ЄСПЛ спрямовує національні суди на те, щоб вони уникали формалізму в обґрунтуванні рішень. На думку ЄСПЛ, тримання під вартою має втілювати вимогу пропорційності, яка означає обґрунтоване рішення, що зіставляє відповідні аргументи «за» і «проти» звільнення (рішення в справах «Ладент проти Польщі», «Таран проти України», «Хайредінов проти України»11). Такі аргументи не можуть прийматися абстрактно. Вони повинні підтверджуватися фактичними даними, а їх оцінка має бути обов’язковим компонентом обґрунтування судового рішення.
Недоліки мотивування судового рішення національного суду є однією із часто повторюваних проблем, які ЄСПЛ виявляє, розглядаючи заяви проти України. При цьому причина такого недоліку – не якість законодавства. Вона – у сфері відповідальності суду, а тому цей недолік може й повинен бути викорінений у судовій практиці силами судової системи.
Однак покладати відповідальність за такі недоліки лише на суд неправильно. Як зазначає ЄСПЛ, національний суд вирішує питання про те, чи є достатні підстави тримати особу під вартою на основі принципу змагальності. Тому для вирішення цього питання неабияке практичне значення має ефективне виконання слідчим чи прокурором своїх обов’язків та професійне мотивування клопотання про застосування запобіжних заходів, а також наведення обставин і надання доказів, що підтверджують не абстрактне, а реальне існування ризиків, передбачених статтею 177 КПК.
Крім того, на мою думку, і стороні захисту не варто займати пасивну позицію та лише абстрактно посилатися на презумпцію свободи підозрюваного згідно з практикою ЄСПЛ. Більш корисно для захисту інтересів підозрюваного максимально використовувати змагальність як основну засаду кримінального провадження, щоб на противагу позиції слідчого чи прокурора обґрунтувати власну позицію, подати суду свої докази, довести їх переконливість.
Підсумовуючи, зауважу, що правильне застосування статті 5 Конвенції та відповідної практики ЄСПЛ багато в чому залежить від професійної майстерності сторін кримінального провадження та суду. Однак це не означає, що вітчизняне законодавство цілком досконале.
Навпаки, нам є до чого прагнути та що вдосконалювати. Власне й ЄСПЛ у згаданому вище рішенні в справі «Ігнатов проти України» дійшов висновку про необхідність подальшого реформування українського кримінального процесуального законодавства.
Відомо, що на сучасному етапі судової реформи в Україні готується комплексне оновлення та вдосконалення кримінального процесуального законодавства. Тож зараз слушний час для обговорення пропозицій законодавчих змін, зокрема й тих, що мають поліпшити стан речей у сфері забезпечення дотримання прав громадян на свободу та особисту недоторканність.
Загальновідомо, що єдність судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, який забезпечує прогнозованість судових рішень і стабільність правового регулювання. На сьогодні забезпечення єдності судової практики законом віднесено до основного обов’язку Верховного Суду України, а після утворення новóго Верховного Суду з повноваженням суду касаційної інстанції забезпечувати однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, буде цей Суд.
Однак пласт судової практики, що стосується вирішення слідчими суддями клопотань про застосування запобіжних заходів, наразі повністю перебуває поза межами контролю з боку касаційного суду та Верховного Суду України, оскільки судові рішення такого виду можуть бути оскаржені лише в апеляційному порядку, а їх касаційне оскарження не допускається.
Обмеження оскарження цих рішень апеляційною інстанцією видається виправданим з точки зору оперативності вирішення питання про застосування запобіжного заходу. І це – позитивний момент.
Однак усе ж таки складно говорити про ефективне забезпечення єдності судової практики в умовах, коли вона формується у 27 окремих апеляційних судах і немає одного судового органу, який може виявити системні проблеми в правозастосуванні та спрямувати практику в єдине правильне руслó.
Я не закликаю поширювати право касаційного оскарження на всі ухвали слідчих суддів. Однак вважаю, що з метою правильного й однакового застосування національного законодавства, статті 5 Конвенції та практики ЄСПЛ доцільно, щоб у процесі підготовки змін до КПК було запропоновано механізм дієвого забезпечення єдності судової практики. Принаймні в найважливіших питаннях, які прямо стосуються гарантій дотримання права людини на свободу та особисту недоторканність.
Крім того, за результатами розгляду заяв про порушення статті 5 Конвенції ЄСПЛ доходить висновку, що перед застосуванням тримання особи під вартою (найтяжчого заходу втручання в право на свободу) національний суд обов’язково повинен розглянути можливість застосування менш суворих запобіжних заходів, зокрема й застави, якщо її передбачено національним законом.
Чинний кримінальний процесуальний закон України визначає заставу одним з видів запобіжних заходів. До того ж, за загальним правилом частини третьої статті 183 КПК слідчий суддя, суд, постановляючи ухвалу про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, зобов’язаний визначити розмір застави, достатньої для забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим обов’язків, передбачених цим Кодексом.
