Відповідно до Положення про порядок і критерії призначення компенсаційних виплат громадянам, які постраждали від націонал-соціалістських переслідувань у роки Другої світової війни, Федеративна республіка Німеччина надає такі компенсації колишнім в’язням нацистських таборів (з числа цивільного населення) згідно з переліком цих таборів за умови встановлення факту примусового тримання.
У разі відсутності документів, що засвідчують факти націонал-соціалістських переслідувань, в архівних установах колишнього СРСР та країн, на території яких трималися жертви націонал-соціалізму, такий факт може встановлюватися на підставі свідчень одного чи більше свідків, які мають документи про їх примусове тримання

Ухвала судової палати з цивільних справ Верховного Суду України
від 6 лютого 2002 р.
(в и т я г)

У квітні 1998 р. Є. звернулася до суду із заявою про встановлення факту примусового вивезення та тримання в концентраційних таборах у Росії і в Білорусії. На обгрунтування своїх вимог заявниця зазначала, що вона народилася 7 квітня 1936 р. у с. Заводському Суземського району Брянської області. Її батька, М.І., після оголошення війни було призвано на фронт, а мати, М.Є., з дітьми залишилися жити в селі, що згодом було окуповане німецько-фашистськими військами. На сьогодні в Є. залишилися дві сестри, які живуть у Російській Федерації та отримують пільги як учасники бойових дій і партизанського руху, а також як колишні в’язні концентраційних таборів. Заявниця також має статус учасника Великої Вітчизняної війни, але вважає, що вправі отримати компенсаційні виплати як жертва нацистських переслідувань.

Свердловське відділення Українського національного Фонду «Взаєморозуміння і примирення» (далі — Фонд) не визнає за нею права на отримання компенсаційних виплат через відсутність доказів її перебування в концтаборах.

Рішенням Свердловського міського суду Луганської області від 5 травня 1998 р. було встановлено факт примусового вивезення та перебування Є. в концтаборах у Росії та Білорусії з 1942 по 1944 р.

У касаційному поданні прокурора порушується питання про скасування ухваленого у справі рішення у зв’язку з недодержанням судом вимог п. 11 Положення про порядок і критерії призначення компенсаційних виплат громадянам, які постраждали від націонал-соціалістських переслідувань у роки Другої світової війни (затверджене рішенням Спостережної ради Фонду від 29 червня 1994 р.; далі — Положення).

Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України, розглянувши викладені в касаційному поданні доводи, вважає, що воно підлягає задоволенню з таких підстав.

Постановлюючи рішення про задоволення заяви, суд виходив із того, що заявниця як жертва нацистських переслідувань має право на компенсаційні виплати. Проте у п. 10 Положення подається перелік документів, які можуть підтверджувати факт націонал-соціалістських переслідувань.

Відповідно до встановленого порядку ФРН надає компенсаційні виплати колишнім в’язням нацистських концтаборів (з числа цивільного населення) за існуючим переліком цих таборів.

Згідно з вимогами п. 11 Положення в разі відсутності документів, що засвідчують факти націонал-соціалістських переслідувань, в архівних установах колишнього СРСР та країн, на території яких трималися жертви націонал-соціалізму, факти перебування в місцях примусового тримання можуть установлюватися на підставі свідчень одного чи більше свідків, які мають відповідні документи. Необхідно, щоб свідки свого часу перебували разом із тим, про кого вони свідчать, і мали документи, що підтверджують це.

Відповідних доказів у матеріалах даної справи немає, а отже, судом під час ухвалення рішення не застосовані вимоги п. 11 Положення. За таких обставин рішення районного суду підлягає скасуванню. Враховуючи наведене, судова палата з цивільних справ Верховного Суду України рішення Свердловського міського суду Луганської області скасувала і направила справу на новий розгляд.