Дії винної особи кваліфікуються за ч. 3 ст. 189 КК України лише в тому разі, коли вимагання чужого майна було поєднане з насильством, небезпечним для життя і здоров’я потерпілого

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України
від 16 грудня 2003 р.
(в и т я г)

Вироком Краснолуцького міського суду Луганської області від 4 лютого 2003 р. К.І., раніше неодноразово судимого (останній раз засуджений 30 листопада 1999 р. за ч. 3 ст. 82 КК 1960 р. на чотири роки позбавлення волі та 14 червня 2002 р. звільнений умовно-достроково на невідбутий строк один рік 14 днів) засуджено: за ч. 1 ст. 122 КК — на два роки позбавлення волі за ч. 3 ст. 189 КК — на п’ять років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів йому визначено п’ять років три місяці позбавлення волі з конфіскацією всього майна, а відповідно до ст. 71 КК до цього покарання частково приєднано невідбуте покарання за попереднім вироком й остаточно визначено п’ять років шість місяців позбавлення волі з конфіскацією всього майна. На підставі ст. 96 КК засудженого направлено на примусове лікування від хронічного алкоголізму в місцях позбавлення волі.

Апеляційний суд Луганської області ухвалою від 18 квітня 2003 р. зазначений вирок залишив без зміни.

К.І. визнано винним у тому, що він 19 червня 2002 р. у стані алкогольного сп’яніння прийшов додому до Т.А., де умисно під час сварки з останнім на грунті особистих неприязних стосунків завдав йому удари руками по голові й тулубу, від чого Т.А. впав на землю. Після цього К.І. продовжив завдавати потерпілому удари руками і ногами по спині, а потім узяв біля вогнища поліно, яким ударив Т.А. по спині, заподіявши тому тілесні ушкодження середньої тяжкості.

Крім того, 9 вересня 2002 р. К.І., маючи намір заволодіти майном Д., прийшов у стані алкогольного сп’яніння у будинок, де проживав останній, і погрожуючи йому, став вимагати 20 грн., а потім ударив потерпілого по голові металевою палицею, яку приніс із собою, заподіявши фізичний біль, забрав у Д. 10 грн. і попередив про необхідність передати ще стільки ж.

15 вересня 2002 р. К.І. знову прийшов до Д. і, розмахуючи ножем, став вимагати 10 грн., погрожуючи в разі відмови побити потерпілого, а потім завдав йому удари руками по обличчю, заподіявши легкі тілесні ушкодження без розладу здоров’я. Оскільки Д. грошей не дав, К.І. забрав у нього шкіряну куртку, пообіцявши повернути її після одержання вигаданого боргу — 10 грн.

Перевіривши матеріали справи за касаційною скаргою засудженого, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Як убачається з матеріалів справи, висновок суду про доведеність обвинувачення К.І. в умисному заподіянні тілесних ушкоджень потерпілому Т.А. грунтується на зібраних у справі доказах, які всебічно перевірені в судовому засіданні і яким суд дав належну оцінку відповідно до вимог ст. 67 КПК.

Так, обставини побиття потерпілого й заподіяння тому тілесних ушкоджень визнав сам К.І. в ході досудового слідства, підтвердивши показання потерпілого Т.А., свідків Т.В. і К.Л. Судово-медичною експертизою встановлено, що потерпілому Т.А. заподіяно тілесні ушкодження середньої тяжкості.

Суд правильно оцінив докази і навів у вироку мотиви, з яких узяв за основу ті показання К.І. та потерпілого Т.А., які вони дали в ході досудового слідства. Дії засудженого відповідно до встановлених фактичних обставин справи правильно кваліфіковані за цим обвинуваченням за ч. 1 ст. 122 КК.

Вирок відповідає вимогам статей 323, 327, 334 КПК.

Отже, наведені у касаційні скарзі доводи засудженого про те, що він не вчиняв злочину щодо потерпілого Т.А. і що суд неправильно оцінив докази й необгрунтовано його засудив, є безпідставними і спростовуються зібраними у справі доказами.

Суд дійшов обгрунтованого висновку про доведеність вини К.І. й у вчиненні вимагання грошей у потерпілого Д. За цим обвинуваченням суд повно і всебічно перевірив зібрані у справі докази. У вироку з належною мотивацією наведено достатньо доказів на підтвердження обвинувачення К.І. у вимаганні грошей, зокрема показань самого засудженого, який на досудовому слідстві визнав факти вимагання ним грошей у Д. з погрозою насильства та застосуванням останнього щодо потерпілого, а також показань Д. і свідків Г., Ю., К.Л., К.О.

Суд також з’ясував причину зміни показань потерпілими в судовому засіданні, поклавши в основу вироку їх показання на стадії досудового слідства.

Даних, які б свідчили про застосування слідчими до К.І. та потерпілих недозволених методів, що могло потягнути обмову й самообмову, у справі не встановлено, так само як і обставин, які б указували на необ’єктивність, виявлену при її судовому розгляді. Тому твердження засудженого про те, що він не вчиняв вимагання майна, теж є необгрунтованим.

Водночас встановлені судом першої інстанції обставини події і сформульоване у вироку обвинувачення К.І. у вимаганні майна у потерпілого Д., а також наведене судом обгрунтування юридичної кваліфікації дій винного не свідчать про наявність у діях К.І. ознак злочину, відповідальність за який передбачено ч. 3 ст. 189 КК.

Як убачається з матеріалів справи і встановлено судом, К.І. у процесі вимагання застосував до потерпілого насильство, заподіявши йому фізичний біль та легкі тілесні ушкодження без розладу здоров’я, і при цьому погрожував застосувати до нього більш небезпечне для здоров’я насильство.

Відповідно до закону дії винної особи кваліфікуються за ч. 3 ст. 189 КК лише в тому разі, коли вимагання було поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, а якщо мала місце лише погроза вбивством чи заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, то відповідальність настає за ч. 2 ст. 189 КК.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України перекваліфікувала дії засудженого К.І. з ч. 3 ст. 189 на ч. 2 цієї статті з урахуванням конкретних обставин вчиненого злочину, розміру заподіяної потерпілому майнової шкоди призначила засудженому за цим законом і за сукупністю злочинів та сукупністю вироків покарання у виді позбавлення волі строком на три роки шість місяців.