На сьогодні застава в Україні можлива виключно у грошовій формі та в грошовій одиниці України, а її конкретний розмір визначає слідчий суддя чи суд, як правило, у межах, визначених частиною п’ятою статті 182 КПК. При цьому з огляду на положення частини четвертої статті 182 КПК розмір застави, з одного боку, повинен достатньо гарантувати виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків, тобто бути суттєвим і значущим для особи, а з другого – не може бути завідомо непомірним для нього.
Як на мене, віднайти розумний баланс між цими двома категоріями досить непросто. Водночас це ускладнюється ще й тим, що заставу може бути внесено виключно в грошовій формі. Визнаймо: переважна більшість українців не має значних коштів, хоча багато хто є власником рухомого й нерухомого майна.
З огляду на зазначене було б доцільно розглянути питання про розширення переліку об’єктів, які можуть визнаватися заставою в розумінні запобіжного заходу, у тому числі й альтернативного триманню під вартою. Наприклад, у Польщі такий запобіжний захід, як майнова порука, виражається у внесенні як грошових коштів, так і цінних паперів, а також у заставі рухомого майна чи іпотеці нерухомого майна.
Існує також важливий процедурний момент, що стосується запобіжного заходу у вигляді тримання особи під вартою та який варто чітко врегулювати на рівні процесуального закону. Ідеться про визначення компетентного суду, повноважного вирішувати питання про обрання запобіжного заходу для обвинуваченого в разі, коли суд касаційної інстанції чи Верховний Суд скасовує обвинувальний вирок, що набрав законної сили, і направляє справу на новий розгляд.
На практиці часто виникає така ситуація, коли на час скасування обвинувального вироку строк тримання обвинувачуваного під вартою, визначений ухвалою слідчого судді чи суду першої інстанції, давно сплинув. При цьому суд касаційної інстанції чи Верховний Суд України позбавлений процесуальних повноважень обирати запобіжний захід або продовжувати строк його дії. Цим створюється процесуальна неузгодженість щодо наявності достатніх підстав тримати обвинуваченого під вартою з моменту скасування обвинувального вироку суду й до того моменту, коли справа надійде на новий розгляд до відповідного суду, який вирішить питання про запобіжний захід для обвинуваченого. Упевнений, що цю неузгодженість необхідно усунути на рівні закону.
У вступній доповіді я також не можу оминути увагою помітні й значущі зміни, що відбулися у сфері забезпечення дотримання права на свободу та особисту недоторканність і самих суддів як спеціальних суб’єктів, які користуються функціональним імунітетом згідно з Конституцією України. Так, відповідно до статті 126 Конституції без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину.
Згідно зі статтею 58 Закону «Про Вищу раду правосуддя» подання про надання згоди на затримання судді, утримання його під вартою чи арештом уносить на розгляд Вищої ради правосуддя Генеральний прокурор або його заступник. Це подання повинно відповідати вимогам, установленим Кримінальним процесуальним кодексом України, бути вмотивованим, містити конкретні факти й докази, що підтверджують вчинення суддею суспільно небезпечного діяння, визначеного Кримінальним кодексом України, обґрунтування необхідності такого затримання (утримання).
Водночас лише суд компетентний вирішувати питання про наявність чи відсутність підстав для застосування до судді такого виняткового запобіжного заходу, як тримання під вартою. Вища рада правосуддя не є судовим органом, не може й не повинна замінювати собою суд.
Тож постає питання: як у такому разі Вища рада правосуддя повинна оцінювати відповідне подання? Що саме оцінювати? Які обставини слід ураховувати членам цього органу, приймаючи рішення, щоб, з одного боку, не перебрати на себе повноваження суду, що неприпустимо, а з другого – не допустити необґрунтованого позбавлення судді імунітету? Питання складне. Утім, на мою думку, вирішувати його Вищій раді правосуддя варто не в спосіб вузького тлумачення норм КПК, які регулюють правила застосування запобіжного заходу, а з точки зору загальної мети діяльності й призначення Вищої ради правосуддя як органу, що діє, зокрема, для забезпечення незалежності судової влади.
Звісно, подання має відповідати вимогам до форми й змісту, як зазначено в статті 58 профільного Закону, інакше воно взагалі не повинно розглядатися по суті. Якщо ж подання належним чином оформлене й умотивоване, то оцінювати його треба передусім з точки зору додержання незалежності судді. Слід брати до уваги обставини, що свідчать про справжню мету звернення прокурора з поданням про позбавлення судді свободи й оцінювати це звернення на предмет того, чи не є воно способом впливу на суддю, чи не подане з метою тиску на суддю або розправи з ним і тому подібне.
До речі, у сфері вирішення Вищою радою правосуддя подання про надання згоди на затримання судді, утримання його під вартою чи арештом виникає також питання щодо визначення достатнього обсягу повноважень у прокурора, який звертається з таким поданням. Так, норма статті 58 профільного Закону передбачає, що відповідне подання вносить на розгляд Вищої ради правосуддя Генеральний прокурор або його заступник. Повноваження Генерального прокурора звертатися з відповідним поданням дискусій не викликає. Однак із заступником прокурора ситуація дещо інша.
Закон «Про прокуратуру» передбачає, що Генеральний прокурор має першого заступника та заступників. При цьому один із заступників – це керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, на яку покладаються функції, зокрема, здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування Національним антикорупційним бюро України. Зважаючи на це, сáме керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури як заступник Генерального прокурора вповноважений звертатися до Вищої ради правосуддя з поданням про надання згоди на затримання судді, утримання його під вартою чи арештом, якщо суддя підозрюється у вчиненні злочину, досудове розслідування якого здійснюють детективи Національного антикорупційного бюро України. Як правило, це так звані корупційні злочини.
Тому, на мою думку, внутрішній розподіл повноважень між заступниками Генерального прокурора загалом не має значення для вирішення питання про компетенцію того чи іншого заступника звертатися до Вищої ради правосуддя з поданням. Однак у випадку із заступником Генерального прокурора – керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури потрібно враховувати, що його повноваження визначено на рівні закону й не може бути змінено Генеральним прокурором на власний розсуд.
Боротьба з корупцією в нашій державі – дуже гостра тема. Державний орган чи посадова особа, що публічно демонструє свою непримиренну боротьбу з корупціонерами, одержує миттєву популярність у суспільстві. Однак я переконаний, що прагнення до популярності в цих питаннях, м’яко кажучи, недоречне. Злочини, пов’язані з корупцією, повинні розслідуватися із суворим додержанням правил підслідності. Те саме стосується й компетенції прокурорів у питаннях, пов’язаних із правилами підслідності.
Про проблеми реалізації конституційних повноважень Вищої ради правосуддя в обмеженні права на свободу та особисту недоторканність суддів ми сьогодні почуємо більш детально в доповіді члена Вищої ради правосуддя пана Андрія Бойка. Сподіваюся, що за результатами дискусії зможемо окреслити напрямки вирішення цих проблем, що дасть змогу Вищій раді правосуддя ефективно завершити початковий етап свого інституційного становлення після реорганізації Вищої ради юстиції.
В Україні останнім часом відбуваються гучні процеси, які стосуються корупційних злочинів або інших злочинів, не пов’язаних з корупцією, але досить резонансних через приналежність підозрюваних до тих або інших політичних сил і течій. У переважній більшості випадків на стадії досудового розслідування суд вирішує питання про обрання підозрюваному запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та застосування застави.
Тому цілком прогнозовано, що до перебігу цих процесів прикуто увагу суспільства, їх висвітлюють у ЗМІ. А на такому благодатному ґрунті з’являється можливість маніпулювати свідомістю людей і ще до вирішення питання судом нав’язувати суспільству думку про те, що підозрюваний у вчиненні злочину повинен триматися виключно під вартою. Звісно, у підготовленому таким чином інформаційному середовищі обрання судом підозрюваному іншого запобіжного заходу, ніж тримання під вартою або застосування застави, сприймається негативно. А тому правильне, виважене й адекватне застосування як правоохоронними органами, так і судами статті 5 Конвенції, а також якісне мотивування судових рішень є вкрай важливим та, наголошу, – обов’язковим.
Крім того, на мою думку, з огляду на вітчизняні реалії правоохоронним і судовим органам варто більше уваги приділяти інформаційно-роз’яснювальній роботі в цій сфері, пояснювати в доступній формі особливості застосування норми статті 5 Конвенції та інформувати про практику ЄСПЛ, застосовувати яку зобов’язані національні правоохоронні органи й суди. Змістовний діалог цих органів із суспільством убезпечить державу від сплесків безпідставної критики з боку громадян, а отже, сприятиме поступовому підвищенню рівня довіри суспільства до правоохоронної та судової систем і до державної влади загалом.
Дякую за увагу.
1. Див.: Кучинська О.П., Фулей Т.І., Бараннік Р.В. Принципи кримінального провадження у світлі практики Європейського суду з прав людини. Монографія. – Ніжин, 2013. – С. 82.;
2. Див.: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/980_009,
http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58559 ;
3. Див.: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/974_924 ;
4. Див.: http://hudoc.echr.coe.int/fre?i=001-105357 ;
5. Див.: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/974_662 ;
6. Див.: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/974_a37 ;
7. Див.: http://kkb.com.ua/wp-content/uploads/2017/01/Ignatov-proti-Ukrayini-pereklad_Ivasik..pdf ;
8. Див.: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=003-5579759-7042112 ;
9. Див.: Джереми Макбрайд. Права человека и уголовный процесс. Практика Европейского суда по правам человека. – М., 2011. – С. 13 ;
10. Див.: Посібник зі статті 5. Право на свободу та особисту недоторканність. Стаття 5 Конвенції. – Рада Європи/ Європейський суд з прав людини, 2012. – С. 9 // http://www.echr.coe.int/Documents/Guide_Art_5_UKR.pdf ;
11. Див.: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/974_665 .